Версiя для друку Обговорити в форумi

Багатовікова історія українського народу - сумний літопис життя і смерті народу-великомученика, якому випало достатньо лиха та випробувань. Майже кожне століття, як свідчать давні джерела, позначене голодними роками, чужоземними навалами, руйнівними війнами. Народ позбавляли рідної домівки, Батьківщини, мови, культури, а він не корився - відстоював своє право на існування, зберігаючи власну етнонаціональну самобутність.
XX століття, без усякого сумніву, є найтяжчим у тисячолітній історії українського народу. Навіть жахіття монголо-татарської навали у XIII ст. або нескінченні роки "Руїни" у ХVІІ ст. не йдуть у порівняння з тим лихоліттям, що довелося пережити двом поколінням громадян України у минулому столітті.
Дві світові війни, що точилися на українській землі, найбільш руйнівна і кривава громадянська війна, три голоди, майже безперервні репресії сталінської доби переполовинили український народ.
Занадто багато безіменних могил залишив по собі український народ: від розстрілу під Крутами до терору голодом, від процесу СВУ до масового фізичного винищення української інтелігенції, від суцільної колективізації до абсолютного покріпачення селян і суспільства загалом - ось далеко не повний перелік злочинів тоталітарного режиму в Україні.
Скорботна річниця національної трагедії українського народу - штучного голоду-геноциду 1933 р. в Україні, заподіяного тоталітарним більшовицьким режимом, -
не історична минувшина, а відчутна фізична і духовна рана, що жагучим болем пронизує нашу історичну пам'ять.
Ми маємо в Україні найзагрозливішу соціально-демографічну ситуацію, коли на одного працюючого припадає троє осіб пенсійного віку. Напередодні масової колективізації з її людиноненависницькою політикою розкуркулення та грабіжницькими хлібозаготівлями в українських селах налічувалося 22 млн. землеробського населення, серед якого переважали молоді і працездатні люди - українські хлібороби. Вони розчинилися у казематах ГУТАБу, згинули на лісоповалах Сибіру, залишили назавжди Україну, долаючи кордони військ НКВС-ГПУ. Десяткам тисяч українських селян, яких депортували до сибірських таборів, вдалося втекти з неволі, шукаючи притулку на чужині.
Фізичне винищення українських селян штучним голодом - свідома терористична акція комуністичного режиму в Україні. Могутня хвиля українізації, що пробуджувала національну самосвідомість селян, які становили соціальну основу нації, непокоїла Сталіна. Одвічна любов українського хлібороба до власної землі, його волелюбність і працездатність, господарська і соці-ально-побутова самобутність перешкоджали здійсненню соціально-економічних експериментів в Україні.
Після 1933 р. зник український селянин-власник, вправний хлібороб, нащадок волелюбних козаків. Мільйони українських колгоспників були поглинуті директивною економікою, що стала фундаментом диктаторського режиму.
Голод-геноцид 1932 - 1933 років - підступна й жахлива форма агресії проти українського народу. Історики і демографи сперечаються навколо з'ясування кількості жертв терору голодом. Вони називають різні цифри - від 3 до 10 млн. Ми маємо достовірні дані перепису населення 1937 р., за яким від голоду в Україні загинуло не менше 3,5 млн. чоловік, а якщо доповнити цей сумний список жертв - убієнних українських хліборобів на Кубані та в Казахстані, стають безплідними всілякі абстрактні та апріорні підрахунки. Ми маємо сотні тисяч поіменних жертв голоду в кожній з областей, які знаходилися тоді в адміністративно-територіальних межах Української СРР.
Причини та наслідки цієї трагедії з'ясовані. Науковці визнали голод 32 - 33-го років геноцидом. Опубліковані десятки збірників архівних документів і матеріалів, сотні статей, десятки науково-публіцистичних кінострічок, що документально підтверджують злочинну політику сталінського режиму в Україні, засвідчуючи у такий спосіб історичний факт геноциду. Все це, що ретельно приховувалося, стало доступним для кожного бажаючого розібратися у таємницях нашого недавнього минулого.
Взяті у сукупності, нові документальні публікації проливають яскраве світло на український голод-геноцид, а також на всі інші так звані "білі плями" історії сталінської доби. Вони малюють зовсім іншу історичну картину, з незвичними для старшого покоління наших громадян фактами і причинно-наслідковими зв'язками.
Саме ця історія є справжньою. Вона вже відбита у навчальних програмах, шкільних і вузівських підручниках, науково-популярних працях для широкого читача, експозиціях історичних та краєзнавчих музеїв, хронікально-документальних фільмах. Вона показує у всій його величі державотворчий процес в Україні і в усьому жахітті - ті засоби придушення волелюбних устремлінь українського народу, що використовувалися ворогами української державності.
Впродовж десятиліть побіжна згадка про голодомор 30-х років в СРСР розглядалася як злісна антирадянська вихватка, варта ув'язнення у концтаборі. Здавалося, що сталінський режим назавжди викреслив пам'ять про мільйони загиблих громадян України. Проте ніхто про голодомор не забув. Ця трагедія залишається назавжди у пам'яті народній.
Відзначаючи 70-ту річницю голодомору, ми не можемо не звернутися зі словами вдячності і визнання до української діаспори. Українці за кордоном завжди били в усі дзвони. Навіть ті з них, хто поїхав за океан з території Західної України, що перебувала у складі Польщі і не знала голодомору, вважали справою честі і національної гідності донести до світової громадськості правду про нечуваний сталінський злочин. Вони докладали титанічні зусилля до того, щоб усі знали: поряд з вірменським геноцидом 1915 р. і єврейським голокостом в опанованій нацистами Європі існує український голодомор 1932-1933 років.
За кількістю жертв, географією поширення, демографічними, соціально-еконо-мічними та психологічними наслідками голод 30-х в Україні - глобальна трагедія XX ст. Історики ще не вивчили його наслідки в контексті світової історії. Голод 32-33-го років - наслідок мовчазного споглядання світової спільноти, особливо керівництва тих держав, що захищали демократію у власному домі. Саме вони, аби задовольнити свої політичні потреби, підтримали вступ СРСР до Ліги націй. Держава, що замордувала мільйони власних громадян, - мала слідкувати за дотриманням прав людини в інших країнах. Це не лише злочин тоталітарного комуністичного режиму, а також безсоромний і ганебний історичний факт для людської цивілізації XX ст.
Антигуманним і злочинним було довготривале невизнання в Україні жертв масового терору голодом. Мільйони українських хліборобів, знищених 70 років тому, ще й досі не перепоховані. Їх, як людей, що загинули "наглою смертю", закопували поза цвинтарем. Вони забуті. Їхні душі бродять серед нас. Вони не знаходять спокою, бо їхні тіла не освячені, а їхня мученицька смерть не визнана. Душі убієнних українських селян, які не знаходять притулку, позаяк не поховані належним чином їх тіла, переслідують наш народ, нагадують чорнобильськими спалахами, духовним розтлінням молоді, назріванням протистояння.
Животворчий дух народу насичує пам'ять критичною масою правди, нові і нові свідоцтва з тайників української душі викарбовуються на тлі часу. Навіть гріх припустити, що у курганах скорботи ми не похоронимо спільний біль. Увічнення зболеної пам'яті - наш священний обов'язок.
Лихолітні тридцяті називають Голгофою України. Наш народ пережив розп'яття, витерпів хресні муки і, як Син Божий, піднявся з мороку небуття для торжества світлої правди, для вільного життя на вільній землі.
Хай пам'ять невинно убієнних буде скорботним нагадуванням минулого і пересторогою майбутньому!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 29.11.2002 > Тема ""Білі плями" історії"