Версiя для друку Обговорити в форумi

У серпні виповнилося 185 років від дня народження Г. П. Галагана (1819 - 1888),
українського громадського діяча, мецената.

Хто не знає одну з найцікавіших в освітянській історії, вишукану архітектурну споруду в Києві по вулиці Б. Хмельницького, - Колегію Павла Галагана, нині Музей української літератури? А чи багато знаємо ми про фундатора колегії, громадського діяча, доброчинця, голову Південно-західного відділу Імператорського Російського географічного товариства - Григорія Галагана?
Народився Григорій Павлович 15 серпня 1819 року в родинному гніздовищі селі Сокиринцях Прилуцького повіту.
У який спосіб Сокиринці потрапили до Галаганів - також цікава і повчальна історія. Прадід Гнат Галаган був наставлений царем Петром І на прилуцького полковника замість Дмитра Горленка, який пішов з Іваном Мазепою проти царя. Посланий на здобуття Запорозької Січі буремного 1709 року, прилуцький полковник вдався до такого... про що й досі живуть перекази. Ще при гетьмані Мазепі Гнат Галаган осадив компанійський Чигиринський полк, його знали козаки і довіряли. Коли Галаган з білим прапорцем з'явився на запорозькому ретраншементі під час бою січовиків з царським військом і закричав: "Я полковник Гнат Галаган! Мене ви добре знаєте! Клянуся чесним хрестом і образом Богоматері: усім помилування, мирова, і кожний піде, куди схоче! Кладіть на купу рушниці, списи, шаблюки, пістолі! Усім буде прощення!", - оточені зусібіч запорожці вирішили не проливати християнської крові і поскладали зброю на велику купу, а тоді... противне військо наструнчило свою зброю і заходилося вирізувати безборонних козаків упень... Де те Галаганове слово й поділося. За таку послугу цар Петро подарував Гнатові Галагану звання прилуцького полковника і маєтності на Прилуччині. Зокрема Сокиринці віддав Галаганові "царський гетьман" Іван Скоропадський 1716 року. По отриманні Сокиринців Гнат скупив у селі Дегтярах ґрунти і двори у козаків і селян. Одне слово, став дідичем на всю губу.
Цікаво, що вже у поважному віці праправнук царського прислужника занотував у "Щоденнику":
"1883, іюля 7, Сокиринці. Дочитав "Мазепу" Костомарова, інтересна книга. Про Кочубея, Палія та інших дуже важливі відомості. Мій предок Ігнатій виставлений жорстоким зрадником Січі Запорізької. З висновком Костомарова погодитися не можна... Був би час та поменше упадку сили, то написав би про це статтю, як і про Гонту. Багато чого можна було б висловити". Але така стаття Григорія Галагана нам не відома. Очевидно, він так і не написав спростування, можливо, внутрішньо відчуваючи, що правда таки за Костомаровим. Та повернімося на кілька десятиліть назад, у роки, коли формувався юний Григорій. Тоді його хатнім вихователем був Федір Чижов, магістр математики Санкт-Петербурзького університету, який до того ж цікавився художньою літературою, переклав російською "Історію європейських літератур ХV - ХVІ століть", пізніше
будував залізниці, на цьому заробив капітал і заповів свої статки технічному училищу у Костромі, звідки він родом. Отож саме Чижов постійно і сильно торкав струни людяності в душі свого підопічного, юного спадкоємця кількох поколінь кріпосників...
Уже будучи студентом, Галаган записав 1838 року в щоденнику: "О, жорстока доле! Навіщо ти вклала мене в лоно дружини багатого поміщика? Навіщо я приречений бути безвинним винуватцем нещасть стількох людей? О, краще я бажав би бути бідним, жебраком, розбійником, аніж тим, ким я буду! І після цього я можу пишатися тим, що маю кілька тисяч рабів?"
1840 року він закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, а працював в Україні, три роки служив у Чернігівській палаті державного майна. 1843-ій можна вважати початком доброчинної діяльності Григорія Галагана, бо він роздає хліб і гроші потерпілим від неврожаю селянам. 1848 - 1851 років молодого добродія обирають предводителем дворянства Борзненського повіту, 1851-1852 - "совісним суддею Чернігівської губернії". Була така почесна посада, і її назва промовляє за себе... Слов'янофільські настрої Галагана 1840-х років у шістдесятих роках переросли в українофільські. Цьому сприяли особисті знайомства з Шевченком, Кулішем, Максимовичем, листування з Бодянським, Метлинським, Рігельманом, Далем. Загальновідомо, що російський книговидавець і торговець Дмитро Кожанчиков тримав книгарню-літературний клуб у Санкт-Петербурзі, приймав там Шевченка, 1867 року видав його "Кобзар". Але маловідомий той факт, що Григорій Галаган пропонував Кожанчикову безкоштовне приміщення у своєму будинку для київської книгарні, але той чомусь відмовився. У червні 1858 року в Чернігові відкрито "Губернский дворянский комитет об улучшении быта помещичьих крестьян". Від уряду сюди призначено Григорія Галагана. Комітет працював сім місяців і виробив Проект положення про поліпшення становища поміщицьких селян Чернігівської губернії. Ще на початку 1850-х Галаган написав "Головні дані, на які ґрунтується необхідність знищення кріпосного права", а 1854-го - "Проект звільнення селян шляхом звільнення новонароджених". Українські уподобання Галагана виявилися в його збірнику "Южноруські пісні з голосами" (1857), а пізніше - у творі "Про відмінювання малоросійських імен" (1869).
Після реформи 19 лютого 1861 року про звільнення селян од кріпацтва Галаган упроваджував її положення в Чернігівській губернії, допомагав улаштовувати побут селянських господарств за нової ситуації. Тим часом підростав син Павлусь. Послухаємо оповідь сучасника Гліба Лазаревського: "Найкращі мамки, няньки, бонни, вихователі і виховательки були представлені до нього. Виховувалося його в українофільському дусі: час од часу до палат закликалося селянських дітей одного віку, щоб вони бавилися з паничем. Дітям показували вертеп, і розширювалися зацікавлені оченятка, коли у чарівній скриньці з'являлися чумак, шинкар, москаль, страшна смерть з косою... Дитина зростала, ставала, справді, досить здібним юнаком, який добре вчився, добре малював і грав на роялі. І раптом... смерть рідної дитини, єдинака, останнього в роду Галаганів. У квітні 1869 року у Галаганів помер єдиний син - шістнадцятилітній Павлусь. З місця веселощів перетворилися Сокиринці на місце жалоби і смутку". Прибиті горем батько і мати знайшли сили сказати собі й оточенню: "Усе перервалося і впало несподівано. Нам лишилося одне з двох: або віддатися тузі - цілковитій і безкінечній, до якої кликала душа, або, борючися з тугою, прагнути до того, щоб наш нещасний син про-довжував жити в інших, у своїх ближніх і для своїх ближніх. Ми обрали останній шлях, і з цією метою заснували Колегію Павла Галагана". Колегія відчинила двері для учнів 1 жовтня 1871 року. Для її утримання Григорій Галаган продав
8 тисяч десятин землі в Полтавській і Чернігівській губерніях на суму 275 тисяч рублів, пожертвувавши до фонду навчального закладу мільйон (!) рублів і придбавши садибу - два будинки і кілька флігелів по вулиці Фундуклеївській у Києві. Попервах у колегії навчалося 16 вихованців, згодом їхнє число сягало від 50 до 67 осіб з, них стипендіатами Галагана, тобто утримувалося його коштом, було 29 - 31 учень. У статуті Колегії імені Павла Галагана зазначалася мета закладу: надати певному числу незаможних молодих людей підготовчі можливості для отримання університетської освіти; сприяти розвиткові самостійної педагогічної справи в Росії (читай - в Україні - Ю. Х.) шляхом навчально-виховної практики. Григорій Галаган висловлював такі побажання директорам і викладачам: "Аби виховання і навчання в Колегії сприяли розкриттю в душах і умах юнаків, що навчаються, любові і розуміння головних основ життя і зробило б їх у результаті здатними служити дійсним інтересам країни і допомагало б їм бути гарними громадянами дорогої вітчизни". Колегія складалася з чотирьох класів, які програмно відповідали чотирьом старшим класам класичних гімназій. Директорами працювали в різні роки Іван Нечипоренко, Андроник Степович, Інокентій Анненський, до речі, відомий поет, драматург, літературний критик, В. Куницький і Шульженко. Серед викладачів - Єлисей Трегубов (історія), Микола Мурашко і Микола Пимоненко - відомі живописці (малювання), Василь Сиповський (історія, словесність), Володимир Науменко (словесність) - відомий освітянин, видавець, Павло Житецький (словесність) - член-кореспондент Російської академії наук. На рік смерті Григорія Галагана (1888) у Колегії навчалося 286 учнів, з них 156 поступило до університету і один до духовної академії, а взагалі Колегія Павла Галагана робила свою добру справу по 1920 рік включно. Її двічі відвідував Іван Франко, а 1886 року у Павлівській церкві при Колегії узяв шлюб з Ольгою Хоружинською. Випускники Колегії - академіки Агатангел Кримський, неодмінний секретар Всеукраїнської Академії наук, сходознавець, поліглот, перекладач, поет, репресований 1941 року, загинув у в'язничній лікарні; Володимир Липський, бо-танік, президент ВУАН; Нестор Котляревський, історик літератури, академік Петербурзької АН, директор Пушкінського дому; Володимир Грабар, правник-міжнародник; Дмитро Петрушевський, історик Західної Європи; Михайло Калинович, мовознавець, лексикограф, головний редактор російсько-українського словника. А ще оригінальні українські поети, неокласики Михайло Драй-Хмара і Павло Филипович - обидва загинули у сталінських концтаборах. Вихованець першого випуску Колегії, а пізніше - директор, літературознавець Андроник Степович згадував: "Із холодного казенного гімназичного середовища ми потрапили до сім'ї молодих вихователів, натхнених кращими прагненнями та ідеями".
Окремої розмови заслуговує діяльність Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства, який очолив Григорій Галаган. 2 березня 1874 року зусиллями членів Товариства проведено перший перепис населення міста Києва, ще раніше - Житомира. У серпні за ініціативи Південно-західного відділу відбувся Археологічний з'їзд, у його роботі взяли участь знані вчені - Микола Костомаров, Дмитро Іловайський, Ізмаїл Срезневський, Вікентій Хвойка, Орест Міллер, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов. У березні 1875 року відділ Товариства показав результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конгресі та виставці у Парижі. Південно-західний відділ видав два томи своїх "Записок", "Історичні пісні українського народу" Антоновича і Драгоманова, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка, три томи праць Михайла Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць щодо природи Києва. 23 вересня 1873 року Григорій Галаган привіз із Сокиринців до Києва на засідання відділу Остапа Вересая, де незрячий кобзар уразив всіх присутніх своєю майстерністю й небуденною вдачею. Слухали Вересаїв спів кілька годин, записували з його вуст думи, пісні, щедрівки, жарти, жебрацькі примовляння... Олександр Русов, Микола Лисенко, Павло Чубинський по цьому написали трактати про народну творчість. Пізніше Вересай з великим успіхом концертував у Санкт-Петербурзі - і все це з подачі і за матеріальної підтримки Галагана, який збудував у Сокиринцях хату для кобзаря, переселивши його з Калюжинців, де той народився, повсякчас спілкувався з видатним митцем.
1875 року Галаган склав із себе обов'язки голови, натомість обрали Володимира Антоновича, а ще за рік Південно-західний відділ офіційно ліквідували згідно з Емським актом... Проте доброчинність Григорія Галагана не згасла. Він підтримує видання журналу "Киев-ская старина"; для початку редактор Феофан Лебединцев саме у Галагана позичив три тисячі рублів. У щоденнику Григорія Павловича читаємо запис від 9 грудня 1883 року: "Відправився до графа Толстого (міністра народної освіти - Ю. X.) говорити про справи полтавські. А ще я казав Толстому про субсидії "Киевской старине". Він відповідав, що грошей нема, але уповноважив переговорити з Бунге (міністр фінансів - Ю. X.)". Субсидія таки була надана редакції журналу. Не забував Григорій Галаган і про рідну Прилуччину. 1874 - 1882 років він - предводитель дворянства і голова училищної ради Прилуцького повіту, а від 1882-го - член Державної Ради Росії. Галаган збільшив повітовий бюджет на народну освіту, заохочуючи до пожертв на цю справу поміщиків і сам даючи кошти, тим самим відчутно піднявши платню вчителям. Він пожертвував власний будинок із 60 (!) кімнат ремісничо-му училищу у селі Дегтярах (пригадаймо, що саме тут його прапрадід визискував козаків), відступив шмат землі для навчальної сільськогосподарської ферми. Його клопотами у Прилуках відкриті чоловіча і жіноча гімназії. Для облаштування побуту села Сокиринців - лікарні, пожежної, селянської позичкової каси, богадільні - пожертвував три тисячі рублів. Суспільство не лишається в боргу. Свою вдячність висловлює Григорію Галагану присвоєнням звання почесного громадянина Прилук.
Оглядаючи громадську діяльність Григорія Павловича Галагана, питаємося: що його спонукало до цього. Адже мав він землі, гроші, запросто входив до міністрів і членів царської сім'ї, йому не треба було доброчинними заходами завойовувати авторитет, визнання. Підсвідоме, або й свідоме, почуття провини за вчинок прапрадіда Гната Галагана і подальше примноження багатства роду на крові і потові кріпаків. Прагнення спокутувати цю провину. Приписи і поклик християнської моралі, гостре відчуття громадянського обов'язку, особливо властиве дев'ятнадцятому століттю? Мабуть, усе те разом узяте.

"Урядовий кур'єр".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 03.09.2004 > Тема "Українці мої..."