Версiя для друку Обговорити в форумi

4 червня 2022 року

Автор: Росс Дауфет є аналітиком, член редколегії НЙТ.

Переклад Валентина Бута, спеціально для Кримської Світлиці.

Звичайно, це працює на практиці, але чи працює це в теорії? Упродовж багатьох років я чув цю пародію на академічну помпезність із вуст різних суб'єктів, від французьких інтелектуалів до економістів Чиказького університету. Однак останнім часом я сам почав розмірковувати про яструбиний бік дебатів на темат української війни, де на практиці наразі досягнуто сприятливих результатів, але глибші теорії цього конфлікту виглядають неправдоподібними, нездійсненними чи небезпечними.

Я не був українським яструбом до війни. Я відчував, що Сполучені Штати надмірно розширили свої плани щодо членства в НАТО, і що Східна Україна, принаймні, не зможе захиститися від російської агресії без повномасштабного американського військового втручання. Посилати зброю до Києва, мабуть, мало сенс, але задля того, щоб російське вторгнення зрештою застрягло, а не для того, щоб зупинити його повністю. І український колапс, подібний тому, що трапився, як ми бачили, з урядом нашого клієнта в Афганістані, виглядав цілком можливим.

Війна не виправдала ці очікування. Яструби, як виявилися, мали рацію щодо простої здатності України воювати. Вони мали рацію в тому, що американська зброя дійсно може допомогти пригальмувати російське вторгнення, а не просто створити партизанський рух в тилу. І їхнє психологічне прочитання Володимира Путіна також частково підтвердилося: Воно трактувало його як людину, мотивовану як відновленням імперії, так і обороною проти НАТО, а те, як він веде війну, дає мало доказів того, що стабільний, постійний мир є можливим, навіть за умови поступок України.

Тож у сфері практичної політики на сьогодні я приєднався до яструбів. Наша військова підтримка України спрацювала: ми захистили суверенну націю та послабили суперника без небезпечної ескалації з боку Росії. А поки що, оскільки Росія продовжує наступати, здебільшого уникаючи переговорів, немає жодного очевидного відхилення від шляху до миру, на який ми маємо змусити Київ піти.

Проте, коли я читаю ширші теорії яструбиних коментаторів, їхні ідеї про стратегічне бачення Америки та до якого фіналу у цій війні ми маємо прагнути, я все ж відчуваю збентеження від їхньої впевненості та абсолютизму.

Наприклад, незважаючи на всі їхні оборонні успіхи, ми ще не впевнені, що українські військові можуть повернути значні території на півдні та сході країни. Тим не менш, у нас є Енн Епплбаум з The Atlantic, яка наполягає на тому, що тільки поразка Путіна і справжнє «приниження» можуть відновити європейську стабільність, тоді як в іншому місці того ж журналу Кейсі Мішель закликає до демонтажу Російської Федерації, представляючи його як «деколонізацію» Російської імперії, як єдиний спосіб встановлення довготривалого миру.

Або, ось, знову ж таки, Сполучені Штати нині виділили величезну суму для підтримки України — набагато більше, ніж ми, наприклад, витратили на допомогу Афганістану за будь-який останній рік — і наша підтримка приблизно втричі перевищує підтримку, яку пропонує Европейський Союз. Проте, коли редакція нашої газети порушила питання щодо того, наскільки тривалою може бути така підтримка, багато українських яструбів відреагували гнівно, мовляв, як ви смієте! — з наголосом цитуючи Бенджаміна Вітса з Брукінгського інституту, на абсолютному праві України боротися «аж доки й останній дюйм їхньої території не буде звільнено», на надто «скромній» та «консультативній» ролі Америки у прийнятті рішень в Україні та на важливості пропозиції Києву якщо не чек-бланшу, то принаймні «дуже-дуже великого чека, за яким підуть інші чеки».

Всі ці теорії, здається, плутають бажане з ймовірним, а морально ідеальне зі стратегічно досяжним. Я вже писав раніше про ризики ядерної ескалації у разі розгрому російської армії - ризики, які применшуються теоріями яструбів. Але з огляду на поточний стан війни, більш імовірним сценарієм найближчого майбутнього буде той, за якого крах Росії залишиться приємною фантазією, конфлікт зайде у глухий кут і буде замороженим, а нам доведеться поставити нашу українську політику на стійку основу, без зміщення путінського режиму чи демонтажу Російської імперії.

За такого сценарію наш план не може полягати в тому, щоб і далі підписувати незліченну кількість чеків, скромно ходячи навшпиньки навколо українців і дозволяючи їм диктувати нам цілі використання нашої зброї та військової техніки. Сполучені Штати є глобальним гегемоном, який протистоїть загрозам значнішим, аніж Росія. Ми також є внутрішньо розділеною країною на чолі з непопулярним президентом, чия більшість може опинитися на межі політичного краху. Тож, якщо Київ і Москва прямують до замороженого конфлікту, що розтягнеться на багато років, а то й десятиліть, нам потрібно буде підштовхнути Україну до її найреалістичнішої, а не до найамбітнішої військової стратегії. І так само терміново нам потрібно буде перекласти частину тягаря підтримки Києва з власного бюджету на наших европейських союзників.

Ці цілі сумісні з тим, що ми вже зробили на сьогоднішній день, і, очевидно, їх можна коригувати, якщо раптом з'являться кращі можливості. Але гарна стратегічна теорія має передбачати проблеми, виклики та межі. Небезпека зараз полягає в тому, що практичні досягнення нашої яструбиної політики заохочують геть інші теорії та зарозумілість, які розтрачують наш поки що тимчасовий успіх.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 10.06.2022 > Тема "Резонанс"