Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Тернополі видавництво «Крила» випустило в світ книгу Олександра Намозова «Сашко Білий: Життя, мов спалах». Це розповідь про Олександра Музичка, непересічну особистість сучасного українського національно-визвольного руху. Про нього згадують його рідні, земляки, друзі і соратники. Водночас автор подає документи, які звинувачують Музичка в заняттях рекетом.
 Олександр Музичко отримав прізвисько Білий ще в дитинстві, оскільки був білявий. До героя російського кримінального серіалу «Бригада» Саші Білого він стосунку не має.
 Дід Музичка з боку матері молодший сержант Павло Струць із Білорусі загинув 21 квітня 1945 року у бою з німцями на підступах до Берліну. Два брати батька воювали в лавах УПА. Родина Музичків допомагала українським повстанцям харчами і одягом. Всю сім’ю Музичків виселили в Росію. Там у Кізелі Пермської області у 1962 році народився син Олександр. У 1967 році Музички повернулися в Україну.
 Брат Олександра Адам Музичко згадує: «Сашко відрізнявся від багатьох хлопців тим, що не палив і не вживав алкогольних напоїв. Інколи в спеку міг випити пляшку пива. Із самого дитинства любив читати книжки, особливо пригодницькі та історичні. Якщо книга йому подобалась, то читав цілу ніч аж до ранку, доки текст не закінчувався. Історичні книжки перечитував кілька разів поспіль. Міг підтримати розмову в будь-якій компанії. Шість років редагував газету «Наша справа», а наприкінці 80-х – на початку 90-х займався підпільним виданням газет та брошур національно-патріотичного спрямування. Сашко мотоцикли любив, три в нього їх було, їздив доки ресурс не вироблять, лише потім нового купляв. Згодом нарешті авто придбав, старий-престарий «мерседес». Більше його ремонтував, ніж їздив, та й того продав, коли хату будував, накрити дах грошей не було, от і вимушений був це зробити. Ніколи він не розкошував, ні до того як Героєм Чеченської республіки став, ні після. Жив, як усі, а в деякі часи й зовсім скрутно. Але ніколи не жалівся, не бідкався. Найголовніше, завжди вірив, що до влади в Україні прийдуть націоналістичні сили й вона, нарешті, вийде з кризи й ми почнемо жити як європейці. З цією вірою й помер. Сашко був ідейною людиною, адже з дитинства з розповідей батьків чув як за ту Україну наші предки боролися».
 Свій будинок Олександр будував понад десять років.
 Побратим Олександра Михайло Степчук згадує: «Сашко Білий ніколи не був полум’яним оратором, і коли ми жартували, що прийшов час і йому виступати, той завжди бурчав, злився й неодноразово повторював: «Вистачить ваших мітингів, давайте щось конкретне робити…» У нього не виходило гарно виступати, магічно діючи на публіку. Але він так старався донести свою думку, щоби почули та зрозуміли».
 Батько Олександра Іван Музичко розповідає: «Згадував мій син і про російського снайпера, який не отримав свою нагороду «Герой Росії» та премію в розмірі мільйона тогочасних російських рублів, але вже не з чужої, а зі своєї вини. Тоді в російського снайпера-спецназівця, якому вдалося взяти на приціл президента Ічкерії Джохара Дудаєва, від перенапруги затремтіла рука й куля влучила в папаху президента. Сашко, який був поряд, першим накрив собою Дудаєва, захистивши від можливого другого пострілу. Саме після цього випадку вдячний Дудаєв призначив Олександра Музичка начальником своєї особистої охорони».
 Рекетир ніколи нікого не затуляв би від кулі своїм тілом.
 У Чечні Олександр Музичко особисто підбив три танки, більше шести БТР і БМП, збив гелікоптер і розстріляв «Сушку» (військовий літак СУ-24).
 Зуліхан, дружина польового командира армії Ічкерії, спростовує наклепи московської пропаганди про Олександра Музичка: «Це неправда, що він особисто або його бійці різали вуха полоненим федералам. Ось у полон велику кількість їх заманив, це так, було. Хочу розвінчати дуже популярні мерзенні вигадки про Олександра Музичка. 1. Сашко Білий не був найманцем. Він воював у нас в Ічкерії не за гроші, а з ідейних міркувань. Ідея була проста: поки ми зав’язуємо Росії руки на Кавказі, вона не нападе на Крим. Плюс, хлопці отримали можливість пройти військову підготовку – вдома за це садили. Час показав, що він мав рацію. Покінчивши з нашими бійцями, Росія вторглася до Криму. 2. Сашко Білий ніколи не катував і не вбивав полонених, і не дозволяв це робити іншим. Усе це вигадки кремлівської пропаганди. Вбивав тільки в бою».
 Михайло Степчук розповідає про бій на вулицях Грозного: «Білий влучив у танк із гранатомета й той майже миттєво зайнявся. Коли полум’я й дим обійняли машину майже повністю, відчинився один із люків і на землю вивалився один із танкістів, який збиваючи із себе полум’я, почав кричати українською: «Мамонько! Ой, допоможи, мамонько!». Сашко першим кинувся до танкіста, збив полум’я і відтяг його в безпечну зону. Двоє бійців УНА-УНСО витягли ще одного, уже непритомного, але ще живого танкіста. Сьогодні «хрещеник» Сашка Музичка живий, здоровий, живе в місті Харків, і я думаю не раз добрим словом згадує Героя Ічкерії та справжнього українського патріота, який врятував йому життя».
 Ще один спогад Михайла Степчука: «Багато людей добре пам’ятають буремні 90-ті, коли на території України та інших держав діяли кримінальні угрупування, в тому числі й чеченські. Саме завдяки авторитету Сашка Білого їхня діяльність на території Рівненщини була доволі обмеженою. Сашко завжди повторював, звертаючись до їхніх очільників: «Не чіпайте українців, не чіпайте простих людей, бізнесменів-початківців, тих, хто заробляє важкою працею. Ідіть і працюйте з тими, хто краде мільйони, обкрадає державу й тих же простих людей».
 Олександр Намозов пише про Революцію Гідності: «У буремні, революційні дні, коли в обласних центрах Західної та Центральної України відбувалися штурми ОДА та інших адміністративних будівель, у Рівному все проходило під безпосереднім керівництвом і контролем Олесандра Музичка. На відміну від інших міст, де відбувалися схожі події, не постраждали ні люди, ні будівлі. Білий, будучи на чолі «Правого сектору», тримав дисципліну так, що всі мітинги та акти протесту, на яких були його люди, були дійсно мирними, незважаючи на вимогу жорстких заходів. Він діяв рішуче, вміло й чітко. Рівненщина в короткі терміни опинилася під повним контролем Олександра Музичка та «Правого сектору». Разом із лідерами рівненського Майдану йому вдалося знайти порозуміння з керівниками обласної міліції, організувати спільне патрулювання вулиць, підприємств, торговельних центрів Рівного та районів. Багато рівнян пам’ятають драматичний момент на місцевому Майдані 20 лютого 2014 р., коли розлючені кровопролитними подіями в Києві люди змушували стати на коліна бійців місцевого «Беркуту» і спокутувати вину за дії їхніх колег у столиці України. Білий, який тоді вийшов на сцену з автоматом, не дав принизити чоловічу гідність міліціонерів і наголосив на тому, що краще, ніж стоятимуть на колінах, нехай спокутують вину в боях за суверенність України, загроза якій є не лише в Криму, але й на Сході України».
 Зустріч Сашка Білого із працівником прокуратури 27 лютого 2014 року демонстрували сотні телекомпаній зі всього світу, а в Росії та Криму по декілька разів на день.
 Побратим Олександра Музичка Микола Карпюк пояснює: «Варто пригадати історію з «прокурорською краваткою», багато людей засудило ту подію, але мало хто знає, що тому передувало. Одна людина вчинила жорстоке вбивство й закінчувався триденний термін утримування підозрюваного. Прокуратура, зі своєї сторони, саботувала справу й не висувала підозри. Громада дізналася про саботаж справи посадовцями й вирішила вчинити самосуд. Люди зібралися з вилами, сокирами, аби ту прокуратуру знищити. Та з’явився Сашко Білий, він оцінив ситуацію і вирішив зняти напругу, давши людям результат. Тут саме спрацював його холеричний характер і лідерські якості. Він узяв на себе відповідальність, врегулювавши конфлікт. Інша річ, що журналісти виклали в Інтернет вирване з контексту відео, де Сашко показує людям, що «я вирішую ситуацію, правосуддя буде». Це відео було використано московською пропагандою для дискредитації революційного руху в Україні».
 Олександр Намозов звертає увагу: «Після того, як Сашко Білий разом із хлопцями спалив кілька мотопомп та заборонив чорним бурштинокопачам на місці видобутку бурштину проводити його незаконну розробку і платити відкати «дахові», він наразився на неабияку небезпеку. Це вже був жорсткий і дуже болісний виклик системі».
 Олександр Музичко зробив заяву стосовно подій У Криму: «Росія всі ці роки вела проти України інформаційну та економічну війну. Всюди були заслані козачки зі спецслужб. А відтепер уже реальна війна на півострові. Чому наша влада мовчить, де наші війська, де військова техніка? Нам нічим воювати! І поки наші військові в Криму тримаються, керівництво ділить «бабки». Ми – я й мої хлопці готові їхати до Криму захищати людей разом із міліцією, СБУ та військовими. Але як тільки ми там з’явимося, відразу почнуть кричати, що ми провокатори».
 Система, проти якої виступали люди, поступово оговтувалася. Побратим Музичка Сергій Озарчук зазначає: «Олександр Музичко був дуже чуйною людиною, вмів слухати і приймати ключові рішення – за це місцеві спецслужби його поважали. Згодом нова влада місцевого начальника міліції звільнила з посади, забув його прізвище, за те, що він співпрацював із народним ополченням, хоча це було цілком логічно й приносило конкретний результат».
 В книзі оприлюднено офіційні міліцейські документи, згідно яких співробітники спецпідрозділу «Сокіл» 24 березня 2014 року намагалися заарештувати Олександра Музичка. В ході боротьби він пручався і нібито сам випадково вистрілив собі в серце.
 Сергій Озарчук заперечує: «У Рівненській міській лікарні, куди доставили тіло Сашка, лікарі нам неофіційно сказали, що контрольний постріл було здійснено з відстані одного метра».
 Олександр Музичко, який у армії Чеченської республіки отримав звання бригадного генерала, знав, що таке російська армія і вмів її бити. І в той час, коли розпочиналася збройна агресія Москви проти України, Музичка було вбито співробітниками української спецслужби.
 Командир Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» Андрій Стемпіцький стверджує про Олександра Музичка: «Його бойовий досвід та організаторський талант могли зберегти життя десяткам вояків, які стали на захист своєї Батьківщини, і водночас нанести нищівного удару терористам і диверсантам, які прийшли вбивати, нищити, руйнувати… На жаль, Україна у вирішальний момент залишилася без нього – справжнього патріота, націоналіста, воїна, борця».
 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 12.03.2021 > Тема "Українці мої..."