|
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2002 > Тема "Крим - наш дім"
#47 за 22.11.2002
Я ВІДЧУВ НЕДОСЯЖНЕ НЕБО!
Сашко ДИНИЩИЧ.м. Кіровоград.
СПОГАД ПРО КРИМ
Чув я про Крим багато, а вперше побував там цього літа. Мені здавалось, що Микола Миколайович Ковальов, директор Кіровоградського представництва "Дитячого альпійського руху України", пропонує мені увесь цей дивовижний півострів одночасно. І, знаєте, я не помилився.
З Кіровограда ми виїхали ввечері, а вже вранці я прокинувся на новій, ще не відомій мені землі. До Сімферополя, крім степу, і виноградників, нічого не було, але потаємна радість та цікавість перед подальшими подіями не залишали мене у спокої.
Ми їхали по трасі, яка була ніби посередником між Чорним морем і Кримськими горами. Праворуч, глибоко внизу, зливалося з небом море, ліворуч - того ж неба торкалися своїми верхівками гори...
Наш табір "Парус" розташувався у Форосі неподалік від парку. Влаштувавшись на новому місці, ми відразу побігли до моря. Це дуже допомогло нам розслабитись. Свіжа прозора морська вода миттю зняла всю втому, накопичену за день.
Вже наступного ранку розпочалися перші тренування. Скалолазанням та альпінізмом Микола Миколайович займається далеко не перший рік. Федір, його син, - теж у цьому не новачок. А от я, Марина та Яна... Тож наш азарт та цікавість були куди більшими. Я зрозумів: альпінізм - такий вид спорту, що варто спробувати його лише раз - і ти вже не матимеш духу від нього відмовитись. Ходити по вертикалі - це зовсім не те, що по землі. Ти пересуваєшся, намацуючи руками кожен виступ, кожен горбик, щоб знайти хоч якусь зачіпку для продовження свого шляху. В тебе є страховка, ти маєш друга, який турбується про тебе внизу, але максимально треба покладатися тільки на себе. Почуття страху не відпускає. Але цей вид спорту - для вольових людей, які звикли досягати своєї мети. І ця звичка переважує почуття страху. А твоя ціль - вершина. І ось наступає мить, коли ти вже на скелі. А здається - ніби на вершині усієї планети. Так важко приховати радість, хочеться стрибати, кричати. Пройдена дорога вже позаду, ти готовий підкорювати найбільші вершини світу. Ти - вже майстер...
Яна з Мариною так вправно піднімалися, що це справило враження не тільки на мене, а й на наших майстрів. Але скеля "Парус" - це тільки початок.
Пізніше, через декілька днів, ми пішли на маршрути 2-го розряду. Це вже не тридцять метрів вертикального зрізу, а майже в десять разів більше. Тут усе по-іншому, навіть камінь холодніший. Піднімаєшся ти вже не сам, поряд з тобою - твій партнер. Страхуючи його знизу, вже не відчуваєш у руках тієї сили, яка у потрібний момент могла б втримати його і допомогти.
На перших же 40 метрах я почав сумніватись у собі. Це для мене щось нове: я не знав, як рухатись далі. Руки тремтіли. І тут показала себе її величність воля: вперед і тільки вперед! При екіпіровці я звернув увагу на напис, який було викарбувано на карабіні, - "Тепло долонь друга"! Ця фраза виявилася настільки доречною і вчасною, що під час підйому підтримувала мене майже фізично.
Діставшись до невеликої печери, ми вирішили перепочити. Нові сили та досвід пройденого шляху зробили подальше сходження швидшим. І от межа між вертикаллю і горизонталлю. Я її переступив!
Все здається звідси таким крихітним. Люди - маленькими, я проти них - велетень. Я - ніби птах - відчуваю небо. Те небо, яке колись здавалось таким недосяжним.
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2002 > Тема "Крим - наш дім"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=247
|
