Версiя для друку Обговорити в форумi

Лікування неприємна річ. Коли ж воно стосується задавненої хвороби, то неприємності можуть часто перерости у проблеми, на вирішення яких доводиться класти величезні зусилля, прірву часу і все те з холодком уздовж хребта від усвідомлення надто близького краю, за яким пустка, кінець твого існування у цьому прекрасному світі. Трагедія, чи не так? А як та трагедія стосується не одного тебе, а цілого суспільства? А як метастазами хвороби уражено чималу частину твого світу?

Я тут, звісно ж, не про якусь банальну болячку, з якою - лишень свисни! - залюбки розправиться ціла армія метикуватих ескулапів. Я тут про недуги набагато серйозніші, про ті, яких багато хто просто не помічає, а чи з тих чи інших причин воліє робити вигляд, що їх не існує.

- Дурні, - скаже мій читач. - Безвідповідальні дурні. Хвороб до себе не можна і близько підпускати, а не те, щоб зживатися з ними.

І я з тим погоджуюся. Але що робити, коли інфіковане ціле суспільство, коли виключенням, білими воронами стають здорові, коли хворі проводирі запевняють, що все зло саме від тих білих ворон, а суспільство, хтось і справді увірувавши в ту бздуру, але більшість таки з побоювання і самим бути вписаними до цькованих зусібіч білих ворон, тягне за своїми, вочевидь, збоченими проводирями?

Московія інфікована вірусом загарбництва чужих земель не сьогодні. Занесений, певно, ще ордами Чингіз хана, він приживився навдивовиж швидко і на якомусь етапі переріс у імперський. З часом, коли світ поступово вилікувався від нього, в законсервованому, запліснявілому суспільстві Московії він і далі продовжує існувати, намагаючись за кожної нагоди розширити свій, сказати б, ареал. І якщо плани світової революції більшовиків мали під собою, бодай, якесь ідеологічне підгрунтя, якщо сталінське ярмо, накинуте на велику частину повоєнної Европи, виправдовувалося участю радянських військ у звільненні її теренів від нацистської окупації, то імперські прагнення сьогоденних духовних нащадків Темучина продовжують множитися вже й без всякого ідеологічного підбою. Власне, то не лише прагнення, адже після лихопам'ятних погроз показати пихатому Заходу кузькину мать, після обіцянок омити чобіття московійського війська у водах Індійського океану, карлуваті взялися останнім часом і до практичних спроб відновлення Московійської імперії. Чи те було прогнозованим? Відповідь ствердна. Про причину тої прогнозованості автор неодноразово писав у своїх статтях. Чи було те невідворотним? Аж ніяк не було. Але для того українська нація мала усвідомити себе такою, робити все можливе, аби стати єдиною, розвинутою, процвітаючою, здатною надійно захищати себе спільнотою якщо не від самого осягнення Незалежності, то, бодай, хоч би років зо двадцять тому. Чублячись поміж собою, бездарно витрачаючи цілі десятиліття, ми були приречені на "братню" агресію.

Щоправда, аби піти проти тих, кого, принаймні офіційно, упродовж довгих десятиліть іменували братніми народами, одного того вірусу виявилося замало. Знадобилася ще липка павутина обмов, пересмикувань і наклепів, мазання брудом вигадок і наговорів, трута олжею та облудою. Все те після грунтовного випробування в часі інтервенції у Грузію, в значно більших масштабах було задіяно потім і проти України - з широким розгоном від атак помаранчевих часів до безпрецедентної лавини шельмування після перемоги Революції Гідності, коли стало зрозуміло, що українська нація остаточно зробила свій вибір і вже не повернеться у обридлий імперський хлів. Ще тоді нас усіх чохом, без огляду на те, що в Україні зовсім небагато таких, хто вважають себе шанувальниками Степана Андрійовича, вписали до бандерівців. А ще, безсоромно, спираючись лише на фонетичну співзвучність слів "націоналізм" і "нацизм", пересмикуючи ці, геть не тотожні поняття, нас найменували нацистами. Для порівняння, ось визначення понять "націоналізм" та "нацизм", як їх подає словник Мерріам-Уебстер:

"Визначення націоналізму: це вірність і відданість нації; особливо, почуття національної свідомості, яке звеличує одну націю над усіма іншими та робить основний наголос на просуванні її культури та інтересів на противагу інтересам інших націй чи наднаціональних груп.

Визначення нацизму: це сукупність політичних і економічних доктрин, яких дотримувалися та вводили в життя нацисти в Німеччині з 1933 по 1945 роки, включаючи тоталітарний принцип правління, переважання особливо німецьких груп, які вважалися расово вищими, та верховенство фюрера."

Так, в Україні, на щастя, є ті, хто вважають справедливим, аби фундаментальні інтереси української нації, українського етносу зокрема, були нарешті надійно захищені і забезпечені на державному рівні. І їх число останніми роками невпинно зростає. Притому, що частина їх йменуть себе націоналістами, не ведеться і мови про якусь вищість української нації над іншими націями і народами. Воліємо лише бути рівними серед рівних. Поза тим, що мені ближче до душі те, що зветься патріотизмом, я так само твердий у обстоюванні необхідності забезпечення ключових прав української нації, як і ті мої співвітчизники, що вважать за краще йменувати себе націоналістами. То яка ж тут може бути мова про кореляцію моєї нації, яка десятиліттями відстоювала демократичні зміни в своїй країні, забезпечила, зокрема, регулярну змінюваність влади, з тоталітарним, режимом Третього райху? Якщо гітлерівський режим і має якісь віртуальні паралелі, то вони більше стосуються тих режимів, де демократичні інституції є суто формальними, а в реаліях все вирішує воля того чи іншого десятиліттями незмінюваного фюрера.

Демократія виглядає тут чи не ключовим елементом. Мовлю про реальне народовладдя, а не про те, яке слугує хіба що для прикриття нестримного волюнтаризму нічим і ніким не обмеженої влади.

На жаль, попри довгі століття філософствування, попри реальний шанс, отриманий в ході розвалу Червоної імперії, народи Московії не змогли скористатися з нього. Причин тому чимало, але однією з найочевидніших був (а де в чому і досі залишається) досить помітний сентимент московійської ліберальної еліти до імперського статусу країни. Чи міг той сентимент бути не поміченим народом, тим більше, відкинутий ним? Певно, що ні. Вміло плеканий тоталітарною владою, він був їй надійною опорою в її задумах і далекосяжних планах. І все ж, одного того сентименту було недосить. Для задуманого нею потрібно було дещо більше, гостріше, потрібна була ненависть до тих кого ще вчора звали братами, а сьогодні оголошували пострахом, недолюдками, ворогами. Створена кремлівцями, потужно фінансована пропагандистська машина перевершила, здається, найбільші їхні сподівання, адже навіть загнавши країну під плінтус небачених досі санкцій за війну, розв'язану в Україні, і досі почуваються доволі упевнено, бо ж народ, за великим рахунком, і далі "бєзмолствуєт". І то попри мобілізацію за формальної відсутності війни. Хтось, щоправда, кинувся навтьоки від більш ніж реальної перспективи дуже швидко стати купкою добрив на продуваних всіма вітрами безкраїх степах Херсонщини чи полях Донбасії. Але що таке якісь кількасот тисяч слабкодухів для стосорокамільйонної країни? Тож доки зі згаданим на самому початку вірусом бореться лише жменька санітарів-волонтерів, мобілізація триватиме, бо нашинкований пропагандою імперський народ і далі прагне перемоги. Про те регулярно чуємо не лише на нескінченних шістдесятихвилинках ненависті, але й від опитуваних на вулицях великих міст. Можна з великою недовірою ставитися до тих опитувань, до щирості масовки, зібраної для показового "лікованія" з нагоди оголошення про "нових суб'єктів хведерації", але реакція соціальних мереж на нещодавні масовані бомбардування українських міст бойовими дронами, крилатими та балістичними ракетами - притому, що це відверте порушення законів війни, зафіксованих у міжнародних конвенціях, по суті, акт державного тероризму - досить красномовно засвідчує, що тяжка хвороба триває. Імперський народ, слідом за своєю владою, хоче перемоги і, попри всі злі омени, як от недвозначні застереження з боку лідерів Заходу, попри засудження спроб нових анексій української території в ООН абсолютною більшістю країн світу, попри нинішнє оголошення в ПАРЕ правлячого режиму Московії терористичним, все ще сподівається на неї.

- Чи ж є від того хоч якісь дієві ліки? - спитаєте.

Є. Тими ліками є успішні дії українського війська, згуртованість української нації та непоступливість принципами світового співтовариства. Рано чи пізно ті ліки подіють. І сумнівів не майте.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 14.10.2022 > Тема "Бути чи не бути?"