Версiя для друку Обговорити в форумi

Схиляння перед чужим і не пошанування свого – це той камінь спотикання, об який перечіпається не одне покоління українців. Навіть освічених. Незнання власної культури та історії вимиває з наших рядів потенційних творців майбутньої сильної і незалежної держави. Часто у Фейсбуці читачі вихваляються своїми придбанками і книжковими полицями, на яких домінують переклади новоспечених чи новопреставлених бестселерів. Оригінальна українська література займає з того десь один відсоток. Я б не назвала це снобізмом. Зорієнтуватися в потоці книг важко людині, яка відносно недавно почала приятелювати з книгою. Рейтинги у нас давно замінили книжкові огляди та критику, а більшість достойних книжок видані мізерним накладом маленькими видавництвами, в тому числі якісні переклади якісних книг, а не того шмельцу, що його продукують комерційні видавництва. Це – одне лихо.
Інше лихо, що процес вимивання будь-яких натяків на національну ідентичність посилюється з приходом нової влади, хоч і при старій було не набагато краще. Ось на ФБ-сторінці молоді працівники Інституту книги оприлюднили назви книг, які вони прочитали. З усіх опитаних лише одна особа назвала оригінальну українську книгу – «Цвіт яблуні» Михайла Коцюбинського. Інші – переклади. Якби я була директором Інституту книги, я б звільнила усіх, крім останнього працівника, за надану інформацію, бо це провал політики Інституту, на який покладають такі надії. Українська книга – це книга, написана українською мовою. Бажано якісна. Рівень авторів і читачів зростатиме, якщо в книжковому обігу з'являтимуться якісні книги.
Цим, власне, повинен би займатися Інститут книги. Якби я була математиком, я б все ретельно обчислила, врахувавши усі фактори впливу, і знайшла б потрібні алгоритми. Але навіть без цього я прикро вражена списком книг для держзакупівлі. Виявляється, українські бібліотеки найбільше потребують перекладів так званих бестселерів, романів Андрія Кокотюхи і все ще потребують книжок Василя Шкляра, Сашка Дерманського, «Гаррі Поттера», хоч ними й так напхані всі бібліотеки по зав’язку. Невже цього не помітили експерти? Невже вони не помітили, що підтримують великі комерційні видавництва, які часто женуть халтуру і цілком можуть обійтися без підтримки держави? Питання у нашій державі очевидно риторичне. І потреба б у ньому відпала б, якби Інститут книги сформував пріоритети і принципи - ідеологічні, соціальні, художні, географічні. Щоб потім бібліотекарі не просили у бідних авторів подарувати свої книги, бо «читачі питають».
А може би Інститут книги відзначив би бодай на своїй сторінці 200-літній ювілей Пантелеймона Куліша і 80-літній Валерія Шевчука? А не зробив альфою та омегою української літератури Сергія Жадана. Все, що треба зробити, це усвідомити роль української книги вже навіть не в процесі розбудови, а в процесі порятунку української держави, бо з такими реформами освіти і культурним манкурством не буде кому її рятувати.
Є старий анекдот про те, як на передачу «Концерт на замовлення» дзвонить якийсь чоловік і замовляє арію царя Едіпа з однойменної опери Стравінського, але кожного разу виконують пісню "Валенки". Врешті диктор не витримує і каже: «Не випендривайтесь, Иван Иванович, слушайте песню «Валенки». Бо можна бути дуже просунутим і крутим, читати Кундеру, Стівена Хокінга чи Фукуяму, і не мати при цьому елементарного художнього смаку, не кажучи вже про знання. Штучно створений попит у корумпованій країні розкладає морально суспільство не згірше ніж голод чи окупація.
Серпень 21, 2019

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2020 > Тема "Резонанс"