Версiя для друку Обговорити в форумi

* * *
Ну от ми й здобули
Сподівану свободу
Між смертю і життям.
Нащадку мій, затям:
За те, щоб мав ти хліб
Святий
Та чисту воду,
Я заплатив своїм
Знедоленим життям.

А поки що – живий:
Нужду терплю й негоду,
Черствий у мене хліб,
Отруєна вода,
Щодень – біда…
Але й таку свободу
(Ціна якій – життя)
Нізащо не віддам!

15.02.1998

* * *
це б камінь скинути з душі
на путівці розгрузлім
аби ходили по соші
хоч тіні давніх друзів
і не топилися в багні
юначих літ надії:
мож по дорозі кам’яній
вість благісна надійде
бодай в оцю останню мить
зневіри та одчаю
душа якій не відщемить
до радості причалить
з душевних каменів мощу
крізь багнища дорогу
чужі провини сам прощу
свої – несу до Бога

16.01.1998

* * *
Дорогою ціною за досвід плачу,
Немалою ціною!
Де, кому і за віщо платив –
Промовчу:
Хай лишиться зі мною
Ця, відома далеко не всім, таїна,
Ця відплата-розплата, –
Все про все достеменно одна лиш і зна
Ніч глуха, мовчкувата.
Та й кому я сьогодні про все розкажу? –
Вірні друзі спочили покійно…
Множу досвід
І ним дорожу
Вже подвійно… потрійно…

30.01.1998

* * *
Гей, ви, українці,
На якій сторінці
Власної історії
Заблудились ви?
За які червінці
Розум свій,
Наївці –
Самокрадіївці,
Продали на торжищах –
Оргищах Москви?!

січень 1998

* * *
Нарешті присів –
До колін пригорнулась трава
(І справа не в тому,
Що я виростав із трави!),
Відхлинула кров,
Заспокоївшись,
Від голови,
Натомість прихлинули
Зважені й мудрі слова.
Знаходжу між ними й такі,
Що ніколи не чув,
Але відчував,
Несвідомо ще передчував…

Шепоче-нашіптує
Вічна ворожка-трава,
Що я – тимчасовий –
Траву недаремно топчу.

08.02.1998

* * *

«Язик до Києва доведе».
Народне прислів’я

Мене язик до Києва довів.
Вознесений пракручею дніпровою,
Довірливо Славуті розповів
Славетно-солов’їною прамовою
Я про донбаські вимоги дурні
Впровадити повсюдно «двуязичіє»…
Дніпро дохлюпотів мені до ніг,
Омивши їх від пороху за звичаєм,
Й під шелест осоки,
Під шум осик
Прорік мені:
«Отрутою зміїною
Сочиться і сичить бридкий «язик»
Країною – справіку Україною! –
Із віку в вік.
Та зроду не діжде
Недобиток-орда післябатиєва,
Що він колись і справді доведе,
«Язик» оцей роздвоєний,
До Києва!

Святая правда!
Мова золота –
Ми нею всі, дасть Бог, оволодіємо –
До Києва дороги не пита:
Сама її знаходить!
З нею дійдемо
Куди завгодно,
Будь-коли!
Вона –
Така ясна,
А всі слова – промовисті.
Вона синів і дочок об’єдна
В єдине ціле
На засадах совісті!

31.05.1998

* * *
Тевтонець
Тягнув без напруги
Армійську тачанку,
Вгрузали копита
В мохи,
В листопадовий шурхіт.
На білім рядні,
В найбілішому платті
Лежала,
Тримаючи свічку,
Моя найблідіша
Матуся.
Невже пам’ятаю –
Було ж мені
Півтора року! –
Той день,
Ту часину,
Ті запахи, звуки, відтінки
Усіх кольорів
На палітрі осіннього лісу?
Невже пам’ятаю
В безпам’ятнім цьому
Столітті?

1998

* * *
Перецвітай, душе, перецвітай,
У споминках бодай хоч
Озирайся
В минуле,
Де цвіте вишневий край,
Де яблунька висвічується райська
Ще здалеку, з околиці села…
Під витьохки вечірні солов’їні
Прилинь на те обійстя,
Де була
Хатина,
Найрідніша в Україні,
Хоча і найбідніша.
Позітхай
В дуплі
       ще мною садженої
                                груші –
Перецвітай, душе, перелітай
На квітку з квітки
Й пелюстки не струшуй…

02.01.1999

* * *
Пісні, грипозні ще й захланні,
Одноманітні сірі дні.
Які там вірші?! На паркані
Хіба що «вибухнуть» мені
Одним слівцем односкладовим?
Антиепоха. Античас.
А ще ж недавно був бідовим,
Чудовим навіть мій Донбас.
Хрипів не так. І матюкався
Лірично якось, без злоби.
І не ділився люд на касти,
Ні перед ким не гнув горби.
Його ніколи на коліна
Ніхто поставити не міг –
Від нього грілась Україна…
А хто ж сьогодні переміг
Такого велета? Старцюєм,
Про честь забувши і про встид,
І смолоскипами танцюєм,
Жахний здійснивши суїцид!

1999

* * *
Я – проклятий син комуніста,
Онук глитая-куркуля.
Болить моя совість нечиста
Й з-під ніг утікає земля.

Я – пасинок східного міста,
Де зуби москаль вискаля.
Болить моя совість нечиста
Й з-під ніг утікає земля.

Хоч слава націоналіста
Піввіку за мною гуля,
Болить моя совість двоїста
Й горить під ногами земля.

1999

* * *
Живу в такій провінції,
В такій
Глибинці,
Де збирається осадок
Найгіршого,
Де сіється порядок
Чужий –
На український перегній.
Я тут – не свій,
Найменший із меншин,
Без визнання ментальності
І мови,
А навкруги – червоні душолови
Все міряють на ленінський аршин.
Правує тут привласнене ракло,
Свої провадить правила і ціни,
І не було б тут зовсім України,
Якби таких, як я, тут не було.

1999

* * *
Я з такої глибинки,
А точніш – глибини,
Де ні хліба шкуринки –
Лиш кисіль з бузини;
Де ні цукру, ні солі,
Ані страв, ні приправ,
Де ночами я в полі
Мерзлі овочі крав;
Де ні тата, ні мами –
Лиш бабуся одна:
З неживими синами
Розмовляла вона…

Я з глибинки такої,
Де й народу нема:
Тих свинець упокоїв,
Тих забрала тюрма;
Ті вернулись – безрукі,
Тих привезли – без ніг…
Батогами гайдуків
Биті всі навідліг!

Ті гайдуки-падлюки,
Всім вершили в селі,
Закривавивши руки
Об чужі мозолі.
Ще ж недавно служили
Окупантам вони, –
А з колгоспників жили
Тягнуть після війни!

Я з глибинки тієї,
Що для мене – свята,
Це ж у нас фарисеї
Розпинали Христа!
Пам’ятаю Іуду –
В нас на хуторі жив:
Цей сестру мою Люду,
Наче кат, батожив!
Пам’ятаю Варавву –
Головою в нас був:
За злодійську неславу
Орден Слави здобув!

Я хотів би забути
Ту глибинку свою,
Щоб не пити отрути, –
Не забуду, все п’ю…

Я довіку – з глибинки,
Із народних глибин,
До кровинки-сивинки
Неприкаяний син.

1999

* * *
    …замість казки про Кощея,
Є про що онукам розказати:
Ну, приміром, як ми будували
Наш комуністичний Вавілон
На кістках дідів своїх…
А ще я
Можу на трьох пальцях
Показати,
Що у нагороду ми дістали –
Вдячності
Московський
Еталон!

2000

* * *
Давно вже немає в нас Дикого поля.
Це ми – здичавіли.
Забули вже й мову.
В чужих бур’янах
                загубила підкову
Гірка наша доля…

2000

* * *
Ну що я скажу вам, шановні,
А може, й не дуже шановні
Або й взагалі не шановні
Панове-товариші?
Не буде вам, холоднокровні,
Зненавистю лютою повні,
Ні лави в суспільному човні,
Ні місця в народній душі!
Прихильники ревні комуни
І виродки шлюхи-комуни,
І покидьки псевдо-комуни,
Що здохла на смітнику,
Не ті ви торкаєте струни,
Не ті викликаєте луни
Й невпинно прете, наче гунни
Останні на нашім віку!

2000

* * *
Село –
Сльоза сумна, солона –
Свавільно сниться:
Синь Сули
Спиває сонце;
Спіє сонях;
Сади у сливах;
Стрекотять
Сорок сто сорок соромітниць;
Струмок сокоче срібляний;
Сухі сіна; стоги соломи;
Сюркоче стежка степова;
Сірко сусідський – скучив, скаче,
Сказати слово – спекота
Сонлива… Слухай, собацюго,
Сопи собі, сумирно спи…
Сивіє склянка самогону,
Столи стомила спрага страв –
Сиджу, соромлячись співати
Своїх сумних…
Сюркоче степ…

2000

У КАНЕВІ

Круточолий берег нависа
Над блакиттю древнього Славути,
Що від української осмути
Витікає в скитські небеса.

Аж в зеніт Чернечої гори
Бетонові дряпаються східці.
До Тараса – бід своїх призвідці,
Скаржитись прийшли ми:
«Говори,
Озори нас розумом, Тарас
Велемудрий:
Що нам заважає
Сіяти добро й збирать врожаї?
Просвіти, несусвітенних, нас!»

Та мовчить спохмурено Тарас…
Звідки ж чути: «Правнуки погані,
Зневажаю сльози ваші пяні…»?

Може, то лунає Божий глас?

2001

* * *
Я десь чогось недовторопав…
О мудрі, просвітіть мене:
Якщо і справді ми – Європа,
То чом так Азією тхне
В цім дикополі?! Де шукати
Європу, – дідько нас візьми! –
Ми ж скіфи є, ми ж азіати,
Нас тьми і тьми,
Й безликі ми!
Великі ми в безликій масі –
Нікчемний залишок орди,
Що розчинилась в плиннім часі
Й повсюдно лишила сліди.

2001

* * *
В тридев’ятому царстві село моє гибіє.
Вороні повтікали – ні відлуння копит,
А розлучена з небом, річка випита рибою –
Чудом-юдом, охрещеним коротко: Кит.

Експонатом епохи в іржавім болоті
Кам’яніє мій човен, що плив до морів,
А стежинка надій загубилась в осоті,
Та і сам я в роботі-скорботі згорів…

Від родиземлі власної жодної жменьки
Не зосталося – вимели всю дочиста,
Тож і нічим посипати пам'ять про неньку –
Поруйнований цвинтар без тіні хреста.

Все одно я люблю свою Марківку-маківку,
Свою вічну, нічим не втолиму журу,
І допоки ізнов не провідаю матінку,
На руїні надій в чужині не помру!

2001

* * *
Не заважаю «геніям» – і це
Мені в заслугу «генії» поставлять
І, може, перед людством не ославлять,
А то ж і перед Господом слівце
Замовлять – за небіжчика… Мені
До «геніїв» ніяк не дотягнутись –
Живу, аби лиш якось перебутись,
Перемогтись в тяжкі останні дні.
Мені уже ніщо не до смаку –
Ні успіх у жінок, ні добрі вина,
І лиш одна гризе мене провина:
Занадто мало встигнув на віку…
Покаятись іще б – та перед ким?
Отож кажу собі єдине, втішне:
Біда не в тому, що не був святим,
А в тому, що боявся бути грішним.

2001

* * *
І москалі, й москалюки –
Квасні й ковбасні патріоти –
Всі записались в козаки:
Лаштують шашки й канчуки,
Щоб нас рубати і пороти
За «самостійницькі думки
І за хохляцький вічний спротив».

2001

* * *
Все життя я прагнув простоти
Втілення задуманого в дійство,
Щоб нікому, Господи прости,
Дійство те не видалось злодійством
Простотою втілення. З хреста
Сходив я, неначе з п’єдесталу,
І моя непроста простота
В плині літ простішала помалу.
Чому ж люди чесну простоту
Хитрим лицедійством обзивають
І щораз обходять за версту
Те, з чим повсякденно жити мають?!

2001

* * *
О свободо, як мало крові
На парадних твоїх прапорах!

Затоптали брутально живі
Чорновола чорноземний прах.
А про Стуса пора вже й забуть,
Як це часто буває в житті,
Бо, мовляв, не туди заведуть
Нас не ті, екстремальні, святі…

Все змінилося – догми старі
На нові не годяться мости
І сучасні проводирі
Краще знають, куди нас вести.

Ой, ведуть, аж вгинається путь
Аж минається слава твоя,
Україно! … Ще ж крові доллють,
Ще ж твоє знамено забуя…

2001

* * *
І витекла земля з-під ніг моїх,
І, видно, доведеться на гудроні,
Вмираючи, замолювати гріх
Перед землею, бо не винні ж коні,
Що витекла з-під ніг моїх земля –
Чорноземля дідівського просолу, –
Не винні коні, що орач гуля.
Нап’явши білий світ на душу голу
Далеко від землі, де в бур’янах
Вже й батькова могила загубилась;
Не винні вороні, що на синах
Твоя лайдацька доля окошилась!

Якими ж гони довгими були,
Де діда затовкли в масний чорнозем
І прах ще незотлілий розтягли
Гульвіси по комунах і колхозах…
Ні Божий гнів не гримнув, ні закон
Не заступився, й коні ж бо не винні,
Що муляє під боки цей гудрон
Людині без землі і без гордині…

2001

* * *
Вітчизняні прохіндеї,
Лицемірні до нутра,
Спекулюють на ідеї
Всезагального добра.

Тошнодійної «цикути»
Вже не хочу й задарма –
Таж ніяк не може бути
В нас того, чого – нема!

Є чорноземи для збіжжя
І невитеклий Дніпро,
Та державне бездоріжжя
Знеславучує добро…

Є в нас голови лобаті
Й отаманисті чуби,
Та нема в державній хаті
Української судьби…

2001

* * *
Перевернувся світ –
І догори ногами
В нім ходять,
П’ють за дружбу з ворогами
І продають їм друзів за жраття
І за дрантя…

Я власну смерть прогавив
І заблукав у несвоє життя.

2001

* * *
Поїду, може, в гості до сестри,
На харківські вареники в сметані,
На хутори, де заспані вітри
Роздмухують багаття на світанні;
Туди, де так міркується завжди
Розважливо, що нічого й спішити
Кудись... Борщі поживні з лободи
Сил додають; де прагнеться пожити
Бодай іще піввіку; де малі
І де побільші клопоти – вагомі
Й осмислені; де глибоко в землі
Нуртують сили, досі невідомі,
Та вже назрілі – для нових корінь,
Щоб вибухнуть у колосі і кроні;
Де майбуття прийдешніх поколінь –
У зав’язі тугім, в наллятім гроні...
Поїду, певне, влітку, в пору жнив,
Напередодні яблучного Спаса,
В той край, перед яким я завинив,
Невиїзний, примучений Донбасом.
Пора би вже поїхати... Слова
Втрачають зміст від частого вживання
Й невиконання намірів. Жива,
Іще жива в мені пора світання!

2001

* * *
Я вставав удосвіта
Й порану
По росі на гречці та вівсі
Плив, мов по зеленім океану,
Навперейми сонячній ясі.
Всі ще спали – бджоли, птахи, люди,
Леготи, серпанки, комашінь;
Дихали землі зелені груди
Легко так – від настрою душі.
Навпрошки з міського сьогодення
Я в сільську минувшину втрапляв,
Бож було видіння і знамення:
Знайдеш всеочищення в полях,
На землі своїй, де корінь роду
Всох давно без крони і пагінь,
Звідки ти в гущавину народу
Втік – для порятунку поколінь…

Обрій червонився малиново,
Голубів над залишком ліска,
Де колись я випасав корову,
Щоб давала більше молока;
Я вклонявся безу і черемсі
В чагарях калини й бузини,
Сам себе розраджував: не ремствуй
І нікого в світі не вини
За село понищене, за цвинтар,
Зрівняний бульдозером…
Бо ж ти –
Блудний син села
І вічний митар, –
Міг колись дорогу перейти
Руйначам!
…Лежав серед барвінків,
Ніби й не сучасний чоловік,
А приблуда,
В ріднокраї – вікінг,
Що по росах вранішніх притік
З глибини віків…
Душили сльози,
Кам’яніли в оці – не текли,
Не пекли – туманили мій розум
І полегші серцю не дали.
…Сто разів повторював цю прощу,
Вперто всеочищення шукав,
Сто разів травневий теплий дощик
Струменів по зморшках на щоках…

2001

* * *
Москалики, давай-но ще по чарці
Хильнемо і гульнемо залюбки,
І розіб’ємо чарки на скалки,
Щоб не було і споминів по сварці!
Ми ж свояки: жонатий на Одарці
Кацапчик Грішка, а Митько – хохол
Матрьонушку тримає за подол
І крадькома підморгує шинкарці.

Не треба чвар! На Ворсклі і на Пслі,
І на Десні горішній, і на Сеймі
Біжать одне одному навперейми
Веселі яничарики малі.
Вони ж любові нашої плоди
І запорука дружби вікової,
Гартованої в спільнім перепої
На гульбищі безсмертної орди!

2001

ШОВІНІСТАМ

Я розумію вашу ностальгію –
Далеко від російських берегів,
До щирих сліз ви любите Росію,
Сердечних не сплативши їй боргів.

Ви любите Росію – в Україні,
В гаях Молдови й затишку Литви,
Забувши, що в десятому коліні
Свою Росію зраджували ви.

Любов російська – зненависті повна
До всього, що для іншого святе,
Бо чому б вам розгойдувати човна,
В якому разом з нами пливете?!

А в глибині безлюдної Росії
В стоги віків громадяться роки
І п’яний дощ нещирі сльози сіє
На українські вицвілі кістки…

Невпущенець до раю повернувся
Туди, звідкіль припленталась душа,
А впущенець до Бога пригорнувся,
Мов до лошиці-матері лоша.

2001

* * *
Життя наповнюючи змістом,
Властивим для творців добра,
Межу межи селом і містом
Невтомним лемешем пера
Розорюю… Та з кожним квітнем
Знов розмежовується світ
На дві частини, й непомітним
Стає мого діяння слід.
Моя найкраща половина
Травою зароста в селі,
Друга ж, ні в чому не повинна,
Блукає сліпо по землі,
Що вже не плодить – лиш хоронить
І все гудроном залива,
І Бог нікого не боронить,
І Пам’ять мову забува…
Орю межу межи безмежжям
І цим обмеженим життям
В надії стати незалежним
Бодай хоч перед небуттям.

2001

* * *
Назирці за першим роком
Крочить другий благочинно.
Перший рік нам був уроком,
Що його ми не довчили.
Може, хтось нас, був, зурочив,
Глузду-розуму позбавив:
Крім всіляких кривозбочень
Воріженькам для забави,
Ні на що не спромоглися,
Що було б оцінки варте…
На ніщо перетовклися,
Переплутали всі карти!
Де поділася Європа,
Звідки Азія примчала,
Все одно для остолопа,
Що до чарочки причалив, –
П’є собі сивушне зілля…
А в державі – глум і гвалти
Від Стрия до Білопілля,
Від Чорнобиля до Ялти.

2001

* * *
Колега радить:
«Лірику пиши,
То й будеш довго жити після смерті».

Мої ж слова – души їх, не души –
Антиліричні й злободенно вперті,
Вискакують на аркуш,
І папір
Коробиться,
Ламається, мов крига
Напровесні…
Без канонічних мір
Народжується з болю моя книга
Антилірична:
Всі її рядки –
Миттєвості життя недовговічні,
І сам я,
Не оплаканий ніким,
Помру в жорстокім
Неліричнім січні.

2002

* * *
Про все промовчу,
Та скажу єдине
Відверто й щиро –
Ми ж бо не при сварці:
«Не можна пити з недругом по чарці
Й лишатись патріотом України!».

Пий краще з добродушною свинею,
Омий сльозою симпатичне рило,
Й вона тобі прохрюкає так мило
Про те, що давні родичі ви з нею.

2003

* * *

Донбасс никто не ставил на колени,
И никому поставить не дано!
Павло Безпощадний

Поставили! Ще й голову пригнули
До чорної звуглілої землі:
«Ти раб єси, – по горлу полоснули, –
Паси гусей в безлюдному селі!»

Розтікся по світах, неначе лава
Пригаслого вулкану, наш Донбас…
Не варта й гривні учорашня слава,
Прихована у віршах прозапас!

2003

* * *
Ми були «радянами» –
                      стали «громадянами», –
Так, до дідька лисого, в пашпорті
                                         записано…
Як хохол боїться
                      зватись українцем!

2003

* * *
Все сталось так,
Як здавна повелося
В моєму невезучому роду:
В раю земному щастя не знайшлося,
То, може, хоч в небесному знайду…

На присілку нужди,
В глухім завулку
Суспільства,
Що на вилах роздоріж
Агонізує,
Ні, нема притулку
І захисту:
Свавілля і грабіж,
І підлість,
Несподівана,
Мов ніж…

2003

* * *
В шароварній матні отаман
Так заплутався, що аж-аж
Відсахнувся на задній план
Весь державний його антураж.

Так і борсається в матні,
Матюкаючись спроквола…
І насправді, які чудні,
Боже правий, твої діла!

А тим часом з усіх сторін
Суне хмарою злий басурман,
Та з матнею, що нижче колін,
Не справляється пан-отаман…

Так і борсається в матні,
Що в полон узяла, була,
Отаман, і місця страмні
Не приховує ковила…

2003

* * *
З владою – ніякого інтиму, –
Лишень негативні почуття…
Йшов один,
І далі вперто йтиму
Крізь імлу – до світлого життя!
Не зв’яжу ніяким документом
Я себе із владою вовік,
Позаяк до неї
Імпотентний
Інтелектуальний чоловік!

2003

* * *
Проїхався, принюхався: й не пахне
Демократичним духом всіх свобод –
Гляди, тоталітарний грім бабахне
Прямісінько в розбещений народ!

Грядуть якісь небачені реформи
В нечуваний рекордно-гордий час…
І – слава Богу! Приведуть до норми
Безформний стан етнічних біомас.

2003

* * *
Страчене радвладою життя,
В незалежній Україні
Відродилось: я – дитя
На руїні…
Чи свята поближчала мета,
Вже й сказать не можу, бо не знаю…
Вдруге за життя я сирота,
Вигнаний із раю.

2003

* * *
Перевчились в радянській школі
За параметрами всіма,
А тому ні в оселі, ні в полі,
Ні в душі в нас порядку нема.
Не ростуть на вербі в нас груші,
Не свистить горезвісний рак…
Пересохлі від спраги душі
Бальзамує крутий первак.
Добре, маємо кусник сала,
Чим поперчити й пригірчить,
І колона, гляди ж, не впала,
Та, що в небі столичнім стирчить!

2003

* * *
Все – в порожнечу: помисли, діла,
Зусилля серця, що на грані зриву?..
Ти все взяла, державо, й не дала
Нічого нам. Лиш долю нещасливу!

2003

* * *
Переписатись на зулуса,
Бо стидно вже вкраїнцем буть?
Та… видають козацькі вуса,
Зулусом стати не дають.
Переінакшитись у негра,
Бо зватись арієм – ганьба?
Але ж мої хохлячі нерви
Дадуть сховатися хіба
За негритоса?!
Малороса
Всі впізнають ще звіддалік:
Бреде істота безголоса,
Не піднімаючи повік…
Повік-віків не буде діла
Із нас, допоки ми – хохли…
Душа медку лизнуть хотіла,
А їй смоляки налили!

2003

* * *
Сполучені Штати мені
Ніскілечки не страшні.
Лякає, щоправда, лукава
Сусідня північна держава.
Найдужче ж боюсь я ві сні й наяву,
Здригаючись кожну хвилину,
Державу, в якій, мов чужинець, живу, –
Нещасну мою Україну.
Боюся, хоч знаю, не винна вона
Ніскілечки, Боже, ні в чому, –
Пливе без вітрил і керма,
Й порина
Щохвилі в безодняву чорну…

2003

* * *
Як почуваєшся ти
                        на високій посаді,
Друже вчорашній,
                      колишній «націоналіст»,
Владні підперши тили товстозаді
Й гетьманчукові заносячи
                                      заячий хвіст?

Не впізнаєш опозиціонера
В схудлім
Від недоїдання
Мені… Хто я для тебе ?! Комашка,
                                               пилинка,
                                                        химера…
Ти ж – Чингізхан на коні!

Гірко втрачати соратника-друга
На півдорозі до світлої мрії-мети:
Став москалем
                   замаскований досі
                                             хохлюга,
До українства спаливши мости…

2003

ПОЕТИЧНЕ КРЕДО

Що може бути кращого за чай
Міцний
І ще міцнішу сигарету?!
Живеться добре в злигоднях поету,
Тож «прав» своїх йому,
Державо, не качай!

2003

* * *
Ми – такі, як ми є, –
України не варті:
Адже збуджена вкотре
І вкотре окрадена!

Знову світ не помітить,
Як зникне на карті
Ефемерна держава –
Імперій окраїна…

2003

* * *
В сучасній анти-Україні
Я антилірик не останній,
Що співи антисолов’їні
В антиідилії захланній
Антимузичить, –
Антиславу
Творитимуть антинатхненно
Антимитці...
Антидержаву
Антизвеличать достеменно!

2003

* * *
Хоч і дурний, та мудрий:
Не пішов
Хитрішому прислужувати чемно,
Вилизувать сліди від підошов
Звеличеного владою нікчеми.
Там є кому лизати!
Язики
Напохваті завжди й напоготові…

А ти такий, як завше, – не такий:
Що на умі, то те й на язикові.

2004

* * *
На тлі сучасних кланів панівних
Всі класи геть злились
В безлику масу
І ждуть нових,
Небачених ще лих,
І тліє шнур бікфордів –
Скільки часу
До вибуху зосталось?
Світ притих…

2004

* * *
Єфрейтори – не генерали
Ведуть народ (назад? вперед?)…
Ми гідні тих,
Кого обрали,
Тож не кажім: життя – не мед!

Не мед, звичайно. Хрін, гірчиця
З пахучим присмаком лайна
І дьогтю. Все воно згодиться,
Але коли – ніхто не зна…

2004

МИМОВІЛЬНІ ДУМКИ

Харизматичний лідер…
Хоч сотні тисяч відер
На нього лий помиїв,
Та він підкорить Київ!

А той, хто стільки років
Сидів на наших шиях,
Здобуде «вічний спокій»
По маківку в помиях.

А що під сонцем вічне?
Хіба ж одне-єдине:
Живе харизматичне,
Маразматичне – гине.

2004

* * *
Скоропадський втікав на Берлін.
На Варшаву – Петлюра.
А куди ж утікатиме зопалу він –
Наш, опальний повсюди
Гетьман-гарантюра?!

Шлях для нього один – на Москву,
За Івашком услід, в Барвиху…
Ох, уже й порадію, якщо доживу,
Розгетьманському лиху!

2004

* * *
Панство, як завше, зліва,
Де славослав’я злива
На чужинецькій мові,
Де Україні жартом
Клятву дають в любові
Перед чужим штандартом.

В кіптяві ринку, справа, –
Людність, сиріч, держава,
Натовп, юрма, отара
В гаморі править тризну...

В хмарах, мов Божа кара,
Зблискує грімно тризуб.

2004

* * *
Ще покричу – і занімію
На довгочасся в тиші тиш –
Себе гнуздати я не вмію,
Хіба ж осмикувати лиш
Навчився в старості...
Від крику
Все розбивається ущент! –
Мороку маю завелику
В цей несприятливий момент.

Мовчи, кажу собі, – затопче
Тебе ця кінська тупотінь,
І вже не зможеш, сивий хлопче,
Жадань леліяти
Й хотінь.

Мовчу. Кричу. Німію знову.
За вітром свій пускаю страх,
Щоб не забути рідну мову
В цих суржикових бур’янах.

2005

* * *
Мені, зізнаюсь, байдуже, чи буду
я прощений по смерті…
На землі
мене вже тягнуть до Страшного суду
моєї долі злющі ковалі.
А за які гріхи?
Ніхто не каже,
які ж такі я злочини вчинив, –
неправедний суддя петлю вже в’яже
на шиї: отже, винен без вини…
Під шибеницю виділять тополю,
яку я власноруч і посадив,
а душу, мабуть, випустять на волю:
лети, голубко сива, хоч куди…

2006

* * *
Все важче нести голову,
покриту
снігами сивини,
і без вини
каратися щодень,
зі сторони
постійно чути рать несамовиту,
яка волає щиро:
«Розіпни!».

2006

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 16.07.2021 > Тема "Душі криниця"