"Я хочу поражения режима, но не хочу поражения России и народа", сказав нещодавно в інтерв'ю кореспондентові Радіо Свобода Муміну Шакірову московійський письменник Дмітрій Глуховскій (https://www.youtube.com/watch?v=qw2bzdR0a0Q). З розумінням ставлячись до такої його думки, рівно як і до його тверджень, що сьогоднішні московити вигідно відрізняються від біологічного матеріалу, який складав основу Третього райху, бо ж, певно, важко мислити і висловлюватися якось інакше, будучи невіддільним від того глибоко переформатованого суспільства, мені, водночас, доволі важко усвідомлювати, що подібну ж позицію займають ще й досить широкі кола колективного Заходу і, що ще тривожніше, певні групи впливу в нашій власній владі.

- Це через твою короткозорість, через нерозуміння тонкощів великої політики, - скажуть мені.

А, так, так… З зором в мене й справді не дуже. Догорають мої оченята. Нині і короткі дописи даються вже надсилу. Але якби й не світили зовсім, то не помічати того, що діється навколо, було б важко, чи й можливо, бо ті "тонкощі" великої політики надто опуклі, надто видимі.

Я тут маю на увазі не лише відверто промосковійську позицію двох-трьох держав-членів Евроспілки, зусиллями яких були намертво заблоковані порухи України до НАТО і навіть збройна допомога в нав'язаній нам Московією війні, але й досить своєрідну позицію тих, в кому й сумнівів, здавалося б, не могло бути.

Війна, як один з крайніх проявів міждержавних стосунків, досить часто виносить на поверхню те, що в повсякденному житті зазвичай вуалюється оксамитом дипломатичного словоблуддя, прикривається стосами закритих протоколів, товстою пеленою підкилимних домовленостей. В часі війни дії та вчинки красномовніші за слова.

Так, попри неодноразові попередження про загрозу нападу з боку Московії, попри дуже важливі слова підтримки і тверду позицію на боці України, колективний Захід, включно зі Сполученими Штатами, водночас, не надто поспішив задовольнити гвалтовні прохання української влади надати необхідну для оборони зброю. Позиція НАТО, притому, була чи не найстриманішою, в гіршому розумінні цього слова. П'ятдесят тонн палива, надані альянсом, були, звісно ж, далеко не зайвими, але мені нагадали чомусь кинутий в шапку злидаря затертий п'ятак.

Що то було? Післяультиматумний перестрах перед зваріювалими кремлівцями? Небажання підставлятися, вирятовуючи з хижих лабет доволі темну конячку? Зрада, коли на словах одне, а як до діла, то інше?

Небажання підставлятися, було (і, на жаль, значною мірою залишається) досить очевидним, щоб його заперечувати, але ні якогось особливого перестраху, ні, тим більше, зради не було. Відповідь на ультиматуми була швидкою, твердою і абсолютно однозначною, як з боку США, так і з боку НАТО. Так само й зброя - оті благословенні Javelinи, NLAWи та Stingerи - була надана вчасно і в чималій кількості. Інша річ, що обмеження одними лише оборонними її видами, притому, досить вузьким їх рядом, обмежило й можливості нашого війська, а, відтак, уникнути суттєвих людських втрат, особливо серед цивільних, було неможливо. Попри неодноразові звернення української влади з проханням запровадити над Україною безполітну зону, попри те, що до того ж закликала громадськість багатьох країн, Захід не наважився на те, мовляв, "аби не дати Кремлеві шансів перетворити локальну війну на світову". Похвальна обережність, тим більше, що вона не потребувала надмірних зусиль, чи не так? От лиш в історії з "поставкою" польських Мігів, аби ми самі прикрили своє небо, та обережність, на мій погляд, непомітно перейшла межу здорового глузду.

В останні дні березня - перший тиждень квітня, після вибиття московійських військ з Київщини, Чернігівщини та Сумщини, завершився перший етап притистояння. Короткий другий етап перегрупування, і українські війська могли б переходити у контрнаступ. Могли б, якби мали в достатній кількості наступальні види озброєнь: контбатарейні радари, важку артилерію, танки, бронемашини, боєприпаси до всього того, а ще - бойове авіакрило, адже війна перемелює не лише ворожу техніку. На жаль, Захід і тут не надто поспішав. І якщо в лютому таке зволікання ще можна було пояснити обавами того, що й ЗЕлена влада буде поводитися за зразком "кривавопасторської" і, як результат, новітні зразки західної зброї назавтра опиняться в руках Московії, то після більш ніж рішучого відпору, продемонстрованого українським військом, таких обав просто не могло бути. І все ж, попри всі волання української влади, попри, часом, не надто дипломатичні ескапади самого Президента, процес поставок важкого наступального озброєння продовжував ганебно затягуватися, відчутно зрушивши з місця лише після бучанських жахіть.

Ми надзвичайно вдячні народам і урядам країн, які, усвідомлюючи серйозність загрози, що нависла нині далеко не над однією Україною - над світом, роблять все можливе, аби підперти нас, надаючи важке озброєння та засоби ППО, зокрема. Це, найперше, наші сусіди, Польща, країни Балтії, Словаччина, Чехія, це Швеція, Нідерланди і ще багато неназваних тут країн. Ну і, звісно ж, Велика Британія, уряд якої діє чи не найрішучіше: Starstreakи, гаубиці, бронетранспортери і оте попередження Кремлеві щодо готовності незагайно відповісти у разі застосування ядерної зброї - ваша допомога безцінна, друзі. І, звісно ж, Сполучені Штати: гаубиці, бронетранспортери, боєприпаси та найвагоміше: рішення про надання ленд-лізу - дякуємо щиро. От лиш ленд-ліз вже другий тиждень лише на папері. А зброя потрібна ще позавчора, адже на війні час важливий, як ніде. Згаяні дні, навіть години, не кажучи вже про тижні, можуть стати причиною поразки і вже точно тягнуть за собою втрати, зокрема, найболючіші - людські. Ось лише один приклад. Півтора місяці не дається оркам обложений Маріуполь - місто діви Марії, часточка давнього Криму і ще давнішої Греції. Але ж і Крим нині невільний і Греції сьогоднішній, схоже, байдуже до винищення цього гордого міста. Щодо України, то вона робила, схоже, можливе й неможливе, аби хоч якось підтримати його: організовувала евакуацію городян, намагалася пробивати гуманітарні коридори, неодноразово силувалася допомогти гарнізонові: засилала гелікоптери, у відчаї пробувала навіть пробитися морем. Була б важка зброя, кажуть фахівці, вже б розблокували. Але ж вона лише щойно почала надходити. Чи встигнемо визволити нескорений гарнізон і тих цивільних (сподіваюсь, ще живий там і мій кузен), які у підземеллях Азовсталі, під тонними бомбами, під "смерчами" та "градами" «найбоголюбнішого» народу, з дня на день чекають допомоги, не здаючи українське місто святої діви Марії?

Тим часом, головному Саурону вже доповіли вчора про взяття міста. Азовсталь, при тому, пообіцяли здобути за три-чотири дні. Ага… Певно, щоб не ганьбитися з тими гумовими обіцянками, той скасував штурм. Мовляв, не варто накладати головами хоробрих вояків, викурюючи ту недобиту потолоч: не здадуться, то вимруть.

Вони б, мо', й здалися, бо й боєзапасу - кіт наплакав, і людські сили не безмежні, але воліли б вийти зі зброєю, не втративши вояцької честі та гідності. І те не було б неможливим, якби ті звичайні людські цінності щось та важили для ворога. Та де там...

"Я хочу поразки режиму, але не хочу поразки Росії, народу", каже пан Глуховскій. Дивлячись на дещо дивні зволікання наших партнерів, іноді здається, що того самого хочуть і вони. Ба, більше: чимось подібним віє і від декого в нашій владі, хто, прикриваючись словами про цінності людського життя, поспішає домовлятися з орками, для яких ті цінності ніщо, які навіть не приховують, що заповзялися винищити всіх, хто не згоден уподобитися їм. Велика помилка!

Сьогоднішнє протистояння не просто за землю, за території - воно світоглядне - край споконвічної олжі і неволі вкотре пробує накласти свої скрєпи на решту світу, і теперішній Саурон з його режимом не більше, аніж його породження. Скільки їх вже було! Не стане цього, за деякий час скрєпний люд породить іншого. Хто має в тому сумніви, нехай читає історію. Будь-яка поступка цьому темному світові робить його сильнішим, підштовхує до подальшої експансії. Так було з Кримом. Так було з Донбасом. Так буде, коли поступитися щойнозагарбаними територіями. Власне, тут же не про території - про принципи.

Тож, якщо в проекті перемир'я, запропонованому Мордором цими днями, явно чи завуальовано й далі прослідковується теза про те, що Україна, мовляв, сама винна в тому, що на неї напали, якщо в ньому не передбачено демілітаризації 1/5 суходолу, з видаленням ядерного жала, якщо не йдеться про повернення всіх наших територій і виплати належних репарацій та контрибуцій, такий проект слід трактувати як неприйнятний, не підлягаючий навіть обговоренню. Все зайшло аж надто далеко, панове. Особливо, з огляду на відвертий ядерний шантаж. Далі відступати немає куди. Борімося - поборемо!

Фото Олександра Єрмоченка, Reuters

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 22.04.2022 > Тема "З перших уст"