Версiя для друку Обговорити в форумi

Бувальщина

Хоч дядькові Іванові — приятелеві мого тата вже, як кажуть, “за п'ятдесят перевалило”, але цей епізод з дитинства він добре пам'ятає і завжди цікаво розповідає. Хочу про цю дивну пригоду і я розповісти, його ж устами.
...- Навчався я тоді у шостому класі, - говорить дядько Іван. - На літніх канікулах довелося пасти корів. Два, інколи три рази на тиждень випадала мені така “почесна місія”. Але не нудьгував. Пас корів на лузі біля озерця, поряд — ліс. Коли корови досхочу напаслися і лягали на шовкову травичку, мав трохи часу понишпорити лісом, назбирати ягід, грибів, а ні, то брав зі собою вудку і ловив в озерці карасиків.
Одного разу, коли сидів на березі озерця, відчув позаду себе чийсь погляд. Обернувся й оторопів від здивування: на мене дивився молодий рудий лис, підліток, за людськими віковими мірками. В метрах десяти зупинився, не наближався, але довірливо заглядав в очі, крутив головою, мордочка посміхалася.
- Ти як тут опинився? - запитую лиса.
Той не втікає, однак тримає дистанцію.
- Буду звати тебе Рудиком!
Рудик покрутив хвостом і подивився мені в очі ще з більшою довірою. Щоправда, спочатку я сприйняв його за цуценятка, яке заблукало, не розгледів добре. Потім второпав: е, ні, це таки лис з пухнастим хвостом. Та й не гавкає, а якось кумедно тявкає. Так хотілося тоді притулити лиса до себе, попестити, але Рудик не давався. Може, воно і краще.
Я кинув звіряті щойно спійманого карасика. Рудик не наважився підійти. Тож мені довелося відійти на кілька метрів. Тоді звірятко підбігло до риби, обнюхало, вдячно подивилося на мене і з апетитом проковтнуло улов.
У перший день знайомства ми спілкувалися з ним хвилин двадцять. Через три дні, коли знову випала черга пасти корів, бачу, що Рудик тут як тут. Так само зупинився в метрах десяти, ближче підходити не захотів. Цього разу спілкувалися довше, десь з годину часу. Я почастував свого нового приятеля ковбаскою з канапки. І так тривало майже до кінця літа. Як тільки пасу корів, Рудик навідується у гості. Завжди отримував від мене щедрі гостинці — то ковбаску, то котлетку, то щойно спійманого карасика. Любив Рудик послухати, коли я свистав у свистунця, якого вирізав мені з вербової галузки дідусь. Потім сам навчився такі майструвати.
Бачили лиса й сусідські хлопці — мої ровесники, яким також доводилося пасти корів. Але до них він чомусь не наближався.
Під кінець літа Рудик вже не з'являвся. Самостійним став, дорослим... Відверто кажучи, скучно було без нього.
...Дядько Іван завершив на цьому свою розповідь. А я подумав: “Він — добра, чуйна людина, щирий. Звірята, мабуть, це відчувають. Ось чому Рудик обрав за приятеля саме його”.
Маркіян ЛЕХМАН,
студент Української академії друкарства, м. Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 28.05.2021 > Тема "Душі криниця"