Версiя для друку Обговорити в форумi

У 2016 році київське видавництво «Альтерпрес» заснувало серію «Гібридна війна в Україні. ХХІ вік». Книга «Хроніка гібридної війни» блогера Сержа Марка, видана в цій серії, є першою спробою дати цілісну, максимально об’єктивну картину воєнних дій на Сході України упродовж 2014–2015 років. Автор ґрунтувався на численних документах і свідченнях учасників подій.
 Американські дослідники називають гібридними війни, в яких країна-агресор не декларує себе прямою учасницею конфлікту, хоча використовує одночасно власні збройні сили і незаконні воєнізовані формування, терористичні групи і злочинні угрупування на території держави-жертви.
 Історики знаходять ознаки гібридних війн ще у ХVІІІ столітті. Після розвалу Російської імперії більшовики відновили владу Москви, загарбавши Україну, Закавказзя, Прибалтику, Середню Азію та інші території, що є зразком гібридної війни. Нині Москва проводить гібридні війни на теренах колишнього СРСР. Початок гібридної війни Росії проти України датують 20-м лютого 2014 року. Ця ж дата вказана на російській медалі «За повернення Криму». Але 20 лютого Віктор Янукович, згідно міжнародного права, ще був легітимним президентом України. У Росію він втік наступного дня. Однак Росія готувалась до війни проти України задовго до цього. Було створено підпільні антиукраїнські осередки, продумана інформаційна політика і пропаганда, підібрані та проінструктовані люди, які мали відіграти ключову роль у майбутньому загарбанні півострова.
 Після проголошення незалежності України особовий склад контррозвідки і частин спеціального призначення у Криму відразу присягнув Україні.
 У 1991 році Чорноморський флот ВМС СРСР нараховував 113 бойових кораблів і 395 суден забезпечення. Згідно договору поділ флоту повинен був відбуватися за формулою «50 на 50». Але внаслідок проросійської позиції українських учасників переговорів Україна отримала тільки 137 кораблів і суден, з них жодного першого рангу.
 У 2003 році будівництвом дамби до українського острова Тузла і в 2007 році висадкою батальйону російської морської піхоти на навчальному полігоні на Керченському півострові Росія перевіряла реакцію України на агресію. В обох випадках було висунуто підрозділи українських збройних сил, які відновлювали статус-кво.
 Але на 2010-й рік в Росії були переозброєні, доукомплектовані і створені нові бригади. Вони потім опинились у Криму. У листопаді 2013 року замість 12 цистерн авіаційного гасу, які були необхідні росіянам, у Крим було завезено 45 цистерн. Цим гасом потім заправляли літаки ІЛ-76, якими перекидали війська і зброю в Крим із кінця 2013 по лютий 2014 року. Російські війська в Криму перевищили допустиму договором кількість на чотири бригади. Потім кожний пункт постійної дислокації українських військових частин блокувала одна бригада.
 Українська розвідка повідомляла в Київ про збільшення кількості російських військових у Криму, але реакції від влади не було.
 Коли почалася російська агресія, заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України Віктор Муженко наказав командувачу військово-повітряними силами Юрію Байдаку збити літаки Іл-76, які летіли в Крим висаджувати десант. У Євпаторійському полку на озброєнні були комплекси протиповітряної оборони «Бук-1», а в Феодосії розташовувався дивізіон С-300. Тобто, можливість виконати поставлене завдання була, але командування ВПС не виконало наказ. Якби ворожі літаки тоді було б збито і Київ звернувся по допомогу до міжнародної спільноти, то, можливо, російська агресія на цьому припинилась би. А так, оскільки захоплення Криму вдалося, російська агентура почала розхитувати ситуацію в Одеській, Харківській, Дніпропетровській, Донецькій і Луганській областях. Зокрема, Ігор Гіркін, який із спецназом 45-го полку захопив будівлі Верховної Ради і Ради міністрів Автономної республіки Крим, тепер із групою російських найманців захопив Слов’янськ.
 В Криму росіяни захопили українську військову техніку, частину якої потім повернули. Але перед тим розбили оптику, порвали дроти, пошкодили основні вузли.
 13 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України оголосила про початок проведення антитерористичної операції (АТО) у східній частині України. Було створено штаб АТО, до якого увійшли представники силових структур. Зона проведення АТО була поділена на сектори «А», «Б», «С», «Д» і особливий район «М», який у серпні 2014 року став сектором «М». Наприкінці 2015 року цю систему було переформовано на сектори «Донецьк», «Луганськ» і «Маріуполь». Кожний сектор мав свій штаб, якому ставили завдання Генштаб і штаб АТО.
 Серж Марко висвітлює перебіг бойових дій у секторах.
 Навесні 2014 року через непідконтрольну частину державного кордону з Росії на територію України щодня заходили колони з технікою і живою силою. Прикордонники не могли протистояти бойовикам, які перетинали кордон на військовій техніці. До кордону вийшли українські війська. Колони бойовиків, наблизившись до кордону і побачивши техніку з українськими прапорами, часто повертали і відходили. Українському війську довелося рухатися під обстрілами. Дороги мінувались противником. З території Російської Федерації по українських військовиках вели вогонь батареї ствольної артилерії і ракетних систем залпового вогню.
 Із лютого-березня по серпень 2014 року українська армія майже цілком заблокувала організовані Росією незаконні збройні формування. До повного оточення і розгрому їх залишались тижні. Частина захоплених сепаратистами територій перейшла до України без будь-яких бойових дій. Люди в окремих населених пунктах Луганської і Донецької областей не хотіли відокремлення від України і зустрічали підрозділи українського війська як визволителів. Спроба Москви взяти гібридною війною під контроль схід, південь і частину центру України, підтримуючи бойовиків технікою і особовим складом, але не вводячи штатні групи збройних сил Російської Федерації, провалилась. Однак війну продовжило вторгнення регулярних російських військ. Іловайська трагедія показала, що російські війська не рахуються ні з законами війни, ні з законами моралі.
 Росіяни сформували два повноцінних армійських корпуси: один на території так званої ДНР, інший – на території самопроголошеної ЛНР.
 Мінські угоди знизили напругу війни. Росія повинна вивести свої війська з території України. Кордон з Росією на Донеччині і Луганщині має бути передано Україні. Після цього відбудуться вибори, які мають відновити мирне життя. Але Росія не виконує Мінських угод. Регулярні частини російських військ залишаються і проводять ротації на території України. Росія не визнає їхнього перебування на українській території так, як раніше не визнавала перебування своїх військ у Криму і їхню участь в анексії Криму.
 На даному етапі війна стала боротьбою на вимотування сил: хто першим здасться: Україна, якій у нинішній економічній ситуації проблемно утримувати армію і вести активні бойові дії, чи Росія, яка намагається врегулювати свою економіку під накладеними на неї санкціями.
 Серж Марко робить висновок: «Данный конфликт в существующей гибридной стадии будет продолжаться до принятия Россией политического решения уйти из Украины и передать ей границу, либо же российская сторона спровоцирует эскалацию конфликта, и конфликт начнет наращиваться до итоговой полномасштабной войны».
 Книга також містить хронологічну таблицю гібридної війни Росії в Україні з листопада 2013 по 16 листопада 2016 року.
 «Хроніка гібридної війни» Сержа Марка буде корисною історикам, політологам, військовим спеціалістам і всім, хто цікавиться цим періодом історії. Книгу також можна використовувати як довідник.
 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2020 > Тема ""Білі плями" історії"