Версiя для друку Обговорити в форумi

Сонце сідало, плавлячи блакить моря. Розплав той, остигаючи, зі сліпучо-золотого, на очах, ставав золотаво-рожевим, далі густо-малиновим і он вже на збляклій батистовій гладіні лише блідо-помаранчеві відсвіти вечірньої зорі. Вся вистава триває лише кілька хвилин, але, попри всю свою безхитрісність, попри зроду-віку запрограмований фінал, незмінно збирає гурти відданих шанувальників. Он, скільки їх зібралося на майданчику під маяком! Чим вабить вона? Чому щовечора, полишивши всі свої справи-розваги, тягнеться сюди, на край обривистого берега, заїжджа публіка? Тому, що серед хащів своїх міст не мають змоги бачити гаразд ані сходу, ані заходу сонечка? Тому, що, закручені життєвою круговертю, просто забувають, що подібне існує на загал? А, може, тому, що саме тут, в отакі хвилини можна зримо бачити, відчувати на рівні підсвідомості, як безмежжям простору плине невловимий час? От і ще один день поринув у глибини небуття...
Зробивши пару знімків щовечірньої феєрії кольорів, сидів на нагрітому за день прискалку, вдихаючи терпкий запах полину, запахи шавлії, чабрецю, слухав шерех хвиль, втихомирено облизуючих внизу кам'янисте підніжжя скель, міркував про своє, коли це позаду, на стежці, що тягнулася уздовж краю обриву, почулися кроки, хтось кашлянув так, як ото роблять, аби привернути увагу. Я озирнувся: чоловік і жінка, по всьому подружжя. Чоловікові десь близько сімдесяти, невисокий, кремезний, з-під густих кущистих сивих брів дивляться темні, трохи сумовиті очі. Вдягнутий у стильний сафарівський прикид світлопіщаного тону - шорти і легку куртку з великими накладними кишенями поверх білосніжної бавовняної футболки - він наче щойно зійшов з зелених африканських узгірь. От, лиш, замість пробкового шолома, довершуючого той, майже гемінгвеєвський образ, його коротко стрижена голова по-піратськи пов'язана жовтою бавовняною хусткою. Жінці, мо', трохи більше п'ятдесяти (але з жіночим віком - то так непросто!). Вона, наче, трохи вища за чоловіка, але причиною такого враження може бути як позірно видовжуюча силует легка, ледь не до п'ят, ситцева суконька, так і те, що вона, на відміну від нього, струнка і підтягнута. Показово-недбало скручений вузлом пишний пергідролевий хвіст, наче виклик умовностям віку, задерикувато стирчить з безверхого капелюшка, а під його широкими крисами широкий розліт темних брів, мигдалини іскристих карих очей і… вольова складка тонких, гарно окреслених вуст, наразі усміхнених.
- Добрий вечір. Чудесний захід сонця, - привіталася вона. - Ми з Жорою ходимо сюди вже третій день і ніяк не намилуємося. Правда ж? - вона позирнула на чоловіка.
- Здрастуйте. Так, в Москві такого не побачиш, - кивнув той.
Я стримано відповів на вітання, відзначивши про себе, що вимова моїх співрозмовників зовсім не московська. - Справді, захід сонця цими днями дуже гарний.
- А що, ці дні якісь особливі? - підняв брови чоловік.
- В певному сенсі, - відказав я. - Нещодавно пройшов циклон, а після нього кольори особливо яскраві, насичені.
- Вік живи, вік учись, - усміхнулася жінка. - А ви вже не виходите в море, Валентине?
Отакої… - Ми знайомі?
- Так, були колись, - пожував губами чоловік. Та ви навряд чи пам'ятаєте нас.
- Ми були на борту вашої яхти, виходили з вами в море під жовто-блакитним, влітку 2014-го, коли вже весь Крим було завішано триколорами. Для нас то було враження, - пояснила жінка.
- Чекайте, чекайте! Вас зовуть Ксенею і ви ще хвалилися тоді, що Георгій був у команді Гайдара?
- Ну, вже сказали - "в команді"! - осміхнувся чоловік. - Я був малопомітним жучком для тої команди. Просто підставляв своє плече на рівні одного з суб'єктів федерації. Ми самі з периферії. До Москви перебралися лише в кінці нульових.
- От, бачте, й пригадали! - зраділа жінка. - Ми тоді приїхали до Криму, аби розібратися, що насправді відбувається. Коли усе навкруг тоне в каламуті ура-патріотизму, саме час придивлятися, хто що в кого цупить.
- В нас тоді Крим поцупили, - не стримався.
- Еге ж, - усміхнулася вона куточками вуст. - Але й Україна, наче ж, не надто й впиралася? Ми з Жорою тоді зробили висновок, що вашу нову майданівську владу, сказати б, притисли до стінки, а вона й не тріпалася зовсім, бо в Криму, як ми розуміємо, не мала ані підтримки місцевих еліт, ні свого електорату, тож і інтересу до нього. Десь так?
- Чекай, Ксеню, - перебив її чоловік. - Ви того літа, наче ж, збиралися перебиратися з Криму до Одеси, Не вийшло?
- Не те, щоб не вийшло. Передумав.
- Передумали? І що ж вас подвигло до того?
- Ніч в Евпаторії. Ми вже прийшли, було, туди, аби взяти відхід на Одесу, але здоровий глузд, зрештою, взяв гору над емоціями.
- Цікаво. Поясніть, - попросив чоловік, присівши на камені навпроти. - Сідай, Ксеню, тобі ж теж цікаво, чи не так?
- Та, звісно ж - погодилася вона, примощуючись поряд з ним. - Розкажіть.
- Розказувати особливо немає чого, - здвигнув я плечима. - Це моя земля, мій дім, тож якого дідька я мав полишати їх зайдам?
- Отже, як я розумію, ви не сприймаєте цю владу своєю?
- Правильно розумієте. Своя - це та, яку ти сам обираєш і, що важливіше, якій довіряєш.
- Гм… Логічно, - гмикнув чоловік.
- Але ж це просто нестерпно, жити під владою тих, кого не сприймаєш, - похитала головою жінка.
- Задоволення ще те, - погодився я. - Та, я так здогадуюся, цю владу навіть у Білокам'яній далеко не всі сприймають. Хіба ні?
- Як сказати, - сумовито усміхнувся чоловік. - Є такі, що не сприймають, є такі, що окропом пісяють від неї, але найбільше конформістів, пристосуванців, сказати б по-старому, які лижуть їй дупу, доки вона влада...
- Але першими ж вчепляться в горло, щойно вона владою перестане бути, - довершила жінка. - Ну, це про нашу. А владу, яка, по суті, кинула вас напризволяще, ви сприймаєте?
- В мене складні стосунки з моєю владою, - відказав я. - Але вона, попри все, наша і ми вчимося тримати її за м'яке місце.
- І як? Вдається? - заскалив око чоловік.
- Загалом, так. Насправді, з перемінним успіхом. Але навчання повільний процес.
- Я навіть скажу вам, що його гальмує, - перебив Георгій. - Покоління структурованого охлосу, які уможливлюють гарантовану регенерацію у владі злодіїв і дилетантів. В політиці те кодло маскує свою істинну сутність за бульками барвистого пустослів'я. А от в економіці з бульками складніше. Там фуфлом не відбудешся. Там мають значення конкретні справи. Але, щоб справи ті давали результат, потрібні висококласні фахівці, віддані своєму народу, а не його неситим вождикам. Дають таким можливість розвернутися - і країна процвітає. Не пускають їх до діла, то, в кращому разі, перетворюється на заштатну бензоколонку, а в гіршому - кульгає з простягнутою рукою по світах.
- Моє бачення десь таке ж, - кивнув я. - Проблема лиш в тому, що свідомість публіки змінюється надто повільно. А часу, принаймні, у випадку моєї країни, вкрай мало. Особливо зараз, коли уздовж кордону тирлуються ваші полки.
- І який же ви бачите вихід? - примружився Георгій.
- Який? Проведення ключових реформ, найперше, судової, правоохоронної, податкової, фінансово-банківської системи...
- Ого, - засміялася Ксенія. - Та вам доведеться новий майдан збирати!
- Ну, так, теоретично, це сприятиме оздоровленню і зростанню економіки, - перебив її Георгій. - Але…
- Але?
- Але чи не здається вам, що без зміни системи все те пусті мрії? Ксенія має рацію: система, чинитиме шалений спротив. І оті наші підрозділи уздовж вашого кордону, про які ви згадували… Чи не для того вони там, щоб ваші реформи ніколи не були впроваджені?
- На силу завжди знайдеться сила, - відказав я.
- О, так! - крутнула своїм хвостом Ксенія. - Променад Дифендера продемонстрував це дуже показово. Він же проходив того ранку десь тут, неподалік?
- Та ні, Ксеніє. Насправді, досить далеко. Щонайменше, миль за тридцять звідси, он там, - я кивнув у напрямку Тарханкуту.
- Шкода. А я вже хотіла похвалитися подругам, що бачила його дими, - Ксенія вдавано надула губки.
- Які ще там дими! - глипнув на неї чоловік. - Ти плутаєш того бретера з нашим Кузею. Тут інше. Схоже, наші скрєподержателі трохи зарано скинули з рахівнички старого британського лева. А даремно. Ось він і показав свої зуби.
- Ну, про що ви? - заперечив я. - Які ще зуби? Єдине, що він показав, то це те, що до права мирного проходу через територіальні води треба ставитися з належною повагою. Як і до всякого міжнародного закону.
- І я ж про те. От і виходить тоді, що це лише початок, - резюмував чоловік.
- Початок чого? - позирнула на нього жінка.
- Початок вправляння мізків, - відповів той, погладивши її по плечі. Недаремно ж капітан того есмінця наголошував на тому, що проходив через українські територіальні води. А це значить, що анексія Криму для них не більш ніж фікція.
- Так і є, - сказав я.
Запала довга пауза. Вже добряче посутеніло. Кольори пригасли і перемістилися в спектр сірого. Надкушена скоринка старого місяця високо піднялася над бухтою, простягнувши до берега мерехтливу доріжку.
- Вже пізно, - сказала жінка. Нам завтра зранку вирушати додому. Але розмова була цікавою. Шкода, що ми зважилися підійти лише в останній вечір.
Вона встала. Піднялися і ми з Георгієм.
- Насправді, дуже небезпечна ситуація. - сказав він на прощання. - Британський уряд, фактично, провокував Росію. Ми ж розуміємо, що капітан той діяв не з власної ініціативи...
- Провокував? Ви мене дивуєте, Георгію. Вам, певно, в дитинстві забули почитати Заюшкину Избушку*, - перебив я його не надто гречно.
- Не забули, не забули, - відказав той з досадою. - Знаю я ту казку, Валентине. І мораль її не потребує схвалень. Але ж ті, кому її не читали, цілком можуть сприйняти все саме як провокацію...
- Георгій хотів сказати, що іншого разу в когось можуть не витримати нерви і тоді… - Ксенія не договорила, лише струснула головою. Її обличчя, затінене широкими крисами капелюха, тонуло в темряві. Видно було лише судомно стиснуті губи. - Я про те, що зупинити м'ясорубку, якщо вона розпочнеться, буде непросто і нескоро... А вона зачепить не один лише Крим. Може так статися, що заховатися не можна буде ні в Европі, ні в Америці. Не боїтеся?
 Я здвигнув плечима. - Це ви про ядерний попіл? Всі ми чогось боїмося, Ксеню. Хтось за себе, хтось за інших. Я не впливаю на ті процеси, але скажу, що в цій ситуації мені страшенно шкода, що через кляту захланність моєї псевдоеліти, я нині в ситуації отого заюшки, а не великого зубастого пса. Бо тоді все було б інакше і зеленим марсіянам навіть на думку не спало б випробовувати долю.
Більше не було сказано нічого. Ми попрощалися і розійшлися.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 02.07.2021 > Тема "Резонанс"