Версiя для друку Обговорити в форумi

Антологія української морської поезії - Одеса: Маяк, 2004. - 240 с.
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за Національною програмою випуску соціально значущих видань.

Море з давніх-давен вабить і бентежить людину, заряджає її енергією пошуку, бажанням випробувати себе у шляхетному змаганні зі стихією. Море зцілює душу мінливою і, по суті, незглибимою красою.
Море завжди було поряд, віч-на-віч з Україною. Воно грає і клекоче, "реве та стогне" в українській історії, в пам'ятках княжих часів та в козацькому епосі, в давніх думах і нинішніх піснях, у творах письменників, художників, музикантів. Юрій Липа у своїй праці "Призначення України" переконливо стверджує, що торговельно-морський чинник є потужним цивілізаційним прискорювачем.
На карті українського художнього слова мариністика займає розлогі обшири. А її родоначальником був геній Т. Г. Шевченко, в поемах котрого "Гамалія" та "Іван Підкова", в низці інших творів "морський фермент" зображений невід'ємною світоглядною складовою українця. Услід за Кобзарем поети XIX - XX століть творили осяжний корпус вітчизняної мариністики. Однак її вивчення і систематизація в період бездержавності України не велися. Дві-три тематичні збірки, що побачили світ у радянські часи в Одесі та Сімферополі були укладені в дусі інтернаціоналізму, українські автори були представлені "пропорційно скромно".
Перша "Антологія української морської поезії" має підзаголовок "Від Т. Г. Шевченка до наших днів". До книги включено твори 150 авторів, представлені поети різних епох і поколінь, зокрема й діаспори. Укладач в рамках запланованого обсягу
широко представив змістовий і образно-стилістичний спектри віршованої мариністики практично за два останні століття.
Морська поетична антологія відкриває нову видавничу серію "Маяка". І треба відзначити, що ця "Морська бібліотека" є своєчасною відповіддю на імперативи сьогодення і майбутнього. Адже з точки зору геополітики, Україну відносять до крупних держав Європи не тільки за кількістю населення чи за територією. Національні територіальні води Чорного і Азовського морів, виключна економічна зона України в цих морях лише ненабагато менші від сухопутних обширів вітчизни. Діють вздовж узбереж майже два десятки портів. Збережена інфраструктура суднобудування і судноремонту: в радянські часи на українських верфях спускали зі стапелів катери і сейнери, океанські кораблі, навіть монстри епохи "холодної війни" - авіаносці. У вітчизняних вузах і училищах готуються спеціалісти-мореходи XXI століття.
Звичайно, дається взнаки втрата на початку 90-х років торговельного флоту. Але починає вільніше дихати економіка. Через Україну проходять важливі транспортні коридори, що пов'язують Балтику, Західну Європу зі Сходом, Азією і Кавказом.
З введенням в дію нафтогону Одеса - Броди, автобану Київ - Одеса інтенсифікація морської індустрії постане на увесь зріст. Відродиться український флот, а за ним - і міжнародний туризм. І в цьому поступі знайде своє місце різножанрова "Морська бібліотека" одеського "Маяка".

Тарас ШЕВЧЕНКО
(1814 - 1861)
ДУМКА
Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
"Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люде -
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити".

Сидить козак на тім боці,
Грає синє море,
Думав, доля зустрінеться -
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак - шляхи биті
Заросли тернами...
(1838, С.-Петербург)

Марко КРОПИВНИЦЬКИЙ
(1840 - 1910)
* * *
Ревуть, стогнуть гори-хвилі
В синесенькім морі,
Плачуть, тужать козаченьки
В турецькій неволі.
Вже два роки у кайданах
Мліють наші руки;
За що ж, Боже милосердний,
Нам послав ці муки?
Підборкали яничари
Орлят України,
Підборкали та й вкинули
Живих в домовину.
Де ж ви, славні запорожці,
Сини вольной волі?
Чом не йдете визволяти
Нас з тяжкой неволі?

Леся УКРАЇНКА
(1871 - 1913)
ТИША МОРСЬКА
В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце;
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певно, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певно, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!
Тиша в морі... ледве-ледве
Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем,
В'ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем,
Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схід сонця.
А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшні для мене вітри.
Ні підводнії каміння, -
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.
Євпаторія, 1890, 16 серпня.

Богдан ЛЕПКИЙ
(1872 - 1941)
НЕЗГЛИБИМЕ СИНЄ МОРЕ
Незглибиме синє море,
Звідки в тебе стільки чару,
Що дивитися на тебе
Можна вічно ніч і день?

"Хочеш знати, - каже море, -
То поглянь на мої хвилі,
Як вони все линуть, линуть,
Мов хвилини, дні, літа.
Подивися перед себе,
Де блакит цілує плесо, -
Так цілує у просторах
Дійсність мрію золоту,

А як пустиш зір додолу
Крізь пливучих хвиль опали,
То подумай: скільки в світі
Незглибимих вічних тайн!

Я тобі даю вражіння
Безконечності, безкраю, -
І тому ти так у мене,
Ніби в дзеркало, глядиш".

Олександр ОЛЕСЬ
(1878 - 1944)
* * *
Ллється море, плеще в берег,
Б'ється в сірі скелі,
Мов з кайданів хоче вийти
На степи веселі.

Ой і ми на волю рвались,
В сірі скелі били...
Море, море! глянь, - усюди
Наших хвиль могили...
1908

НАД МОРЕМ
Котяться хвилі і грають,
Сиплють на берег піски,
Ледве пісні проспівають,
Чуєш - шепочуть казки.

Ранок і день пролетіли,
Ось уже й ніч настає,
Я ж усе марю, що хвилі
Викинуть щастя моє.

Максим РИЛЬСЬКИЙ
(1895 - 1964)
* * *
Коли полинуть бригантини
На гребні пін,
Зрадливу дівчину покине
Моряк один.

Замає парус, крикне птиця
Серед заграв....
Тоді сльозою осріблиться
Її рукав.

Є інший край, є інші трави,
Є інший цвіт.
Оддасть він їм свій кучерявий
Ясний привіт.
І інша дівчина докине
Йому розмай,
Коли прилинуть бригантини
У новий край.
1925

Володимир СОСЮРА
(1898 - 1965)
* * *
У тумані море, море у тумані...
В хмарах потонули
 зір квітки багряні,
в скелі б'ється в тузі,
 без кінця, прибій...
Та чогось так ясно у душі моїй.

Ясно, безтривожно...
 З туями шепоче
ніченька гаряча, і, здається, ти
руку мені тиснеш, заглядаєш в очі
місячним промінням
з неба висоти...

В хмарах потонули
 зір квітки багряні,
і внизу, далеко,
 не змовка прибій...
У тумані море, море у тумані,
сонячно й привітно у душі моїй.

ДО МОРЯ
Як ти шумиш, як ти шумиш,
 осіннє море!..
Про що шумиш,
 про що говориш ти?..
Яке тебе, яке терзає горе,
Чого іще ти хочеш досягти?..

Чи гір стрімких,
 що, як гігантів хори,
Зняли верхи в простори голубі,
Чи дальніх зір,
 що їх мільярдні зори
Свої вогні відбили у тобі?..

Якщо це так - не треба, неозоре!
О, не шуми з собою в боротьбі!..
Захочеш гір - утворюєш ти гори,
Захочеш зір - і зорі у тобі...

А хвилі мчать...
 Неначе вся планета
У шумі їх...
 Про що шумлять вони?..
Чи не така і ти, душа поета,
Як море це в час бурі й тишини?

Дмитро ПАВЛИЧКО
(1929)
НАД МОРЕМ
В морі я хотів
 печаль свою втопить -
Я до моря вийшов рано -
 море спить.

І мені його будити стало жаль -
Залишилася мені моя печаль.

Ополудні йду до моря і здаля
Бачу, що воно сміється, як маля.

І мені його смутити стало жаль -
Залишилася мені його печаль.

Уночі до моря знову я прибіг,
А воно ридало біля ніг моїх.

І мені його самого стало жаль -
Залишилася мені моя печаль.
Ліна КОСТЕНКО
(1930)
* * *
Пливли ми ввечері лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
уже Туреччина була.

Співали пісню ми про Байду
і про турецького царя,
як Байда стрілами глобально
царя у голову ціля.

А хтось виводив тонко-тонко,
гули замріяні баси.
В туман, лиман, у річку Конку
впадали наші голоси.

І так нам вільно, так повільно,
таке роздолля степове! -
що так ніхто і не помітив,
що човен далі не пливе.

Чи, мо', наскочили на камінь?
Чи, мо', бензину вже не є?
Підводне царство з павуками
нам зрушить з місця не дає.

А ми ж про це не мали й гадки.
Сміється Байда з далини:
- Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.

Микола БРАТАН
(1935)
ЧИМ ПАХНЕ МОРЕ
Поетам пахне вічністю воно,
Тому-то і вклоняються титану.
Тобі ж запахло море кавуном,
Що тільки-но
 принесений з баштану.

Відтак - дитинством,
 полем, дідусем,
Що йде баштаном
 у брилі з соломи.
Казала ти, що любиш над усе
Цей синій шир -
 солодкий, не солоний.

Твій прослід - над водою,
бережком.
Чим пахне море? Сумом. Таїною.
Як ти була, я жив казковим сном.
Я відіснив. Тебе нема зі мною.

Ходжу, як тінь, над берегом
крутим.
Де слухав море серцем занімілим.
І хвилі пахли усміхом твоїм,
І косами, і висонценим тілом...
Навіщо я - про сум непевний свій?
Нехай він залишиться поміж нами.
Шумує, шаленіючи, прибій,
І море справді пахне кавунами.

Володимир ЗІНЧЕНКО
(1935 - 1971)
* * *
У туман, в шторми багатобальні
У великі рейси і малі
Під чаїні окрики печальні
Випливають звично кораблі.

Знаю, будуть грози і негоди
У морях далеких і близьких,
І підводні будуть перешкоди
(Часто несподівані) у них.

Буде їх тропічне сонце гріти,
Де моря зблакичені до дна,
Де шумить розкішним
 пишноцвітом
Вічна і нев'януча весна.

І у грозах, звабах тих безкраїх
Смуток не залишить моряків,
Поки їх вогонь не привітає
Ще з дитинства знаних маяків.
 
Василь СИМОНЕНКО
(1935 - 1963)
* * *
Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.

Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподівання молоді?

Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!

Геть із мулу якорі іржаві -
Нидіє на якорі душа!..
Б'ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша.

Жоден вітер сонця не остудить,
Півень землю всю не розгребе!
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.

Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите, -
Друзі! Ви підкажете мені...

Данило КОНОНЕНКО
(1942)
БІЛЯ МОРЯ
Я - степовик. Я не люблю затишшя.
Та як охопить серце супокій
І сум за полем душу враз прониже, -
Я йду до моря наслухать прибій.
Воно, величне у красі своїй,
Мені назустріч солоно так дише
І, ніби чайок, кораблі колише.
Я розумію: тут неспокій мій.
Ця синь безмежна, мов небесна вись,
Зигзаги хвиль, мов спалах блискавиці,
І полиново-терпкуватий бриз
Мені ночами  довго будуть сниться.
Бо в шумовинні моря, як колись,
Я чую шелест стиглої пшениці.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 23.07.2004 > Тема "Душі криниця"