Версiя для друку Обговорити в форумi

Русь віддавна, з незапам'ятних часів, стояла на межі Дикого поля. Упродовж століть незчисленні орди хвиля за хвилею накочувалися на її городи, на її фортеці і застави – від преславного Київа, до Путивля-града і маленького Вира – теперішнього Білопілля. І, як тоді, так і тепер смерть і руйнацію несли вони з собою. На цьому тижні Білопілля обстріляли. Били з Курщини, з-за кордону – до нього якихось п'ять кілометрів. Били з САУ, з мінометів, били ракетами. Зруйновано одинадцять будинків, пошкоджено, за словами мера міста, близько сорока. По чому можна було бити у Білопіллі, де ані військових частин, ні навіть якихось підприємств? Це така "спеціальна військова операція з денацифікації", коли об'єктом знищення визначено цілу націю? Адже тут вже навіть не про українських вояків, яких московити у своїх погодинних випусках новин з шизофренічною упертістю іменують як не бандерівцями, то неонацистами. Б'ючи по житлових кварталах мирних міст, по селах – то вже про народ. За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ ООН) на 24 травня в Україні зафіксовано 8628 випадків загибелі або поранення цивільних осіб. З них 3974 загиблих і 4654 поранених. Вбито 259 дітей, поранено 402. Притому, УВКПЛ ООН зазначає, що реальні цифри значно вищі, оскільки отримання інформації з деяких місць, де тривають інтенсивні бойові дії, відбувається з затримкою, бо потребує підтвердження. Не забудьмо й про біженців. Близько восьми мільйонів українців були змушені покинути свої доми і шукати притулку в інших, безпечніших регіонах країни. Ще більше шести з половиною мільйонам – переважно жінкам та діткам – довелося шукати прихистку від московитської орди у Европі. А ще 919 тисяч наших людей взагалі було вивезено на територію Московії, багатьох поза їхнім бажанням. То всі вони бандерівці та неонацисти? Справді?

В Україні є певна кількість палких шанувальників Степана Андрійовича, проте, дозволю припустити, їх не надто багато. Більше тих, які з повагою ставляться до спротиву його послідовників у роки Другої світової війни як німецьким, так і совєцьким загарбникам. Вочевидь, пам'ять про той спротив, а відтак і нелюбов до бандерівців, глибоко вкорінені в гебістських генах, бо ж даються взнаки аж до сьогодні. Щодо неонацистів, то за все своє життя жодного разу не чув про таких у моєму Краї. Цілком можливо, що якісь окремі ідіоти і дихають нерівно в той бік, але вони ніяк себе не проявляють. В суспільстві, яке потерпіло від нацистів в Другій світовій значно більше за московитів, нацистській ідеології не було, немає й, смію запевнити, не буде місця. Когось коробить від смолоскипної ходи шанувальників Бандери? Комусь те нагадує ходу штурмовиків? А хіба не з такими самими смолоскипами виходили на 9 травня ще за радянських часів? Тоді чомусь про подібні паралелі не йшлося, чи не так? Не згадують про те й нині.

Власне, на тлі давніх симпатій кремлівських до правих радикалів і відвертих націоналістів – і ми тут не про порослу мохом молотово-ріббентропівщіну – про сьогоднішні теплі стосунки, скажімо, з RN Марін Ле Пен, якій надавалася, в тому числі, й чимала фінансова підтримка, виставляння себе поборниками націоналістів є річчю незбагненною. Здавалося б, після такого звинувачувати українську владу у плеканні неонацизму є геть абсурдним, особливо ж, коли, бодай побіжно, кинувши оком на "14 ознак фашизму" Умберто Еко, позирнути у дзеркало. Але у вивернутому світі кривих дзеркал, де все поставлено з ніг на голову, з тим, схоже, все гаразд. Що ж до висновків, які можуть зробити розумники, то вони загрожують лише їм.

На жаль, сьогодні в світі не бракує тих, хто ладен і собі стати на голову, аби лишень не образити агресивних "нацистоборців". Їхні голоси останнім часом все гучніші, а заклики до України "тверезо оцінювати реалії і свої можливості", заклики до примирення з агресором, яке б дало можливість тому агресорові зберегти лице, себто гідність, все настійніші. Чули вже те від Президента Франції, читали у редакційній статті Нью Йорк Таймз, у дописі Грема від імені скоростолітнього пана Кісінджера, а тепер все те нам пропонують ще й у такому собі "італійському плані миру", за яким, після припинення бойових дій, Україна мала б оголосити про свій нейтралітет і після того вести перемовини з Мордором по "спірних територіальних питаннях". Така одностайність у непростий для України час, коли, так і не отримавши в достатній кількості важкого наступального озброєння, українське військо надсилу стримує безперервні атаки московитів в районі Сєвєродонецька та Лисичанська, що загрожують оточенням нашого угрупування в тому районі, виглядає ледь не зрежисованою і надто зловісною. І десь емоції вже беруть гору над тверезим розумом. Хтось вже звично кидається шукати зради, хтось ладен звинувачувати урядову команду в недокладанні належних зусиль…

Притримаймо наші емоції, панове. Ситуація дійсно складна, але про жодну зраду не йдеться. Найперше, якщо зняти рожеві окуляри, то можна побачити, що найбільш зацікавленою в перемозі над агресором є ані стара чи нова Европа, ні Сполучені Штати Америки, а таки Україна, бо відстоює не просто свою суб’єктність, а саме право на існування. Відповідно, і зусилля вона докладає найбільші і платить не лише грошима, а й набагато ціннішим – людськими життями. Ми щиро вдячні нашим спільникам – кожній нації, яка підтримує нас як морально, так і на ділі: фінансами, зброєю, амуніцією, але чи можемо ми принукати когось до того, попри його волю? Певно, що ні. Не є великим секретом, що уряди ряду країн традиційно мають особливі стосунки з Москвою і навіть в ситуації, коли кремлівські готові зіпхнути весь світ у прірву, їм хотілося б ті стосунки зберегти. Чи то чисто платонічні почуття, а чи з присмаком шредерівщини, гадайте самі. Окрім того, там явно проглядають побоювання, що увійшовши до Европейської Спілки, Україна невдовзі може потіснити когось з лідируючих позицій. Гадаю, моїм читачам не довго гадати, що то за країни. Щодо суголосся тому зі Сполучених Штатів, то треба розуміти, що Нью Йорк Таймз на сьогодні то не щось інше, як голос лівого крила демократичної партії, а зовсім не голос сконсолідованої американської влади, а Генрі Кісінджер давно вже не той аналітик, яким він був свого часу. І так, навіть серед сенаторів-республіканців є щось із дюжину рендполів трампівського призову, яким невтямки, що сорок мільярдів американської допомоги Україні то дуже невелика ціна за безпеку, в тому числі і самих Сполучених Штатів. Насправді, більшість американських законодавців твердо стоять на боці України і стаття (https://www.nytimes.com/2022/05/21/opinion/putin-nuclear-weapons.html) сенатора і кандидата в Президенти 2012 Міта Ромні незаперечне свідчення тому. Насправді, американський уряд, не гірше за уряд ЇЇ Величності, розуміє значимість сьогоднішніх викликів і робить багато для нашої підтримки. Чи достатньо? Аж ніяк. Але маємо розуміти, що в найефективнішій демократії бюрократія не менш ефективна. Маємо розуміти, що жодна країна не може дозволити собі передати зброю на яке завгодно добре діло, роззброївшись притому сама. Підприємства, компанії з виробництва озброєнь – і то не лише в США – вже працюють повним ходом, виготовляючи затребуване українським урядом. Щодоби до десятка бортів військової транспортної авіації США перекидають до наших кордонів військові вантажі. Давно і повним ходом ведеться навчання фахівців, що оперуватимуть тою зброєю. Але на все потрібен час. Тож будьмо мудрими, не збурюймо панічних настроїв, не підштовхуймо нашу владу до нерозважних кроків на кшталт таких бажаних нині Кремлеві замирень. Нам потрібен мир, а не замирення. Тверезо оцінюючи реалії, побачимо, що мир може настати лише тоді, коли ворога буде переможено і Україна повернеться у свої міжнародно визнані кордони. Поки ж маймо на увазі, що стратегічно, десь, може б варто і відступити, зберігаючи військо, бо воно ой як знадобиться нам, коли прийде нарешті важка наступальна зброя!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 27.05.2022 > Тема "З перших уст"