Версiя для друку Обговорити в форумi

"Біда, мій братику, біда…

Пролито крові так немало,

Що й нелюда б те спонукало

Спинитися. Та ця орда

Таки збезуміла, либонь:

І пре, і пре – куди, для чого:

Ні чорту ріг, ні свічку Богу –

По краю прірви у вогонь…"

В.Б.

Вони таки змінили його. Найперше (і найголовніше!) в тому, що стосується нас самих. Згадаймо: упродовж попередніх восьми років: де б ми не були, чим би не займалися, але відчуття нависаючої загрози не проминало. Особливо гостро відчували ту загрозу на окупованих територіях та на лінії зіткнення, яка з більшою чи меншою інтенсивністю кривавилася упродовж всіх цих років на Донбасі. Ще б пак: півтора десятка тисяч загиблих, десятки тисяч покалічених, до двох мільйонів вимушених переселенців, сотні облудно звинувачених, незаконно засуджених та ув'язнених, а ще закатовані, зниклі без сліду, безвісти. Не відчувати тої загрози було навряд чи можливо. Хоча з відчуттями все дуже індивідуально. Після першого потрясіння від "кримської весни", істинну сутність якої довго не усвідомлювали, схоже, навіть деякі наші знані експерти та урядовці, вівцювато сподіваючись, що вдовольнившись Кримом, Московія на тому й стане, після шоку Іловайська та Дебальцевого, більшість загалу - така вже сутність людська - поступово призвичаїлася до нових реалій. Хтось, проте, аж так швидко, що невдовзі взявся проповідувати відхрещення від "зрадливих" Криму та Донбасу. Мовляв, "ніколи не були, насправді, Україною", а раз так, раз "не хочуть бути з нами, то й хай собі пензлюють!" Проте, і закручена у рутину бентежного повсякденного життя більшість, і "відірвані", гуцаючі на вечірках, корпоративчиках і розмаїтих хвестивалях її "вершки", навряд чи могли цілковито абстрагуватися від підсвідомого образу темних хмар, що чимдалі, то все виразніше громадилася на виднокрузі. Не відчувати наближення грози, якою так явно віяло зі сходу, бодай на підсвідомості, було неможливо. І все ж її вперто намагалися ігнорувати. Навіть тоді, коли вона висіла вже ледь не над самою головою.

Грім вдарив 24 лютого, змінивши все - заведене життя, розписані плани на близьке завтра і віддалене майбутнє та, найперше, наївні уявлення (які - чого гріха таїти! - доволі широко побутували серед нашого загалу) щодо того, ким насправді трактує нас сусідня високодумна мишебратія. Дуже показово, що пробиваючи собі дорогу "огнєм і мєчем", ці братолюбці вже тягнули у своєму обозі гуманітарний вантаж з омонівських щитів та гумових кийків для упокорення своєвільних хохлів, для вправляння мізків дурнуватому бидлу, що геть забуло про належне йому місце і призначення. Притому, акцент ставився на постраху самої Московії - на бородатих опричниках Кремля.

Чи була прогнозованою наша реакція на той грім? Для когось так, для когось - ні. Кажуть, хтось щиро сподівався на сльози радості, на оберемки яскравих квітів, киданих під колеса броньованих "тигрів". Справді? Та ну! Ще напередодні, власне, ще за кілька днів до того грому, замість розмітати з полиць супермаркетів, магазинів та лавок крупи, сіль та сірники мої українці, натомість, скупили в мисливських магазинах чи не всю вогнепальну зброю та боєзапаси, а в перший же день навали до військоматів, до підрозділів тероборони вилаштувалися довгі черги добровольців.

Хтось скаже мені, що шляхи на виїзд з Київа в бік західного кордону нагадували в тому моменті ледь не суцільний потік, тож далеко не всі, мовляв, стали грудьми на захист Краю. Не всі. Знаємо про "хоробрих" херсонських есбеушників, про солідних київських високопосадовців, які притьмом кинулися навтіки. Знаємо, що навіть деякі відомі патріотичною риторикою журналісти швиденько передислокувалися до гадано безпечного Львова чи на Закарпаття, Бачили також, як кинулися було зопалу бігти навіть деякі народні обранці - хтось на европейські "симпозиуми", а хтось напряму до Москви, як деякі чиновники, чи то від страху-поспіху, чи з якоюсь іншою, більш глибокою думкою, понищили дуже важливі і надто незручні для наших високопосадових корупціонерів документи. Все те було. Але не воно показове. Показове те, що моя нація не перестрашилася, не забилася по закутках, взялася натомість за зброю. Показове те, що "нікчемний клоун", як його трактували кремлівські і - ніде правди діти - наші власні суперпатріоти, не перепудився, не дав драла на береги Темзи чи Потомаку, як йому настійно пропонували украй занепокоєні лідери Заходу, не повівся на вочевидь програшну ідею керування опором з екзилу, натомість оголосив мобілізацію та запровадив воєнний стан, де факто очоливши спротив повномасштабному вторгненню Московії на наші терени. Здавалося б, нічого особливого. Президент лише належно виконав свій прямий, визначений Конституцією обов'язок. Не більше. Але ж як багато те значить там, де у подібному випадку наша влада, не кліпнувши оком, проігнорувала найбазовіші положення Конституції та закону "Про оборону України", не вчинила жодного опору загарбникові, натомість заходилася запопадливо забезпечувати щойноокуповану територію всіма можливими товарами та продовольством, самовіддано підпираючи окупаційну владу.

Мені скажуть, що тодішня ситуація була геть іншою: агресія була неочікуваною, Україна не мала війська, а у Білому домі замість рішучого Байдена сидів пацифіст Обама. Так, у лютому 2014 ми не мали такого досвідченого війська як у лютому 2022. Але й того, що було на той момент у самому Криму, будь воно задіяним негайно і рішуче, було цілком достатньо, аби відбити нашестя "нічийних" "зелених марсіян". Не було розуміння серйозності того, що відбувалося, не було поваги до приписів Конституції і законів, не було почуття відповідальності за свої дії та бездіяльність, а отже й політичної волі. Про "неочікуваність", як тепер, так і тоді, не варто навіть говорити. Після мєшковського фальстарту, після Тузли, після репетиції в Грузії казки про неочікуваність чогось подібного на кримських теренах могли бути згодовані хіба що повним недоумкам.

Щодо позиції Заходу, то треба визнати, вона, як тоді, так на перших порах і тепер не надто відрізнялася. Можна закладатися, що в разі "екзилізації" української влади, все, зрештою, і нині звелося б до висловлення чергових найглибших занепокоєнь і на тому все б стало. У такому разі, попри те, що військо могло б боротися ще навіть скількись там років, зрештою, без потужної підтримки воно було приречене на партизанщину і неминучу поразку. Лише гідна позиція молодого українського Президента, який замість пропонованої можливості врятуватися, натомість гаряче наполягав на поставках зброї, а ще більше рішучий спротив українського війська, власне, цілої нації, змусили Захід вийти з раз набитої колії відстороненості, відійти від сприйняття України як чогось багатовекторного, непевного, несталого, стати зрештою на її бік.

Чи міг Захід вчинити так само і в 2014 році? Гадаю, так. Принаймні, рішуча позиція тодішнього прем'єр міністра Великої Британії Девіда Кемерона дає авторові цих рядків чималі підстави стверджувати, що так скоріш за все і сталося б. Якби, замість гендлювати з ворогом, моя влада рішуче стала ще тоді на захист свого краю, ми рано чи пізно отримали б потужну підтримку Заходу. На жаль, невпевнена, нерішуча поведінка тодішньої української влади, надто далекої від почуття обов'язку, не кажучи вже про якусь гідність, явні ознаки її колаборації з ворогом, зробили такий крок Заходу у тому часі геть неможливим.

Сьогодні не так. Не прогнувшись перед ворогом, ставши з ним на прю, маємо не лише моральну підтримку всього демократичного світу, але й безпрецедентну економічну, фінансову та збройну поміч. Чи достатня вона? Недостатня. Зітнувшись з таким монстром як Московія, потребуємо набагато потужнішої допомоги. Саме про це вже вдруге мовив на широку публіку генерал Залужний. Саме її забезпечення було, вочевидь, найголовнішою метою учорашнього візиту верховного головнокомандувача до Уошингтона. Чи вдалося йому об'єднати задля цього обидві палати Конгресу, переконавши в тому числі і трампістів-магівців, що Україна бореться нині не лише за свою незалежність і територіальну цілісність, а за безпекові інтереси усього демократичного світу, за інтереси Сполучених Штатів у тому числі? Хотілося б сподіватися на те.

Тимчасом, протистояння з Московією змінило не лише українське суспільство, очистивши його від павутиння ілюзій облудного мишебратства. Змінився, направді, цілий світ. Уряди багатьох країн, зокрема, Італії, Іспанії, Франції зайняли більш рішучу позицію на боці України не лише під впливом лідерів НАТО, але й з огляду на настрої своїх виборців. Дуже показовим тут є приклад Німеччини, яка не лише відмовилася від московійського газу, але й, чи не уперше після Другої світової війни, зважилася підперти іншу країну - нашу країну! - своєю зброєю.

На жаль, зміни в самій Московії відбуваються надто повільно. Старанно щеплене упродовж років вірусом недовіри та презирства до вільного світу, без міри труєне злочинною людиноненависницькою пропагандою, щодалі щільніше затискуване, притому, у залізних лещатах авторитарної влади, яка позірно набуває все виразніших обрисів відвертої диктатури, московійське суспільство, в переважній більшості своїй, навряд чи й здатне сьогодні до якихось серйозних змін. Хіба що тому сприятимуть якісь глибинні потрясіння, скажімо, подібні тим, які пережили свого часу переможені союзниками німці.

Попри те, що ми, поза всяким сумнівом, завше зацікавлені у адекватному, а краще доброму сусіді, в тому числі і на східному нашому покордонні, все ж найперший наш інтерес нині - наш Край, його цілісність у міжнародно визнаних кордонах, його незалежність, його безпека, його відбудова і процвітання. Докладаймося ж, чим лише можемо, аби все те стало реальністю якомога швидше.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 23.12.2022 > Тема "Бути чи не бути?"