Версiя для друку Обговорити в форумi

До 89-річчя поета, прозаїка, перекладача, заслуженого журналіста України, члена НСПУ, академіка Кримської Літературної академії, засновника сучасного напрямку дитячої кримськотатарської літератури Нузета Умерова

Середньої школи в нашому селі нема, тому першого вересня я йду в сусіднє село: там є середня школа. Йду і рахую: туди два кілометри, назад два кілометри. Двічі по два - чотири. За тиждень це буде двадцять чотири, за місяць дев'яносто шість, а за рік тисячу з гаком... Так можна і земну кулю обійти.
Мене записали в п'ятий "б". Поки записували - пролунав дзвоник і я запізнився на перший урок. Я зайшов у клас і голосно сказав: "- Добрий день!" Весь клас підвівся на ноги і хором відповів: - "Доброго дня, пане директор!" Телепнем я ніколи не був, тому відразу зметикував: повинен був прийти директор, а прийшов я.
Вчителька записала моє прізвище, зиркнула на парту біля вікна, де сиділа руда-руда дівчинка і ткнула указкою:
- Можете зайняти вільне місце.
По класу прокотився смішок. Я не телепень, але я нічого не зрозумів, а поки метикував до класу ввійшов директор.
На перерві моя руденька сусідка тихо запитала:
- А як тебе звати?
- Руслан! - голосно відповів я.
Весь клас чомусь розсміявся. Я не телепень, але я нічого не зрозумів і тихенько запитав у сусідки:
-  А тебе як звати?
- Руслана...
Все зрозуміло. Тепер нас почнуть дражнити. Добре що хоч не Людмила, як у Пушкіна... Руслан і Людмила. Я помітив, що сусідка зніяковіла і тому запитав:
- А прізвище?
- Каралець...
- Як ти сказала? - здивувався я.
- Ка-ра-лець... А що?
- Нічого. Моя бабуся народилася в селі Каралез. Це за Бахчисараєм...
- Дивно... - промовила вона і я в знак згоди кивнув головою. - Я й не знала, що в Криму є таке село...
В нас кожного дня по шість уроків. Не школа, а університет. Перший урок - українська мова. Останній - кримськотатарська, а між ними ще й англійська... Цікаво, якщо змішати три мови, що вийде? Певне вінегрет...
Українська мова мені дається легко. Я навіть пісню вивчив "Дивлюсь я на небо та й думку гъадаю". Весь клас співає "гадаю", а я - "гъадаю". Вчителька каже, що я єдиний співаю правильно.
На перерві Руслана пригощає мене яблуком, але я ввічливо відмовляюсь. Тут тільки дай повід - відразу весь клас почне дражнитись "Руслан і Руслана - закоханих пара..." Тому я мушу поводитись обережно і дипломатично, як посол дружньої держави.
У п'ятницю вчителька попередила, що в понеділок будемо писати диктант. Я як почув слово "диктант" мені стало кепсько:  закололо в боку, в животі, засвистіло у правому вусі. У мене погана звичка: як чую, так і пишу. Отож диктант для мене все одно, що пірнати з мосту: хочеш-не хочеш, очі самі заплющуються... Я в житті більше трійки з мінусом за диктанти не отримував.
У понеділок я йшов у школу з твердим наміром бути дуже уважним і писати не так, як чую, а так, як диктує вчителька.
Сиджу. Пишу. І раптом у мене засвистіло в лівому вусі: вчителька почала вимовляти татарські слова: "Кішка лежить на килимі..." "Кішка лежить" - це по-українські, а "килим" - по-татарськи. Може вчительки змовилися зробити один диктант двома мовами?.. Скоса зиркаю на свою руду сусідку: та пише і нічому не дивується. Слухаю далі:
- Весною на баштані посадили гарбузи й кавуни...
Знову здіймаю на вчительку здивовано очі: українською "баштан", татарською "бостан". По-українськи "гарбуз", по-татарськи "къарпуз"... А "кавун" взагалі пишеться однаково...
Зробивши паузу вчителька мимохідь пояснює нам, що українською "гарбуз" це те що російською "тыква", а "кавун" - "арбуз". От здорово! А по-татарськи "къарпуз" - це "арбуз", а "кавун" - "диня". "Гарбуз" або "тыква" - по-татарськи "къабакъ".
Виходить, що колись, десь і хтось переплутав. Або татарин, або українець. А потім так і пішло...
Гаразд, думаю, мене не проведеш... писатиму так, як каже вчителька. Пишу далі: "Ненька повела внука на майдан"... Ач! Не вистачає мені цієї нені вдома! Бабуся ще й досі співає мені на сон "ай-нені", свою улюблену колискову пісню, ніяк не хоче зрозуміти, що я давно вже не дитсадівського віку. Ну, гаразд, "нені", а "майдан"? Як писати - "майдан" чи "мейдан"? По-татарськи "мейдан", а вчителька сказала "майдан"... Так і напишу.
Далі: "Гайдамака зістрибнув з мажари, поправив пояс і голосно гукнув: "Шановні панове!.."
Ні, вони справді змовились ці наші вчительки! Що коли й англійка до них приєднається... Я тяжко зітхаю і дивлюся на вчительку з докором. Чи знає вона, що по-татарськи "гайдамака" - це розбійник. В Криму колись жив відомий розбійник і звали його Алім-айдамакъ. І про "мажару" я знаю. "Мажара" - це віз з великими колесами. В мажару запрягали волів і возили сіно й солому. А ось слова "панове" у нас нема. Щоправда мама любить повторяти "пан або пропав..." Далі: "Козак дістав з кисета люльку, тютюн..." Тут щось не так... Я остаточно переконуюсь, що вони змовились. "Козак" - це къазакъ! Вільний, як птах! "Кисет" - це кисет. "Тютюн" - це тютюн. От тільки слово "люлька"... Але я відразу ж здогадався, що це не та люлька, в якій дітей колишуть, а козацька люлька для куріння...
Диктант я написав. Здав - і мерщій додому. Ходжу довкола бабусі, уважено вивчаючи з усіх боків. Бабуся зиркнула на мене поверх окулярів:
- Руслане, внучку, що з тобою?
- Зі мною, бабусю нічого, а ось з вами не все ясно...
- Як це? - здивувалася бабуся, поправляючи окуляри.
- Скажіть мені чесно... - бабуся відразу насторожується - чому ви назвали мене Русланом?
- Як це чому?! Мені дуже подобається це ім'я. - Але це ж ім'я не татарське!
- Чому не татарське! Татарське і дуже давнє.
Раніше наші предки, яких називали половцями, жили по сусідству з руським народом, так у старовину називали українців. І якщо половець одружувався з українкою, то первістка називали руський хлопчик - Руслан.
Все ясно. Я сідаю побіля бабусі і запитую пошепки:
- Скажіть, бабусю, чесно, у нас в роду були українці?
- Не знаю! - розводить бабуся руками.
- Як це не знаєте! - обурююсь я. - Звідки ж тоді стільки однакових слів?! І чому мою руду сусідку по парті звати так само як і мене - Руслана? І знаєте, яке в неї прізвище? Таке ж, як і назва вашого рідного села - Каралез!
Я переповідаю бабусі свій перший диктант на українській мові і бабусині окуляри опускаються на самісінький кінчик носа. Навіть слово "нені" є! - додаю я і бабусині окуляри падають на підлогу.
- Давай, внучку, дочекаємось тьотю Наджіє і запитаємо в неї. Вона ж вчитель історії, мусить знати...
Тьотя Наджіє - менша дочка моєї бабусі. Вона живе й працює в Сімферополі і приїде до нас не раніше неділі...
Дорогою в школу я наздоганяю Руслану і допомагаю їй нести портфель, набитий підручниками. Тепер я повинен ставитись до неї по-особливому, а раптом вона виявиться моєю найближчою родичкою? І взагалі вона мені дуже подобається. У неї веснянки на носі поблискують як золоті монетки... Якщо будуть дражнитись - нехай дражнять... Зате як гарно звучить: Руслан і Руслана.
Між іншим за диктант я отримав п'ятірку. Це перша п'ятірка в моєму житті. П'ятірка за диктант.

Переклав українською Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 13.11.2020 > Тема "Душі криниця"