Версiя для друку Обговорити в форумi

Виявляється життя буває й таким... Чотирирічного Едика довелося три дні витягати з собачої будки. Євпаторійський Мауглі боявся людей, тягнувся лише до собак, з якими їв і спав, гарчав на котів, оЩИРювався на кожну спробу його погладити...

Дім, де зігріваються серця
Помешкання цієї найбагатодітнішої у Криму родини в Євпаторії знає чи не кожен. Більшість говорить про них, як про самовідданих святотерпців. Дехто перепитує: "Це ті, що їм немовлят підкидають?" Є й такі, що не проминуть ввернути: "Тут одного не знаєш, як на ноги поставити, а ці ще й додаткову каторгу собі влаштували - понабирали на свою голову сиріт з усього Криму". А дехто, хитро
примружившись, довірчо доповість, що ця сім`я має колосальні пільги, доплати і дотації, які, звісно ж, до дітей не доходять.
Але й досі євпаторійці показують здебільшого не дитсадок, в якому нині живуть кілька своїх і 30 колись кинутих батьками нинішніх дітей Людмили Леонідівни і В'ячеслава Миколайовича Похвальних, а першу їх чотирикімнатну квартиру на околиці національного дитячого курорту, з якої і почалася історія, відчайдушної боротьби творців цього сімейного дитячого будинку за виживання.
Вперше завітати туди мені довелося десять років тому. Обвішаний "прапорами" свіжевипраної білизни будинок нагадував корабель, а кімнати - тісні матроські кубрики з двоповерховими ліжками, затишку яким надавала сила-силенна книжок, "магазинних" і саморобних іграшок та веселих килимків і дитячих малюнків.
Та ще більше вразили напрацьовані руки і стомлені очі мами й тата, й веселі - доглянутих, акуратних дітлахів, довгі, стрункі ряди чистого взуття біля порога і присутня тут атмосфера добра, лагідності, чемності, поваги і симпатії один до одного.
Якраз тоді закінчилася дворічна боротьба подружжя Похвальних за своє право бути сімейним дитбудинком. Вдалося довести й чиновникам, що до своєї чималої сім'ї власних дітей взяли з пологового будинку спершу одне, а тоді ще шестеро найслабших, покинутих матерями-зозулями, немовлят не заради копійчаних пільг, а щоб зігріти їх власним серцем, позбавити сирітства, дати материнську любов і ласку, батьківську турботу, огорнути домашнім теплом і затишком. Так у їхніх дітей почали з'являтися братики і сестрички - Тетянка, Оленка, Христинка, Юленька, Едик, Настя, Вовчик...
А як раділи всі читири роки, коли спеціально для їх сім'ї будували новий дім. Всім "табором" їздили дивитися, як його зводять все вищим і ошатнішим. Не повірили словам одного з будівельників, який сказав: "Мій людський обов'язок попередити: у цій хаті ви всі втратите здоров'я, бо збудовано її з радіоактивних блоків і матеріалів, завезених з уранових рудників Жовтих Вод. Якщо сумніваєтеся, перевірте стіни. Вони ж "фонять".

Домагатися перевірки, у якій відмовляли всі, довелося вже наступного року, коли зліг батько Слава, котрий досі не звертався до лікарів жодного разу. Один за одним стали занемагати діти: жалілися на кволість, кола перед очима, важко гоїлися нариви, почало випадати волосся.
Як чайка при битій дорозі, побивалася мама Людмила, оббивала пороги найвищих кабінетів, телефонувала, прохала допомогти, зарадити в біді всіх численних друзів.
Врешті, під тиском громадськості вдалося відправити дітей на лікування до Італії. Тамтешні медичні обстеження виявилися невтішними. Урядова телеграма з Києва в Крим була енергійною:
"Треба вжити негайних заходів. Діти сімейного дитбудинку Похвальних живуть в радіоактивному приміщенні, у шістьох прибулих в Італію виявлено захворювання, викликані підвищеною радіацією".
Та не бачити б їм нинішньої оселі - списаного десять років тому дитсадка № 24 "Берізка", якби не міський голова Євпаторії Андрій Даниленко, котрий сказав: "Людо, негайно займай з дітьми колишній дитсадок. Треба встигнути вже сьогодні, бо через три дні буде пізно - починається приватизація. Про рішення міськради не турбуйся - проведемо заднім числом. Пам'ятай: я вам нічого не казав, але для мене це справа честі". Того ж дня батько міста пролобіював це рішення в кримському уряді. 
Так після несподіваного, блискавичного і радісного переїзду вони опинилися хоча й в старому приміщенні, але на 60 сотках в центрі курортної Євпаторії, на які ще довго клацали зубами невтомні "прихватизатори" кримського Південнобережжя.
Нині це втонуле в зелені улюблене місце дитячих ігор і праці в підсобному господарстві й молодому саду, прикрашеному власноруч зробленими альтанками і теремками, де найменшим дозволяють кататися, як на поні, на двох велетенських чорних догах, які над усе люблять дітей, а "добрих людей чують за версту". Так само, як і аж 15 муркотливих котів, колись таких же бездомних, як і ця дітвора, а нині "учасників виховного процесу".
Головна справа тут - навчання, щоденне вдосконалення розуму і душі. Саме задля цього у велику родину щоранку приходять 15 досвідчених вчителів, бо "мама Люда" домоглася індивідуального навчання кожної своєї дитини, в залежності від особистих здібностей, рівня розвитку, нахилів і вподобань. А ще цей будинок наповнений музикою і співом, бо музичною освітою тут захоплено оволодівають всі без винятку Похвальні, які без пісень свого життя вже не уявляють. Починають виявлятися справжні таланти. А співають хором так самозабутньо,  ніби творять замовляння проти життєвих негараздів.
Може, хоч в ті хвилини батьки не думають про те, що їм доводиться оплачувати комунальні послуги у подвійному розмірі, бо деруть з них гроші досі по трафарету ще тих часів, коли дитсадок був відомчим і плату з нього брали, як з промислового підприємства. А чиновникам протягом цілих десяти років і понині не можна довести, що сімейний дитбудинок - це зовсім не те, що промислове підприємство. Як і те, що вперто не приписувати родину Похвальних за цією адресою переданого їм будинку - це гріх і злочин. Бо, живучи тут понині на пташиних правах, діти без штампа в графі прописки позбавлені будь-якої з належних їм допомог. А в перспективі - й роботи, бо, по суті, досі залишаються в становищі "бомженят".
Доброта і загострене почуття громадського обов'язку їх батьків, які відразу ж після телефонного дзвін-ка просто їхали в пологовий будинок не вибирати, а рятувати найтяжчих малюків чи підкинутих немовлят, у яких, звісно ж, не було жодних документів, тепер, коли діти підросли, відлунюється протокольними репліками чиновників: "Як ми можемо видавати паспорти дітям, котрі з'явилися нізвідки? Було б без довідок не брати. Чи вам не вистачило б сиріт з документами?"
- Невже незрозуміло, - говорить Людмила Леонідівна, - що чим більше держава створить юним сиротам перепон, "зекономить" на дітях, тим більше їй доведеться витрачатися на будівництво буцигарень, виправних колоній, дитбудинків та профільних і медичних інтернатів?

Діти - квіти
Похвальні добре знають, що діти - це не тільки квіти життя, а й брудні пелюшки, нічні горшки, часті хвороби, надсадний крик, а насамперед - тендітні, вразливі душі, які так потребують їх ласки і доброти.
Хоча тут не ділять дітей на своїх і прийомних, з гордістю шепнуть, що найстаршому з Похвальних - власному сину Миколі - 34. Він наймолодший на Придніпровській залізниці начальник потяга  "Сімферополь - Москва". Сергій - початкуючий, але вже успішний підприємець, Анжела - педагог, молодші Максим і Юра - ще школярики. Всі старші отримали вищу освіту, зробили батьків "пятикратними бабусею і дідусем", живуть окремо, але разом зі своїми дітьми приходять до батьківського дому постійно.
Надто притягальна тут затишна атмосфера родинності їх веселої і водночас серйозної, великої і друж-ної сім'ї. Не сумноокої сирітської чи інтернатської, а справжньої, теплої і домашньої, абсолютно повноцінної, де є такі рідні для всіх і завжди надійні в усьому тато і мама, сестрички і братики. Багаторічними самовідданими зусиллями, сяйвом власних душ, виповненими роботою днями і невсипущими ночами, батькам Похвальним вдалося створити нормальні умови для виховання кожного у справді родинному середовищі, де панує рівне ставлення до всіх, окрім хіба що найкрихітніших. Таких, як найменший з Похвальних - трирічний Ігорьок, котрого, як і більшість, взяли покинутого в пологовому будинку.
Дітей Похвальні рятують з таких крижаних соціальних прірв, що годі повірити. Розум відмовляється це сприймати, але з'ясовується: такі жахливі випадки справді типові. Виявляється, життя буває й таким. Ось хоча б Надійка, Володя і  Едик. Потрапили вони сюди з проблемної родини, в якій було восьмеро дітей. Старший у свої 15 років уже в тюрмі, а чотирирічного Едика довелося три дні витягати з собачої будки. Євпаторійський Мауглі боявся людей, тягнувся лише до собак, з якими їв і спав, ще довго не віддавав миску, з якої їв, гарчав на котів, оскалювався на кожну спробу його погладити і приласкати.
Або випадок з трьома дітьми з сім'ї хронічних алкоголіків. Дітей відправили в притулок, бо надто часто виникала загроза їх життю. Коли похвальним запропонували їх виходити, хлопчика-восьмилітку з безнадійно запущеним розумовим розвитком вони вже взяти не змогли: половину свого життя він палив і пив так, що без горілки його трясло, як в пропасниці. Дівчатка, схожі на скелетики, для нор-мального життя були ще не втрачені. Нині в родинному вогнищі Похвальних їх надламані душі відігрілися повністю. Алінка готується йти наступного вересня в школу, Ніна вчиться вже в п'ятому класі, а музикою захопилася так, що стала лауреатом Кримського республіканського конкурсу молодих виконавців.
Розумницями підростають і добровільні няні найменших - цілий гурт дівчаток-підлітків з не легшими першими враженнями дитинства. Взірець для них - найстарші, з останніх випускників школи: у дівчат - майже круглих відмінниць лише кілька четвірок, хлопці поступили в будівельні профтехучилища і гуманітарні вузи. Всі ввічливі, поважливі до праці, знань і людей. Чисті моральні орієнтири, достатній запас здатності й міцності до випробувань долі, шанобливе ставлення до найвищого авторитету - мами Люди. Що може бути кращим дороговказом на нелегкій життєвій ниві?

Мати
Звідки у неї беруться сили на все - не знає ніхто. Подруги Людмили Леонідівни вважають, що її прекраснодушність, благородство і мужність родом з дитинства, з тих часів, коли півторарічне дівчатко батьки привезли в Євпаторію з колишнього Кеніґсберґа - нинішнього Калінінграда рятувати від жорстокої хвороби з безнадійним діагнозом - туберкульоз кісткового мозку хребта. Змалку гранили її характер шість сумних років нерухомості у лікарняному ліжку замість веселих дитячих ігор, вперта щоденна боротьба лікарів за повер-нення дитини до нормального життя і беззавітна батьківська любов. І диво зцілення таки сталося.
Як жадібно відразу ж кинулася у вир життя, як спрагло потяглася до знань! Школу закінчила з золотою медаллю. Для повного самоутвердження рішуче відмовилася від посвідчення інваліда дитинства першої групи і належних їй пільг. Мрія жити, як всі здорові люди, збулася у кожному дні життя, яке вирішила присвятити дітям. Усмішкою долі вважає і зустріч з добрим, сором'язливим і роботящим Славою Похвальним, якому попри всі перестороги медиків народила аж п'ятеро славних дітей. Разом вирішили, що вистачить сил ще й долати тернисту стезю жертовного плекання сиріт. Довгі роки триває їх щоденний, неафішований подвиг без належної підтримки державних структур. І лише недавно цю святу справу помітили владники: Людмилі Леонідівні вручили найвищу жіночу нагороду держави - орден княгині Ольги, а серед цього літа всій великій сім'ї Похвальних Феодосійська нафтобаза придбала новенький мікроавтобус "Газель". Здійснилася давня мрія родини з'їздити до моря власним транспортом. Та й по господарських справах поратись тепер стало легше.
Їх приклад надихає інших. Недарма ж психологи відзначають, що вихованці сімейних дитбудинків набагато краще адаптуються в дорослому житті, ніж їх ровесники з типових державних сиротинців. Статистика свідчить: 10% дітей, випущених з інтернатів, закінчують життя самогубством, 80% потрапляють у в'язницю. За понад 10 років існування сімейних дитбудинків в Криму жоден з їх вихованців в місця позбавлення волі не потрапив. Нещодавно створено дитбудинки сімейного типу в селі Грушівка під Судаком, в Сакському районі. Численній сім'ї Горєлкіних збудувала новий дім благодійна організація "Надія і житло для дітей".
В Євпаторії розгорнулася реконструкція колишнього дитсадка "Дзвіночок", в якому вирішено відкрити три сімейних дитбудинки, кожен з яких матиме власну житлову територію з окремим під'їздом. По всьому Криму більшає кількість родин, в яких виховують сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, адже вже доведено, що назагал названі батьки створюють їм кращу психологічну атмосферу і соціальний захист. Понад сотнею дітей-сиріт з усіх дев'яти дитбудинків сімейного типу автономії почали опікуватися силові й контролюючі відомства. Потреба в них значна, адже щороку на півострові виявляють і намагаються облаштувати більше тисячі сиріт, а торік в притулки направлено майже дві з половиною тисячі.
Та, виявляється, послідовники справи Похвальних, котрі звертаються до місцевих органів влади з пропозицією відкрити такі будинки, отримують там однотипні відповіді: чекайте, розглянемо, ви в черзі претендентів.
А на запити Києва про розширення мережі сімейних дитбудинків чиновники відповідають: ми б раді, та щось немає бажаючих впрягатись у цю справу. Це ж чують і бажаючі заснувати прийомну сім'ю. Соромом для всього півострова стало рішення депутатів Сімферопольської міськради "вважати створення першої в столиці Криму прийомної сім'ї Вандичів недоцільним". До речі, одночасно з цією відмовою Вандичі отримали запрошення з Феодосії очолити сімейний будинок - вже третій у цьому місті. Так же "чуйно" ставляться місцеві чиновники й до оформлення паперів бажаючим усиновити "нічийних" і "казенних" дітей з інтернатів,  дитбудинків і притулків. Ось такий саботаж на місцях державних програм, скерованих на розвиток альтернативних форм виховання дітей-сиріт, які уряд України прийняв ще п'ять років тому, з надією, що будинки сімейного типу і прийомні сім'ї нарешті отримають зафіксовану в документах офіційну підтримку держави.
Чи ж дивно, що коли Людмила Похвальна - одна з трьох кримчанок з семи на всю Україну удостоєних урядових нагород батьків-вихователів з числа подвижників понад ста сімейних дитбудинків держави, вирішила дізнатися, на яку пенсію їй, багатодітній матері, можна розраховувати, відповідальні особи, не піднімаючись з-за своїх державних столів, відповіли: на мінімальну соціальну. Ще й зволили пояснити, мовляв, це тому, що в неї не зарплата, а утримання від держави. А те, що вона цілодобово опікується цілою ротою дітей, б'ється, як риба об лід, без вихідних і відпусток, то її проблеми.
Не вони ж її заставляли - сама взялася за справу, яка стала пасинком бюджету.
Зарплата ж у найбагатодітнішої матері в Криму і її чоловіка - 2 тисячі гривень на місяць. Це на 30 душ дітей і живий куточок, який теж годувати треба щодня. З цієї суми 600 гривень відразу віддають за прання. З адресної допомоги 18 тис. грн. щомісяця забирають рівно половину на оплату практично не існуючих комунальних послуг, бо гаряча вода відсутня, водогін проіржавів, газом і не пахне, а каналізація не працює. На оплату вчителям, харчування і одяг для всіх  дітей лишається всього 5 тисяч гривень. На добу - це заледве 8 гривень на дитину. А ще ж транспортні витрати і оплата найне-обхідніших господарських потреб.
Це при тому, що ентузіасти порятунку сиріт давно довели: на утримання дитини в сімейному дитбудинку витрачається коштів вдвічі менше, ніж в будь-якому інтернаті. Та наші ощадливі чиновники байдужі навіть до цього факту.
...Гіркою істиною є те, що сьогодні в нашій країні дітей все частіше вважають тягарем і батьки, й оточуючі, і держава. Півтора мільйона дітей (кожний сьомий) ростуть в неповних сім'ях, а батьки ста тисяч - позбавлені батьківських прав або відмовилися від своїх синів і дочок. Вже майже й не віриться, що не так давно в Україні багатодітність вважалася символом Божої благодаті.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2002 > Тема "Крим - наш дім"