"Кримська Свiтлиця" > #2 за 13.01.2023 > Тема "З перших уст"
#2 за 13.01.2023
Олександр Богомаз, священник УГКЦ, якого "депортували" з Мел╕тополя: КОЛИ Я ЙШОВ «С╤РОЮ» ЗОНОЮ ДО СВО╥Х, ТО ЗГАДУВАВ ЗНАКОВЕ ДЛЯ СЕБЕ Р╤ЗДВО
Отця Олександра рос╕яни висадили б╕ля само╖ «с╕ро╖» зони. Б╕ля Васил╕вки. На останньому блокпост╕ вони взяли у нього в╕дбитки пальц╕в та зачитали вирок, що в╕н “видвор╓н ╕з Запорожской област╕». В╕н ╕шов дорогою, якою л╕тали снаряди... Знав, що попереду тридцять к╕лометр╕в до укра╖нського блокпоста. Цей шлях ф╕зично не був важким, отець Олександр був спортсменом, а коли став священником, проводив для параф╕яльних д╕тей табори, п╕ш╕ прощ╕. Попереду, якщо д╕йде живим, не потрапить на м╕ни, будуть наш╕. Позаду... Позаду у Мел╕топол╕ було життя, яке в╕н збудував. Згадав знакове для себе Р╕здво 2010 року на Херсонщин╕, на параф╕╖ греко-католицького священника. Це була просто хата з грубою, в одн╕й ╕з к╕мнат перест╕нок був звалений, щоб було б╕льше м╕сця для в╕рян. Олександр тод╕ був ще переконаним антикатоликом, зайшов з ц╕кавост╕.Та служба перевернула його життя, неначе все зазвучало по-новому, ╕ тод╕ в╕ра у всю ╖х родину наче прийшла знову...
- Отче, - перериваю я розпов╕дь греко-католицького священника Олександра Богомаза (того самого, чию руку поц╕лував п╕д час служби Блаженн╕ший Святослав), який розпов╕да╓ про сво╓ життя в окупац╕╖ та подальшу "депортац╕ю" з р╕дно╖ земл╕ , - ми звикли думати, що Херсон та Запор╕жжя - це край тотально пророс╕йських настро╖в. Натом╕сть переглядала ваш╕ фото, у храмах багато людей на службах. ╢ там запит на укра╖нську церкву?
- Про тотально пророс╕йський край - стереотипи. У Херсон╕ та Запор╕зьк╕й област╕ ╓ багато укра╖нц╕в, у тому числ╕ ╕з заходу Укра╖ни, яким п╕сля гулаг╕в та пад╕ння Союзу забороняли селитися в Галичин╕. Я вчився в Мел╕топол╕ на ╕сторичному факультет╕ педун╕верситету. Там я вперше в╕д зав╕дуючого кафедри почув про Шептицького та Сл╕пого. Укра╖нц╕ започатковували там Народний рух, були активн╕, працювали л╕карями та вчителями. ╤ так, - ╕снував запит на укра╖нську церкву. У нас укра╖нськ╕ школи. Наша вчителька, якщо ми в╕талися не “добрий день”, а “здрасьте”, дуже сердилася. Херсонщина - це Укра╖на. Це в╕дчуття укра╖нськост╕ було ╕ до в╕йни, ╕ тим б╕льше зараз. ╤нша справа, що люди там були зранен╕ Радянським Союзом. До 90-х - тотал╕тарна система та безв╕р’я, а пот╕м вчилися виживати, коли п╕дставити було нормою. Але вони там прагнуть добра, щирост╕, любов╕. Туди 2010 року при╖хав греко-католицький священник отець Петро, ╕ коли вони бачили безкорислив╕сть, його здатн╕сть перейматися ус╕м, то в╕н ставав для них членом родини, а наш╕ параф╕╖ розросталися. На наших очах виростали д╕ти, с╕м’╖, яких ми вже в╕нчали. ╤ це все християнськ╕ с╕м’╖.
За ц╕ роки отець Петро започаткував п╕втора десятка параф╕й, я служив на чотирьох, долаючи в╕дстань м╕ж ними до сотн╕ к╕лометр╕в. Я перед священством встиг два роки попрацювати вчителем ╕стор╕╖ у школ╕, тому мо╖ учн╕, як╕ почали ходити до нас до церкви, сьогодн╕ вже зак╕нчують сем╕нар╕ю.
- Ви оч╕кували повномасштабно╖ в╕йни? Як ви згаду╓те ц╕ перш╕ дн╕?
- 23 лютого ввечер╕ послухав рад╕о «Свобода» ╕ усв╕домив, що буде в╕йна. А зранку прокинувся в╕д вибух╕в ╕ зрозум╕в: почалося. Я знав, що до нас зайдуть дуже швидко, тому що з Криму до нас веде просто пряма траса. Вноч╕ 24 числа, коли мел╕топольська тероборона була змушена в╕д╕йти дал╕ за Васил╕вку, я разом з ╕ншими в╕рянами проводжав ╖х, вс╕ плакали, коли вони в╕дходили. Кожного ранку я ╖здив у центр на площу, дивився чи висить наш прапор. Я дуже тримався з 24 по 27 лютого, був оптим╕стом, п╕дбадьорював як т╕льки м╕г, а 28 лютого мен╕ теж стало г╕рко.
Я пам’ятаю першу нед╕лю п╕сля вторгнення, прив╕тався з людьми, повернувся до престолу, щоб служити л╕тург╕ю, ╕ заплакав - не м╕г розпочати службу. Хвилини три ми вс╕ плакали.
На початку в╕йни до вс╕х наших храм╕в приходило море людей, йшли т╕, хто ран╕ше бував у нас раз на р╕к на Великдень. Особливо багато було матер╕в хлопц╕в-контрактник╕в. Люди приходили до храму ╕ посеред ноч╕. Пам’ятаю з 24 на 25 лютого брама церкви була зачинена, чую сильний стук у в╕кно, перша думка: за мною прийшли. Я виходжу: сто╖ть зав╕дуючий кафедрою ╕стор╕╖ Олександр Ситник з дружиною, в╕н перескочив через браму, попросив, щоб я в╕дкрив, щоб ╖х впустити. В╕н розум╕в, що можуть бути розстр╕льн╕ списки, як╕ його не об╕йдуть, ╕ прийшов перечекати. ╤ вони у нас жили. Приходили ще ╕нш╕ параф╕яни, у нас до тридцяти людей жило в одному дом╕.
- Тобто вс╕ т╕, хто мав бути у розстр╕льних списках, прийшли до вас?
- Наш╕ параф╕яни хот╕ли бути вкуп╕, хоча у нас не було бомбосховищ. Я казав людям: я не можу гарантувати безпеку, але вони залишалися. Це було дивне в╕дчуття. У нас велика дитяча сп╕льнота. Я, як чолов╕к, як священник на параф╕╖, в╕дчуваю себе батьком для них та вс╕х параф╕ян.
Мен╕ старший священник отець Петро прищепив такий стиль служ╕ння, коли ти зна╓ш, чи ╓ у когось взуття, хто може з╕ студент╕в заплатити за навчання, хто не може. Я усв╕домлюю, що вс╕ параф╕яни - це родина, я ними оп╕куюся, а у ц╕й ситуац╕╖ я ╖м взагал╕ не м╕г гарантувати захисту. Мене пересл╕дувало в╕дчуття тако╖ чолов╕чо╖ безпорадност╕.
З╕ мною жило четверо м╕с╕онер╕в, у нашому рег╕он╕ ╓ м╕с╕йна школа св. апостола Павла в Красилов╕ при римо-католицькому монастир╕, вони раз на р╕к проводять трим╕сячн╕ курси для людей, як╕ вир╕шили р╕к присвятити ╤сусов╕, назива╓ться «Р╕к для ╤суса». А пот╕м ╖х розпод╕ляють по тих параф╕ях, як╕ ╖х хочуть прийняти. Ми на параф╕╖ приймали таких. ╤ останн╕й р╕к у нас було дв╕ ж╕ночки з Харкова – одн╕й ╕з них було за ш╕стдесят, одна д╕вчина з П’ятихаток, ╕нша - з Верховинського району, гуцулка. Ус╕ м╕с╕онери прийняли р╕шення залишатися з╕ мною. А ще були параф╕яни, с╕м’╖, як╕ вир╕шили у нас пожити. ╤ ти розум╕╓ш: якщо прил╕та╓, - нам усе! У мене був лише один ресурс захисту. Я сказав, Господи, я не можу н╕чого тут зробити, т╕льки Ти. ╤ Господь Бог нас захищав у р╕зних ситуац╕ях.
- Наприклад?
- Я на початку був дуже см╕ливий, ╖здив на блокпости ╕ до чеченц╕в, до днр╕вц╕в, розпитував, нав╕що вони сюди при╖хали. Одного разу мене схопили, перед╕ мною поставили до десяти автоматник╕в, матюкали, кричали. А в машин╕ сид╕ли один наш студент ╕ одна з м╕с╕онерок. Я усв╕домлюю, що зараз мене можуть просто застрелити. Зрештою, в╕дпустили, ╕ коли я с╕в у машину, то ╖хав вже упокорений, мен╕ було дуже соромно перед Богом, я кажу, Господи, я, правда, придурок, прости мене, ст╕лькох людей ти мен╕ дав п╕д в╕дпов╕дальн╕сть, а я легковажний, як ковбой. Це був перший сильний стрес. Або ще були ситуац╕╖. Коли готу╓шся до допит╕в, то зазвичай хова╓ш всю проукра╖нську л╕тературу. Я сховав. Сиджу, молюся ╕ раптом погляд пада╓ на прапорець ЗСУ на виднот╕, на полиц╕ до якого я так звик, що вже не ховав. А окупанти ж ╕ без того сприймали нас там як наводчик╕в та пом╕чник╕в ЗСУ. Тому прапорець теж сховав. Або була ситуац╕я, коли рос╕яни хот╕ли забрати та заарештувати хлопця ╢вгена, який жив ╕з нами, в╕н мав проблеми з алкоголем. А я завжди допомагав таким хлопцям ╕з алкогольною залежн╕стю. Ми кожну першу суботу м╕сяця ходили у сус╕дн╓ село на прощу Непорочному серцю Мар╕╖. Цього разу ми не йшли, а ╖хали бусом. З нами був ╢вген. В╕н не мав ре╓страц╕╖, а в рос╕╖ ╓ закон про ре╓страц╕ю. Це, до реч╕, дуже сильний момент, коли Бог под╕яв. А бус був повний, хлопц╕ сид╕ли на бочках з-п╕д води у бус╕. На блокпост╕ в Молочанську зупиняють, побачили, що у нього нема╓ ре╓страц╕╖, йому - наручники на руки ╕ забирають в комендатуру. Зрозум╕ло, що я в╕дмовився ╖хати. Мене там виганяли, матюкали ╕ чеченц╕, ╕ дагестанц╕, але я не ╖хав. Казав, що це наша людина. Це для мене теж було внутр╕шн╓ прийняття р╕шення - хай би що сталося, нав╕ть якщо мене поб’ють, я його не залишу. ╤ був момент, коли цей Женя мен╕ каже: «Отець, зараз мене будуть бити». А я йому кажу: «Женя, ти дов╕ришся повн╕стю Богу, тебе не поб’ють». А в╕н тод╕ каже вголос: «Боже, я тоб╕ дов╕ряюся». А зна╓те в цей момент про що я думав? Я думав про те, що нас будуть бити вдвох, чесно. Я пам’ятаю: при╖жджа╓ ця вже колаборац╕йна пол╕ц╕я, його пакують у машину. Я б╕жу б╕гом в бус, лечу за ним. Там розбит╕ дороги, люди вс╕ л╕тають всередин╕ в бус╕, як картопля. Я лечу б╕гом за ним в ту комендатуру. Припаркувався ╕ б╕жу зразу на вх╕д. Заб╕гаю, а на вход╕ там так╕ двер╕ велик╕ ╕ сто╖ть такий величезний чеченець ╕з великою бородою. Я побачив, що шеврон чеченський. ╤ приводять цього Женю. А я пам’ятаю, що по дороз╕ ╖хав за кермом ╕ так молився: Боже, ти дав цьому хлопцю шанс, в╕н так поспов╕дався, так покаявся, в╕н хоче зм╕нити сво╓ життя, в╕н погодився ╖хати в реаб╕л╕тац╕йний центр. Будь ласка, покажи свою силу. Покажи наск╕льки ти сильно його любиш, я тебе дуже прошу. Зроби для нас це диво. Ми вс╕ в машин╕ молимося на вервиц╕. При╖жджа╓мо туди, я виб╕гаю одразу з машини, заб╕гаю в комендатуру, саме у цей момент його заводять, я п╕дб╕гаю до цього чеченця, я зрозум╕в, що в╕н комендант, я одразу йому кажу, це наша людина, я його забираю. Т╕, як╕ його приводять, кажуть, слухай, ти хто такий? Я, кажу, священник, в╕н з╕ мною живе, в Укра╖н╕ н╕хто за в╕дсутн╕сть обов’язково╖ ре╓страц╕╖ не карав, люди так жили, в╕н просто безхатько з 2014 року, йому 37 рок╕в, кажу, я його забираю, я за нього ручаюся, бер╕ть вс╕ мо╖ документи, все, що вам треба, я не по╖ду, доки цю людину не в╕ддасте. ╤ тод╕ оцей каже: “Дайте мне нож”. Я дивлюся на нього, це не виглядало загрозливо ╕ там т╕ хлопц╕-вояки м╕ж собою метушилися, прийшли знову на мене сваритися, мовляв, чого я таких бомж╕в до себе збираю. Але в╕н не вигляда╓ як бомж, в╕н викупаний, чистий, ми йому одяг дали. Чеченець бере н╕ж, просто перер╕за╓ пута ╕ каже: «Уход╕». Я його забрав, ми йшли, в машин╕ люди кричали, бо це була наша перемога, в той момент ми перемогли тих чеченц╕в ╕ всю цю Рос╕йську ╕мпер╕ю, але це була перемога так само ╕ Непорочного серця Мар╕╖, бо це була перша субота ╕ це була наша проща. Женю ми п╕зн╕ше таки в╕дправили в реаб╕л╕тац╕йний центр на Хмельниччин╕, ╕ що ц╕каво: на блокопост╕ перев╕ряли документи у трьох автобусах. А бус, яким його везли, одразу пропустили.
- Як минали ваш╕ дн╕?
- Я служив у Мел╕топол╕, це Запор╕зька область, але я до╖жджав у села Херсонсько╖ област╕, громадами яких оп╕кувався. Бо ж я родом з Херсонщини. З початком окупац╕╖ у нас було таке враження, що як ми вс╕ вийдемо на протести ╕ скажемо, щоб рос╕яни забралися геть, вони п╕дуть геть. На╖вно дещо, але ми думали, що ми ╖х перекона╓мо, тому люди виходили на протести, намагалися зупиняти колони, як╕ у перший м╕сяць йшли ц╕лодобово. Уяв╕ть наш╕ почуття: тисяч╕ одиниць рос╕йсько╖ техн╕ки йдуть ц╕лодобово. Спершу ми виходили ╕ молилися разом ╕з протестантськими церквами за Укра╖ну. Ми дуже дружимо з протестантами, ми виходили на молитву щодня о 12-й годин╕, допоки в серпн╕ нас не роз╕гнали.
Ми молилися, наприклад, "Боже великий...".
- Ск╕льки ця м╕жконфес╕йна молитва збирала людей?
- Спочатку було багато, але люди ви╖жджали, ставало дедал╕ страшн╕ше, щоб вийти на площу на молитву в серпн╕ тим трьом десяткам в╕рян, треба було переступити через св╕й страх. Хмари згущувалися, згущувалися…
Десь на другий тиждень окупац╕╖ протестантського пастора Дмитра Бодьо взяли в полон, це була близька людина для нас. Пот╕м забрали мера ╤вана Федорова. Доки в╕н був ╕з нами, в╕н щотижня по четвергах збирав нас на м╕жконфес╕йну раду.
- Чекайте, нав╕ть перебуваючи в окупац╕╖ мер вас збирав на наради?
- Так, пост╕йно, в╕н пояснював нам, що в╕дбува╓ться, у четвер була зустр╕ч, а в п’ятницю його забрали. Я вже пот╕м кожного ранку думав, що мене заберуть. У мене було дуже багато проукра╖нсько╖ л╕тератури, я щось сховав, пот╕м на допитах мен╕ казали: «Ти — молодець, все класно сховав…», тобто, вони теж не дурн╕, все розум╕ють.
Але одну книжечку вони знайшли, вона була у ящиках з╕ старими книжками, там була карта Укра╖ни, в яку була включена Кубань. Я сховав все, що стосу╓ться Шептицького, Сл╕пого, Майдану, Голодомору, позалишав т╕льки щось богословське. В останн╕й день перед тим, як мене вивезли, ми встигли заховати вс╕ параф╕яльн╕ документи.
Але я хот╕в би наголосити. Наша параф╕я активно д╕яла протягом всього часу окупац╕╖. Ми не хот╕ли виживати, ми хот╕ли жити, ми вл╕тку нав╕ть провели два табори дитячих, д╕ти не могли ви╖хати з ноч╕влею на море, бо боялися, у нас було десь три десятки д╕тей, ми провели таб╕р, д╕тей вивезли на р╕чку, вони т╕шилися. Взагал╕, хот╕в, щоб ви зрозум╕ли. Не т╕льки наш╕ в╕ряни були укра╖нцями за ╕дентичн╕стю, з 2014-го, за в╕с╕м рок╕в в╕йни, м╕сто зм╕нилося, Мел╕тополь став дуже укра╖нським м╕стом. Я думаю, що т╕льки в╕дсотк╕в двадцять були за Рос╕ю отак в╕дверто ╕ беззастережно. Але громадяни з проукра╖нською позиц╕╓ю почали ви╖жджати. Я ж для себе виб╕р зробив. У Мел╕топол╕ залишалися наш╕ люди, ╓ два будинки милосердя, у нас щодня була служба, я старався ╖здити ще раз на тиждень по селах, у нас завжди проводилися б╕бл╕йн╕ кола (гуртки з вивчення ╢вангел╕я) з дорослими, ми займалися з д╕тьми катех╕зац╕╓ю. Поруч були в╕ряни, м╕с╕онери, д╕ти, студенти, мо╖ пом╕чники, ц╕ле коло сп╕впрац╕вник╕в. ╤ я прийняв р╕шення: я лишаюся. ╤ те, що ми пережили, це неймов╕рний досв╕д ╓дност╕. Я т╕льки там усв╕домив, як багато да╓ присутн╕сть священника, це було таке в╕дчуття родини ╕ с╕м’╖, що не передати. Ми раз на тиждень збиралися на параф╕яльн╕ вечер╕, там було десь п╕всотн╕ людей.
- Коли був перший допит?
- У червн╕. Я знав, що прийдуть рано чи п╕зно. До допиту п╕дготуватися неможливо. Але й ... можливо. За р╕к до в╕йни, вл╕тку, я був на програм╕, яка назива╓ться «Л╕дерство в горах». Це коли збира╓ться група в╕руючих чолов╕к╕в задля молитви та м╕ркувань. Я в╕дстав в╕д групи ╕ йшов молився на вервиц╕. Йду молюся, аж тут на мене нападають два алаба╖. Один ╕з них вхопив мене за руку ╕ дуже сильно стиснув, а другий ще доб╕га╓. Зна╓те, це секунди, але в мо╖й уяв╕ це к╕но. ╤ коли доб╕га╓ той другий пес, величезний, як я на зр╕ст, - я просто завмер. То перший просто в╕дпустив мою руку, розвернувся, а другий зупинився …╕ вони п╕шли геть. Кожного разу, коли приходили ц╕ фсбешники, я згадував це, ╕ приблизно в╕дчуття було те саме: коли я в зубах цього зв╕ра, але в╕н мене не ушкодив. Так само я, якось оч╕куючи ╖х, казав: “Господи, скажи до мене, пот╕ш мене, я просто розбитий”. В╕дкриваю Святе Письмо, Б╕бл╕ю ╕ там мен╕ попада╓ться 2 глава 1 Саму╖ла, 9-й в╕рш ╕ почина╓ться так: «В╕н обер╕га╓ кроки сво╖х в╕рних».
- Отож, вони приходять у червн╕, заходять. ╤ що дал╕?
- Нас там жило тод╕ десь п╕втора десятки людей (м╕с╕онери, студенти), в ус╕х взяли в╕дбитки пальц╕в, ус╕х в╕дфотографували. А з╕ мною жило шестеро бездомних, слава Богу, поговорили ╕ п╕шли.
- Вони не били вас?
- Н╕, з мене волосина не впала. Хоча я знаю, що в Бердянську проукра╖нське духовенство б’ють. Мене попервах нав╕ть не матюкали, матюкали вже останн╕й раз. З╕ мною сп╕лкувалися так, наче я щось н╕кчемне, а от вони хазя╖ справжн╕, а я - небажаний “елемент”. Пам’ятаю, коли до мене прийшли передостаннього разу, то один ╕з них каже: «Я же т╓б╓ друг, знай, я т╓б╓ друг». Я йому кажу, що до мене друз╕ з п╕столетами не ходять. «Та ето тако╓, н╓ бил би мо╕м другом, что-то с тобой би сделал╕, ти мой друг”.
- Схиляли до сп╕впрац╕?
- Коли вшосте вони прийшли, вони тиснули на мене, щоб я розказував про спов╕д╕. Мовляв, до тебе багато людей приходить, але нас ц╕кавлять спов╕д╕. Я ╖м дав зрозум╕ти, що спов╕дь це свята тайна. Але ╖м це все до лампочки. Це саме вони пропонували отцю Леон╕ду, який там тод╕ ще залишався, в╕н служив ще по ╕нших селах. То вони йому пропонували: або ти переходиш в московський патр╕архат, або ви╖жджай. Спочатку, гадаю, що перш╕ чотири допити вони думали що з╕ мною робити. На п’ятий вони сказали, що ч╕пати мене не будуть, бо католицька церква дозволена в Рос╕╖. На шостий раз вони мен╕ сказали, щоб я ╖м видавав спов╕д╕. На сьомий допитували, чи я наводчик. ╤ оцей останн╕й тиждень перед "депортац╕╓ю" я прожив у стрес╕, бо спочатку отця Петра вивезли. Ще за тиждень - священника ПЦУ. У мене пост╕йно була думка: коли ╤сус Христос сто╖ть перед П╕латом, в╕н каже: «не мав би ти над╕ мною н╕яко╖ влади, якби тоб╕ не дано було з вище. Я знаю, що я в руках Божих». П╕д час сьомого допиту, коли я побачив той листок, на якому ф╕ксували м╕й вирок, р╕шення про вивезення, я вже тод╕ нав╕ть трохи осм╕л╕в, ╕рон╕зував. А один ╕з них проговорився, що це не р╕шення ц╕╓╖ компан╕╖. ╥м дали команду згори. Я вже не боявся, що мене не вивезуть.
Зна╓те, що найсильн╕ше болить? Я дуже люблю св╕й край. Я закоханий у нього. ╤ я усв╕домлюю, що по тих м╕сцях, як╕ я так люблю, ходять люди, котр╕ його не люблять. Мен╕ вже казали, що там якийсь священник з одного села при╖жджав ╕ заглядав у в╕кна нашо╖ церкви. Але не зайшов усередину. Я так розум╕ю, що це якийсь ними привезений кл╕рик. Тобто вони не люблять людей, ╖м байдуже на ╖хн╕ проблеми, ╖хн╕ житт╓в╕ ситуац╕╖. ╥м байдуже, у що вони взут╕, байдуже, що у них в серц╕ в╕дбува╓ться. Вони не несуть добро. ╤ це дуже болить. Коли я за╖жджаю в сво╓ село р╕дне, я бачу все село в рос╕йських прапорах. Коли я бачу ц╕ «Урали», як╕ ╖здять по людських городах, по садах, винищують те, що люди посадили. Я люблю «Володаря персн╕в» Толк╕на. ╤ це як окупац╕я Ширу. Шир для тих гоб╕т╕в - ╖хн╕й куточок раю, зв╕дки ╖х вигнала б╕да. ╤ вони весь час, коли ╖м найтяжче, вони мр╕ють про те, як повернуться в той край Шир, де ╓ затишок, ╓ тепло, де гарненька травичка, гарненьк╕ дерева, так╕ пагорби, де гарн╕ сн╕данки, вони люблять по╖сти. ╤ там описаний цей б╕ль, як вони бачать, що ╖хню землю топчуть вороги.
Я йшов дорогою близько чотирьох годин. ╤ думав, що якщо д╕йду, то на Р╕здво по╖ду в реаб╕л╕тац╕йний центр, куди я в╕дправляв багато сво╖х знайомих ╕ де зараз проходив л╕кування Женя. Вони, ще коли я не ви╖хав, пост╕йно писали та дзвонили мен╕ й казали, що чекають на свято. ╤ ще згадував Р╕здво в Мел╕топол╕, коли я намотував м╕ж нашими селами по к╕лька сотень к╕лометр╕в. А на Святвеч╕р ми збиралися на параф╕╖. П╕всотн╕ людей за столом, священники, вертеп, коляда… ╤ коли я дорогою чув як стр╕ляють кулемети, бачив як л╕тають снаряди, я усв╕домлював: не знаю, чи д╕йду до наших, але мо╓ життя було пл╕дним. Перш╕ десять к╕лометр╕в не були важкими, - см╕╓ться, - спочатку я побачив д╕да.
За Васил╕вкою ╓ село Кам’янське, яке фронт розд╕лило навп╕л, ╕ там я познайомився з д╕дом, який мене пров╕в стежками, щоб я не попав десь на м╕нне поле. Йду дал╕, дивлюся, з одн╕╓╖ хати йде хлопець, я зрозум╕в, що це наш, ╕ в╕н ╕де з телефоном, я так зрозум╕в, що в╕н шукав зв’язок м╕ж розбитими хатами. Я кричу йому: перший вояка, якого я зустр╕в, це був наш параф╕янин! В╕н дивиться, дивиться на мене, а пот╕м гука╓ щосили: “Отець Сашко!”. ╤ б╕жить б╕гом до мене, мало не збив мене, бо у бронежител╕ в╕н був.
- Я не в╕рю, отець, я не в╕рю, що це ви, - кричить бо╓ць.
***
Отець Олександр також не в╕рив, що то в╕н. Бо коли йшов, то уявляв, як зустр╕не наших, що впаде на кол╕на, ридатиме, коли побачить наш прапор. А тут зовс╕м все по-╕ншому, йому б╕г назустр╕ч його ж в╕рянин, хлопчина, нацгвард╕╓ць, якого в╕н виховував, який ╖здив з ним по християнських таборах, ╕, об╕ймаючи, на радощах мало не збив з н╕г.
Во╕стину: Бог обер╕га╓ кроки сво╖х в╕рних. Коли в╕н оговтався, то пролунав дзв╕нок моб╕льного. ╤ перше, що почув у слухавку: “Отче? Ви д╕йшли? Ми чека╓мо вас на Р╕здво”.
Лана Самохвалова
www.ukrinform.ua
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 13.01.2023 > Тема "З перших уст"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=24805
|