Версiя для друку Обговорити в форумi

Перехід українців від промосковського комуністичного світогляду пов'язаний із переоцінкою ідеологічних, літературних, художніх, моральних та інших цінностей, то вірші, подібні віршам Івана Низового, є способом боротьби за повернення українців до українства.
Левко Лук’яненко

1.

ПРАПРАДІДИ

А були ж вони диваками,
А були ж вони,
А були чумаками і козаками –
Все уміли і все могли
І росли не з чужої ласки,
Їй-пра,
А з химерної думки-казки,
З незмілимих джерел Дніпра,
На півсвіту шаблями бряжчали,
На півсвіту й на цілий світ,
Із неволі братів виручали,
І сестер, і чужих сиріт.
І, шукаючи кращу долю
Чи для себе, чи для других,
Потрапляли самі в неволю
До бундючних османів злих.
Їх біда батогами вчила,
Ой учила ж біда,
Покіль
Усвідомили:
Батьківщина
Там, де кості їхніх батьків!
І що то – найбільша святиня,
Й чужакові до неї – зась!
...Україна в очах засвітилась,
Ніби перша щаслива сльоза.
1976

* * *
По-гу-ля-ли!
Крові набачились
В тім «останнім, рішучім бою»,
Призвичаїлись,
Розсобачились,
Проливали чужу і свою!
Не скінчилася громадянськая –
Кров димілася і текла,
В сто річок
Голуба, дворянська,
Що насправді червона була.
Видавалися «індульгенції»
На століття вперед – гуляй!
Море крові інтелігентської
Перехлюпувалось через край.
Тисячами струмків стікалася
У єдині Волгу й Дніпро
Та,
   солона і терпка,
                           що звалася
«Робітничо-селянська кров».
Ну з якої такої любові ще
Кровопуски оці без мір:
По коліна, по плечі в кровищі
Муравйов, Тухачевський, Якір!
Їх мільйони – тих, «позаштатних»…
В їхніх жилах – «смердюча кров»…
Їх вирубували в Кронштадті,
В бойню перетворили Тамбов;
Стольний Київ мостили трупами
Українських січовиків,
Світ будили шаблями й трубами,
І передзвоном кінських підків!
А панцирниками й тачанками
Гримкотіли у «рай комун»,
І свинцеву свою печатку
В кров терпку вмочав Бела Кун.
Мій бездарний земляк Ворошилов
Ліз по трупах на постамент,
І нічого не ворушилось
В його грудях у цей момент…
По-гу-ля-ли!
Всього набачились,
Крім свободи бути людьми,
В цілім світі навік відзначились
Лицемірним:
«Раби – не ми!».
Захлинаємось потом і кров’ю ми:
Ой нелегко ж це, треба сказать,
На руйновищі рідної Трої
Щось таке…
                щось людське…
                                збудувать!
1993

* * *
Моя Вкраїно – рано вікова,
Куди ж бо ти,
Стриножена й безкрила?
Трава
        могили давні
                           покрива,
А чим нова покриється могила?
Вони ж згоріли, трави запашні –
Один бур'ян буятиме в руїні,
І ми,
Що народились в Україні,
Помрем безславно в рідній чужині.
Не до смаку прокисле вже вино
І згіркла хліба житнього шкуринка,
І сина-яничара вже давно
Кляне з могили мати-українка.
1993

САМОЗВИНУВАЧУВАЛЬНЕ
О Боже наш, замучений не раз
Не на Голготі вже, а на Луб'янці,
Воскресни знов і подивись на нас –
Обранців пекла, раю голодранців.
Які ж бо ми червоні від крові
Й зелені від зненависті та гніту,
З шизофренічним вітром в голові
Мчимо наосліп на нову «орбіту».
Спитай же нас, для чого ми живем,
Свої й чужі вимотуючи жили,
За що тебе по-ленінськи клянем
Над прірвою радянської могили?
Що за плечима нашими стоїть
Окрім Кремля, ГУЛагу й Мавзолею?
Яка несамовита ненасить
Ордою пронеслася над землею?
Ні, не питай, бо ми – глухонімі,
Коли це нам і вигідно, і зручно...
Хто ж винен в цьому?
«Ой, не ми, не ми», –
У відповідь шепочемо беззвучно.
1993

* * *
У прекрасний, неповторний час
Ростемо і діємо, братове!
Вже й зрусифікований Донбас
Мовою балакати готовий.

А якщо ти, Києве, даси
Вдосталь і попитоньки, й поїстки,
Отоді Донбас на всі часи
Стане синьо-жовто-українським!

Та коли ти, Києве, ізнов
Злучишся у шлюбі із Москвою,
То Донбас найперший
Стрімголов
Кинеться у прийми за тобою.

Визнає прамачуху Москву
Навіть монархічно-двоголову
І зариє в землю ще живу –
Вже смертельно хвору рідну мову.
1993

* * *
Легко писалися вірші до «сонячних» дат:
Слово до слова (дозволені зверху) –
В догоду
Тим, хто виводив народ на черговий парад,
Видаючи свою примху за волю народу.
Що ж бо тепер?
Де поділись високі слова,
Луджені рими і ковані знаки окличні?
Соцреалізм водянистою кров’ю сплива,
Глухнуть в агонії марення комуністичні…
Гавкають пси і пугукають древні сичі,
Змії сичать і течуть по камінню гадюки,
Й Січ невмируща на Хортиці сивій вночі
Вгору здіймає у січах порубані руки.
Дійсність така безнадійно солона й гірка –
Топиться радість в дніпровій сльозі повноводій.
Скільки ж тієї Вкраїни навколо могили Сірка,
Скільки ж тієї свободи в неволі народній?!
1993

* * *
Виріс я у селі на Сулі,
Де черемха і вишня цвіли.
Крім села і моєї Сули,
Більш нічого не знав на землі.
Знав іще: в ясеновім гаю
Є сунична галява одна –
Там поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах.
Я пішов по широких світах,
Зустрічався зі злом і з добром,
Подружився з величним Дніпром,
Прописавсь у великих містах.
Снилась часто в забутім гаю
Та галява тіниста й сумна,
Де поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах.
За плечима роки і роки,
Немалі й невеликі гріхи.
Та постійно доводять шляхи
До села, до моєї ріки.
Я прижився в донецькім краю,
Тільки ж спомин зрина і зрина:
Десь поховано матір мою
В рік війни, восени, в ясенах…
1993

* * *
Осточортіло все, остогидло
В цім бедламі,
Де ми – вже не ми,
Хоч учора були ще людьми
Та й сьогодні не зовсім ще бидло.
Хто ж ми є,
Ким уже стаємо
Поступово і невідворотно
В цю епоху,
В цей мордоворотний
Недочас,
У який живемо?
До якої такої межі
Приб’ємось ми за вітром недолі –
Колоски сиротливо-чужі
На колись найріднішому полі?!

1994

* * *
Ще не час нам сушити весла,
Воздавати богам хвали:
Україна для нас воскресла,
Але рани не зажили.

Ще не час нам одичні строфи
Проголошувать круг стола:
Україна зійшла з Голгофи,
Та від неї не відійшла.

1995

* * *
Це все твої, Україно, сини, –
Можеш пишатися ними чи ні, –
Тільки ж за тебе вмирали вони,
Богу віддавши або й Сатані
Душу свою – за твою благодать,
Мачухо-мати своя-нечужа,
Щоб на заклання тебе не віддать
Хижій жадобі чужого ножа.
Твій – степовий самородок Махно,
Симон Петлюра – поріддя твоє...
Випий за них перегіркле вино
(Дяка Всевишньому, в тебе воно
Досі ще є!)
Не забувай, що Бандера Степан –
З лона твого
І тобі присягав,
Що ні червоний москаль-басурман,
Ані варшавський задрипаний пан
Вже не піднімуть свого батога
На українство!
Тепер не кляни
За самозгубно-кривавий кінець –
То все твої, Україно, сини
Кожним ударом пробитих сердець!
То все твої, Україно, хрести
По закордонах, по всій чужині –
Ти їх сьогодні навіки прости,
Кращих своїх
                   безталанних
                                     синів!

1995

ВРАНІШНЯ МОЛИТВА

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нове пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – під небесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі.
Боже наш праведний, іже єсі
На небесі, увійди в мою душу:
Я тебе, Господи, бачити мушу
Навіть тоді, як осліпнемо всі!
1995

* * *
Виповзають із нір тимчасових,
Мов гади,
На осоння осіннє –
Їм світить і гріє
Призабуте проміння пригаслої влади
І п’янить вже прокисле вино ейфорії;
Їхні ніздрі подразнює запах ідеї,
Що померла в народі, –
Борці за ідею
Не поляжуть жертовно за неї,
А з нею
Розпинатимуть тих,
Що грудьми – проти неї.
Доле чорна моя, не боюся тебе я,
Тож мінятись не хочу
Й не буду втікати
Із облоги цієї,
Де мертві ідеї
Ще хапають живих…
1995

* * *
В російськомовному Союзі
Калічномовного мене
Сприймали недруги і друзі
Як щось належне,
Але не
Могли змиритися з моєю
Вкраїнолюбністю,
Яка
Їм видавалась маячнею
Недоумка чи дивака,
Або ж і націоналіста...
Тоді вже друзів – не було!
І я втікав тоді із міста
В недоросійщене село.
І потрапляв у мовний суржик,
В рясні рудянські бур’яни,
Де й уникав судів і суджень,
Скидав з плечей тягар «вини»
Неусвідомленої навіть...
Село відроджувало знов
Мою праукраїнську павіть,
Мою прамову-пралюбов,
Щоб я в оновленім гулазі,
У підрихтованій тюрмі
З коня козацького –
Не злазив
І мові зрадити –
Не міг...
1995

РОСІЇ – ЗАМІСТЬ КОМПЛІМЕНТУ
Все те, що ти надбала за віки,
Точніше ж «назбирала» по «українах»,
Розміняно давно на пишні балачки
І з більшовицьким розмахом розкрадено.

Тепер ти знову тужишся в імперію
Перетворитися,
Піднятися,
Щоб знову цілий світ
Продовжував тебе
Боятися, боятися, боятися!

Сусідко, прохмелись і подивись
Тверезо, як ізроду не дивилася:
І Миргород не той, що був колись,
І Хорол-річка теж перемінилася.
І ти вже не цариця, як була,
Розряджена, розбещена й нахарчена…
У затінку двоглавого орла
Всесвітньою зробилась ти
Прохачкою!
1995

* * *
Та що ж ми справді за народ?!
Щасливі буть покірними,
Без вигод часто
Й нагород
Чужому служим вірно ми.
Ще й кричимо гуртом:
«Віват!»
На примусовім вічі ми,
Де самозваний старший брат
Хохляцтвом нас увінчує
І тим увічнює своє
Не-право нами правити –
Дихнути вільно не дає,
Не те що волі прагнути!
Заткнувши ковбасою рот,
Стаєм щоразу нижчими,
Бо ж «нестандартних»
Ешафот
Підрівнює-винищує.
Нащадки славних козаків,
Ми стали просто «моськами»
І недостойні кізяків
З конюшні запорозької.
Прапранащадки пра-Русі,
Свій рід забули –
Мовби ми
Були, і є, і будем всі
Справік «російськомовними».
А ми ж насправді – не такі
І не сякі, як деякі, –
Ми не ламаєм язиків
І знаєм їх по декілька.
І мову рідну – зберегли,
І шаблю – відкопаємо.
Ким наші пращури були –
Уже не забуваємо!
1995

* * *
ми навчилися говорити
материнською мовою
мовою наших лісів понищених
річок обезточених
гір погвалтованих
звичаїв поганьблених
віри розтоптаної
але ми забули мову
стріл поціляючих
куль неминаючих
шабель незатуплених
ми забули розковану мову
Хмельницького і Виговського –
справжню мову прадавньої України
нам ще довго навчатись щоб вільно
говорити зі світом батьківською –
українською – мовою!
1995

* * *
   …і кістки великих українців
цементують чужинецькі землі
а своя зосталась без опори
деградує на чужих костях
пилом розпадається
і прахом…
       …батько Калнишевський
Соловецькі острови обживши
Полуботку руку простяга
у землі волоській упокоївсь
бунтівний Мазепа
а в парижах
у землі навічно примирились
в чужині Петлюра і Махно…
…Коновалець
і Степан Бандера й Григоренко
і Багряний і Самчук і де там
всіх згадати –
цілий пантеон!
1995

* * *
Мені давно не все одно,
Чи світом править добра воля,
Чи геній злий,
Чия сваволя
Нас опуска на чорне дно.
Мені змінити не дано
Ходу історії трагічну,
Та справедливість споконвічну
Я захищатиму все’дно!
1995

* * *
Я разом з вами, разом з вами
Пливу, колишні козаки,
Межи крутими берегами
Часу бурхливої ріки.
Гребу і вірую: не лишні
Сьогодні наші байдаки,
В яких колишуться колишні
Думки. Гребімо ж, козаки!
Ми в двадцять першому сторіччі
Співати будемо іще,
Бо голос праведної Січі
В брехливім світі не пощез.
Бо правда все ж перемагає,
Що б не казали вороги...
Славута славно так гойдає
Свої козацькі береги!
30.11.1995

* * *
Скільки бруду – не перебреду!
Забруднили душу і природу,
Непідвладні Божому суду,
Непідзвітні рідному народу,
Яничари духу,
Вахлаки
Соцреалістичного вертепу,
А точніше, ниці байстрюки
Прадідами проданого Степу.
Скільки гиді, Господи прости,
В розумі затьмаренім,
У слові
Беззмістовнім –
Не перебрести
Через пустирі чагарникові
Та музейно-мертві словники,
Де суцільно – покручі й почвари…
Слава ж вам, сучасні байстрюки!
Розхвала, новітні яничари!
Скільки бруду й гиді…
04.11.1995

* * *
Богую на баштані в курені
Дірявому,
Підморгуючи місяцю,
Аби не здичавіть в самотині,
Аби від ностальгії не повіситься.
Тече кудись Лугань –
Нехай тече
З-перед очей – клоака і помийниця,
А мій курінь пливтиме,
Мов ковчег,
По Дикім полю,
Й курсом не помилиться,
І допливе, надіюсь, до коша,
До вогнища, до каші і до покутя,
Де при іконі праведна душа
Очиститься від скверни і від покидьків
Усіх століть.
…задріманий баштан
Смугасто возляга довкола куреня,
Не спить лиш кавунячий рябоштан –
Отаман –
Разом з місяцем покурює
Козацьку люльку…
05.03.1996

* * *
пропили козарлюги Лугань і Дінець
і Озівського моря чималу ділянку
бо ж нічого-чого
і нехай йому грець
і нехай воріженькам галушка в горлянку
пропили-прогули все як є роздали
зліва-справа старцям бо серця небайдужі
скільки того добра і Десни і Дніпра
і при чарці не гірше аніж при оружжі!
козаки чумаки де ж бо ваші шапки
все оте що було (а було?) під шапками
і жаліть – не жаліть
і прощать – не з руки
і ганьба мимохідь родичатися з вами
(я ж такий як і ви – не знайду голови
не здійму булави і не втішу шабельку
я ж такий не скупий –
все бери і пропий
ще й сльозою прочисть стоосквернену пельку)
хвацько бреше стецько бо знічев'я герой
бо ж нічого-чого і галушка в горлянку
а з похмілля його допіка геморой
хоч на палю сідай
хоч вишукуй гілляку
а тризубий колько – боцюновий люлько
машерує-манджає від Сяну й до Дону
чи не знав чи забув
де він був чи не був
де пропив свою стежку до власного дому...
04.09.1996

* * *
Пересічного українця
Пересічний менталітет:
За рахунок не свій
По вінця
Наливає,
Чужий буфет –
Не чужий:
Мов струмок протічний,
Там і вина, і горілки…
Пересічний «хохол» –
Це Вічний
Жид,
Лиш кольором не такий.
Пересічність оця –
Не з Січі,
Мімікрія –
Не з Соловків!
Пересічний –
Тисячорічний –
Він прийшов
З глибини
Віків;
Він за спини чужі
В Царграді
Був, ховався,
І Святослав,
Не віддавши належне
Зраді,
Пересічного не послав
Якнайдалі;
Він був при Кодні
Й відкупився тоді
Від мук
І продовжив свій рід –
Сьогодні
Його пра-пра-пра-пра-онук
Благоденствує;
Він в Полтаві
Перекинувся до Петра
Від Мазепи –
В його неславі
Суть
Гнилого його
Нутра!
Він хохлячу свою натуру,
Мімікруючи,
Не змінив:
Здав Виговського
І Петлюру,
Україну очервонив
Кровокольором…
О, хохлюго,
О, мій брате –
Ганьбо моя,
Образ твій
Над Великим Лугом
На тлі місяця возсіяв!
Нахромив ти на вила
Брата,
Вічний Каїне!
Доки й світ,
Вимагатиме людство:
«Ката,
Братовбивцю –
На суд, на звіт!».
Пересічного українця
Я ще здалеку впізнаю:
Він такі ви-ти-на
Ко-лін-ця,
В них снагу вилива свою!
Хохлопикого яничара
Я впізнаю і в Хохломі:
Москалеві ж бо він –
Не пара,
В москаля дещо є в умі.
Свого братчика-антипода
Я жалію –
Бува й таке, –
А від нього ж завжди –
Незгода
І замирення –
Нетривке.
Це від нього – усі хвороби
Політичного небуття,
Це хохлячі його мікроби
В серці нації хлюпотять
В кровотоках,
Аортах,
Венах –
Кров затруєна
Викиса
Й заправляє у наших
Генах,
Порядкує Іуда
Сам.
Хворе все…

Час хворіє на ейфорію –
Малярію багатоліть!
Ми ж дуріємо у безчассі,
У безпам’ятстві
Та журбі…

Сам я хворий,
Бо я – в Донбасі…
На сарматському ще
Горбі…
07.02.1997

* * *
              …раю недонищений,
Недоросійщений до пня,
Хай нива колосом понижчала,
Зате ж повищала стерня,
І ми щодня до крові колемось,
І кровотеча оживля
Душі пустелю –
Слізно молимось,
Аби родила ще земля
І не всихали наші корені,
Мій краю…
березень 1997

* * *

                            На калині булава –
                            брата мого голова.
                                (З народної пісні)

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом, –
В кінці
Знов повернувсь додому,
До Шевченка,
На чебрецеві наші манівці;
В ту далину найближчу.
В ту долину,
Де наша доля плаче і співа,
Де булава розвогнену калину
Увінчує,
Мов брата голова.
1997

* * *
– геть від Москви
гетьмани!
геть і геть
бодай за річку Берду
(в Кабо-Верде?)
Москва ж бо стелить м’яко –
спати твердо
а сон
то смерть…

грудень 1997

* * *
впали роси на покоси
чорно-чорно сині води
потемніли вряди годи
ще ж не осінь чорні оси
носять в гнізда чорномеди
з чорноквітів річки Росі
божевільні архімеди
поламали вічні осі
земновісі в чорнолісі –
чорні круки лихоноси
й поховалися під стріхи
чорноземні малороси
23.12.1997

* * *
Нахромивши,
Підняли на палі –
Боляче,
Зате ж далеко видно,
Як безжально,
Жадібно-безстидно
Ворог кров’янить
Блакитні далі;
Як без тіні сорому,
Як згубно
Чинять «яничари»:
На неславу
Ляхам віддали Берестя
Й Дубно,
Москалям –
Чернігів і Полтаву!
Вістря палі
Глибше й глибше
Грузне –
Сороміцька смерть! –
Але ж герої
Тим і славні,
Що для гемороїв
Власні не викохували
Гузна.
11.02.1998

* * *
Прокричали ворони на чотири сторони –
Луни розлетілися по семи вітрах.
Виклювали очі... згасли зорі ночі...
Там, де жив неспокій,
Поселився жах.
Поле здичавіло – вже не половіло
Жито, бо не жати неживим женцям,
Коням не іржати...
А костям – лежати
В ковилі,
В безсмертниках,
Маках,
Воронцях.
1998

* * *
Я ж розумію: то ганьба
Сьогодні жити в Україні
У стані вільного раба!

Я ж чую: кублища зміїні
Сичать і множаться в руїні –
Такого я хотів хіба?!

Не тішать співи солов’їні...
Рясні не радують хліба...
1998

* * *
О будні збуджені!
Варюсь
У цім «бульйоні»…
Навіщо витоптали Русь
Ординські коні?!

Огудні будні –
Википа
Терпляча чаша…
Чому солона, мов ропа,
Ментальність наша?!

Киплю –
Всі ганьбища стерплю
І всю неславу…
Чому люблю – мов не люблю
Свою державу?!
1999

* * *
Я так люблю цей світ!
А цю нещасну землю,
Що зветься Україною,
Люблю,
Як хвору матір
Чи нещасну доньку…

Хай Бог простить
За цю гірку любов!
1999

УКРАЇНА. УК… РУЇНА…
(Уривок)

Шлях вузький –
По межі крайнеба –
І мета неблизька
Й хода
Нетверда на слизькім…
Рида,
Набридає бандура:
Тре-ба!
Треба йти – підганя ганеба
І біда вже увіч загляда…
Гайда-гойда… Вода в Стоході
Переповнює русло дня.
Від найближчих відбитись годі.
Вже і дальній наздоганя.
Партизанять чужі в народі:
І до хати й до куреня
Вже прибились… Вже дорушає
До коша й до душі – чуже,
Лиш Славута ще Січ береже,
Бо у нього козацька душа є,
Бог все бачить, на все зважає,
Кінь небесний іще ірже…
Горе Горинню хвилю горне,
Стир підтоплює монастир,
А на заході – небо чорне
Обрій звужує, топить шир…

…енко …єнку шепоче глухо:
«Стережімося …цьких і …ських!
Ляські душі в них під кожухом,
Хоч і панські шапки на них…».
«Наш останній рубіж – це Трубіж! –
…енко … єнку шепоче знов. –
Там і захист є і любов –
З християнським народом вкупі ж!».
А Сула – без весла,
А Ворскла
Темна,
Начеб вікно без скла,
І свіча опливає воском,
І палає в заплаві Псла
Лебедин,
І Петрове «військо»
Четвертує живі тіла…

…єнко …енку терзає душу:
«Геть подалі від москаля!
Він на воду нашу і сушу
Свої зуби гнилі вискаля…
Він трясе Україну,
Мов грушу,
І гуляє, гуляє, гуля…».
Тільки …енку така розмова
Не до шмиги.
Він – голова:
Метикує, бач, що Москва
Зробить з нього охоче …ова
І всі …овські надасть права –
Це ж не капосна татарва
І не ляська гидь гонорова…

…Вік за віком отак минає –
Сперечаються земляки,
А між лівим і правим краєм
І сьогодні згоди немає,
Кожен тягне в свої боки:
Той – на захід, в обійми НАТО,
Той, як водиться, пре на схід
Чаркуватись зі старшим братом
Під квашеню хрумку
І під
Пісню, перчену густо матом.
…енку хочеться бути …овим,
Гоноровим,
Бо ж він такий
Збільшовичений, аж багровий,
«Всеслов’янський і вселюдський…».

…енко плуга тягти не хоче
Крізь чагар дурману-трави…
…єнко скаче (гляди, й доскоче!)
До гетьманської булави.
Гайда-гойда… Біда в народі
Водоповінню прибува.
Живемо у такій незгоді,
Що «Ой, лишенько!» і «Ов-ва!»…
Чагаріє чорнобиль-трава
На безлюдді і на безводді.
Спікер …енко і спікер …ов
Обнімаються вельми чуло,
Ще й чоломкаються,
Немов
Посватались…
Гайда агулом
Під московську під коругов!

Скрушно й тошно:
Ані Богдана,
Ні Івана ні одного…
Схід і захід – кривава рана…
З неба сніг – богоданна манна…
Люди, де ви?
Людці, агов!..
2000

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2020 > Тема "Душі криниця"