Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні у нашої кримської землячки-світличанки, члена Національної спілки письменників України Галини Литовченко – день народження! Від імені колег з кримського українського письменницького гурту та від читачів «КС» сердечно вітаємо пані Галину з цим святом! Бажаємо їй міцного здоров’я і натхнення на нові книги, творчі здобутки прозові й поетичні! А в дарунок іменинниці і читачам пропонуємо в сьогоднішньому числі «Світлиці» уривок з її біографічних спогадів.

Галина ЛИТОВЧЕНКО. ПОВЕРНЕННЯ В МИНУЛЕ
(Автобіографічне)

Появившись на світ під сузір’ям Риби, я майже весь час пливла за течією. Все складалося добре, що й привело до висновку, що в кожного – своя доля. От у мене така, цікавою виявилася, вдалою. Та й не могла бути інакшою, бо ще до появи на цей світ тринадцятого березневого дня, планида обдумано накреслила мій майбутній шлях на широкому роздоллі Всесвіту. Не прямий, щоправда, а деінде з несподіваними зиґзаґами.
Іноді той шлях був просторим, не поступався шириною автобану Київ-Одеса, але бувало, що й сходив нанівець та ще й упирався в якийсь тупик: приміром – у паркан з горбиля в садибі Манєфи Романівни неподалік містечка Бабаєво на Вологодщині. Той паркан ховав від розкішного заповідного лісу бідненький город, де росли лише картопля, ріпка та капуста. За короткий літній сезон капуста так і не встигала зав’язатися в голівки. В їжу з неї йшло вкрай тверде та жилаве сизо-зелене листя. Грубо порубане в діжі сікачем, насадженим на довгий держак, та пересипане житнім борошном, після сквашування воно перетворювалося на найцінніший компонент знаменитих «щєй». Коли хазяйка варила з того кришива фірмову страву, мене, вагітну на той час, від незвичних ароматів нудило, бо випари нагадували заварені окропом висівки з бур’янцем для домашнього кабанчика. Але в кожного свої смаки і сперечатися про це не варто – для когось ця страва залишається найдобрішою.
 А тим вологодським Бабаєвим, як виявилося потім, доля невидимим перстом недвозначно вказувала мені в далеченьке майбутнє, бо років через кільканадцять на протилежному боці Радянського Союзу, де в піщані прикаспійські бархани кинула тимчасовий якір наша офіцерська родина, прізвище Бабаєв, як і саме слово «бабай», зустрічалося куди частіше, ніж на далекій однойменній станції Октябрської залізниці.
У тому північному краї від своєї квартирної хазяйки я вперше дізналася, якої ціни насправді варте моє українське походження для жителів цих «ісконно русскіх зємєль», де мені випала нагода познайомитися з вепсами, саамами, карелами та іншими народами, зібраними в невеличкому призаводському поселенні.
Колись воно зачепилося за величезні валуни, що повагом вийшли з надр на поверхню, та так і залишилося лежати на глиняно-кам’янистому ґрунті в оточенні суворих болотистих лісів, вщерть наповнених морошкою, брусницею, чорницями й журавлиною; де після випалу місцевих вапняків на ще гарячих поверхнях печі-ґофманки я разом з тамтешніми жінками залишала на просушування розстелені на цератах гриби, якими теж густо рябіли навколишні хащі та галявини. Оце ж де, та від кого б ще, я дізналася про прусського підданого інженера Фрідріха Едуарда Ґофмана, що придумав конструкцію тієї печі, як не від неї – квартирної хазяйки, покійний чоловік якої був колись директором вапнякового заводу.
Манєфа Романівна, широколиця, русява, з маленькими глибоко посадженими розкосими очима, була родом з-під «ЧєрЄповца», як наголошувала вона на другому складі назви міста. До неї на постій мене з чоловіком, ще зовсім юним лейтенантом, привів замполіт частини майор Тодоров, добродушний вайлуватий західняк, справжнє прізвище якого – Тодорів військові кадровики перекрутили вже на російський манер, замінивши «і» на «о», не підозрюючи, що вийде воно якось не зовсім по-російському, а скоріш – по-болгарськи.
 Перше, з чим ознайомила мене молоду та нетямущу в міжнародних взаєминах хазяйка, дізнавшись, з яких місць ми з чоловіком родом, була образлива, як на той час, приказка:
 - Ґдє хохол побивал, там єврєю уже дєлать нєчєво…
 Для чого її видав на гора нетолерантний кацапський язик – для мене залишилося загадкою. Не впевнена, що тітці Манєфі часто доводилося спілкуватися з хохлами. Скоріш за все вона з дитинства пам’ятала цю «народну мудрість» і зраділа несподіваній нагоді уколоти представників хитрої, нехай і братньої, нації гострим розумом свого різношерстого народу. Та ще й так вдало – під дахом власної «ізби-пятістєнкі»! Тому я навіть остовпіла, коли вже через місяців кілька поспіль тітонька, не приховуючи свого розчарування із-за виявлення нею ж самою відвертої багаторічної омани, в яку її ввели череповецькі предки, не стрималася і все ж запитала:
 - Вот нікак нє пойму я, Ґалєнька… То лі ви і вправду такіє хорошиє люді, то лі так іскусно прікідиваєтєсь?
 … Але того серпневого дня жінка чомусь не відмовила замполітові в нашому розквартируванні і ціну призначила смішну, як по теперішніх мірках. Правда, через деякий час встигла вона дорікнути мені ще й генералом Власовим, який перейшов на бік Гітлера десь під містом Тихвіним, якраз неподалік від місця нашої дислокації. Хоча місто підпорядковується Ленінградській області, до неї звідси рукою подати. Досить лишень перепливти на інший берег неширокої річки Колп над холодним темним віддзеркаленням прибережних корабельних сосен у її плесі, як ти вже не на вологодській, а на ленінградській землі. Якщо, звичайно, не зачепишся за котрусь із колод-топляків, що залишилися стирчати в течії після колишнього сплаву лісу, перетворившись з часом на цінну деревину.
 - А до якого боку вона Власова нам клеїть? – пошепки уточнювала ввечері у чоловіка причину нової причіпки Манєфи Романівни.
 - Власов був командувачем одного з корпусів Київського військового округу, от зацікавлені особи й приписали його до «хохлов», як і всіх підлеглих генералових вояків, що перейшли на бік ворога. Але ж сама бачиш, як «багато» росіян служить в нашому підрозділі Московського округу ППО. Здебільшого – казахи та узбеки. Не бери ти так близько до серця дурні балачки!
 - Як це не брати?! Така відверта зневага до українців! В мені з дитинства виховували повагу до всіх інших народів, принаймні тих, що населяють п’ятнадцять братніх республік. Хіба що – хтось із земляків міг іноді поспівчувати демобілізованому односельчанину, що привіз собі в дружини після служби в армії дівчину-росіянку, бо в селі за «кацапками» тягнулася репутація нікудишніх господинь. Хоча, я б не сказала, що дружина майора Тодорова, новгородська землячка Власова, гірше за мене справляється з обов’язками берегині сімейного вогнища…
 - Не скромничай! – вирішив тоді переключити розмову на інший мотив мій коханий лейтенант.
 Доки чоловік, військовий інженер, зранку до ночі обслуговував свої далекоміри та висотоміри, я вживалася в нове середовище, з інтересом придивляючись до побуту місцевого населення.
 ***
- Нінка! Слишала? Віно в магазін прівєзлі! Нужно бєжать, очєрєдь уже собралась!
Невеличка років під п’ятдесят жіночка, по тутешньому просто Лідка, з іншого кінця провулка, що виходив з лісу чи то заходив у нього, взялася голосно оповіщати сусідів про приємну новину.
 - Бєлоє алі красноє! – уточнював звідкілясь хриплий чоловічий голос.
 - Бєлоє, говорят… Бєгі, а то нєчєм опохмєліцца будет! Алі бражка ішо єсть?
 - А колі єсть, так што тєпєрь – віном нє побаловацца?
 В моїй голові закрутилися назви відомих марок білих вин: «Ркацителі», «Рислінг», «Аліготе»… Чи й собі бігти за дефіцитом? На якесь свято, то й пригодиться пляшка… Але не зовсім воно й зручно вагітній офіцерші за спиртним у черзі товктися. Ну його… Нехай це чоловіка турбує. Та все ж дивно стало, що в цій північній лісовій глухомані мешкає населення настільки обізнане на винах. З цікавості я залишилася поратися в обійсті, без поспіху складаючи в дровітню, від якої було добре видно лавку, нарубані на зиму поліна.
 Чи то першому щасливчику не пощастило, чи то він не належав до місцевих, бо з дірок його сітки-авоськи стирчали золотисті картузики півлітрівок з біло-зеленими етикетками. У кожного наступного, що виходив на ґанок з магазинних дверей, пляшки теж поблискували металевими тім’ячками «московської». Коли нарешті і Лідка порівнялася з дровітнею, я не витерпіла, щоб не спитати:
 - То яке ж вино привезли в магазин?
 - Так бєлоє ж! – сусідка підняла до рівня моїх очей свою сумку.
 - То це ж горілка… – розчаровано вже собі під ніс промимрила я.
 - Какая горєлка? Ето у вас хохлов горєлка, а у нас ето віно бєлоє.
 - А «Ркациталі», «Рислінг» – це у вас що таке? – намагалась я розібратися в заплутаному вино-горілчаному коктейлі.
 - Ето – красноє віно!
 - А «Кагор», яке тоді?!
 - Тоже красноє!
 Надивившись на мою відвислу щелепу, сусідка махнула рукою. Мовляв, про що з тобою балакати?
 Від полін приємно пахло березою, сосною та іншими породами дерев. Тоненькі, майже прозорі шкірки білої кори під пальцями відшаровувалися кучерявими пасмами, схожими на пергамент. Кілька прямокутних шматочків берести з гладенькою білосніжною поверхнею я відклала на колоду, щоб потім спробувати щось на них намалювати. Малюнок на бересті – це, звичайно, далеко від українських народних промислів, та все ж варто спробувати. Мо’ який «шедевр» і вийде.
 Манєфа Романівна сиділа в хаті на ослінчику і скубла кролика, що злякано принишк у неї на колінах. У хліві поряд із дровітнею вона тримала кілька кліток з тваринками пухової породи, яким прийшла пора осінньої линьки. Процедура для кролика була з неприємних, тому хазяйка час від часу погладжувала його по спинці, утихомирюючи напруження в тілі. Луб’яний короб наповнювався м’яким сірим пухом, а вухань, періодично здригаючись, худнув на очах.
 - Спряду ніткі – свяжешь малєнькому шапочку да пінєткі… Тьоплєнькіє будут…
 …На столі закипав електричний самовар. В моду у цій місцевості він увійшов, схоже, недавно, бо Манєфа Романівна присмак чаю з дров’яного ще не забула і кожного разу, вмикаючи новий, промовляла, що зі старого чай смачнішим був. Я, та що виросла на молоці, узварах та компотах, не зовсім розуміла, як це окріп може бути різним за смаком. Але порівнювати було ні з чим, бо класичний російський самовар, якщо й залишився в оселі, то валявся десь на горищі серед непотрібного мотлоху. Принаймні в поле мого зору не потрапляв ні разу.
- С угольками вєсєлєє самовар-то шуміт, словно пєсєнкі пойот. С нім і одному нє одіноко, – поставила крапку в моїй некомпетентності жінка.
 На чай прийшла приятелька Манєфи Романівни, начебто колишня любаска покійного чоловіка. Про те, що в неї були колись шури-мури з її законним, хазяйка підозрювала, але що тепер про те згадувати, як воно давно вже минуло. А для чоловіка в неї було оправдання: «То нє мужик, єслі по сторонам нє смотріт…».
 Анна Прокоф’євна ще в літній ситцевій панамці (бо не бабця, щоб хустку на голову в’язати), хоча й мала на рахункові років шістдесят, подарунків від дочки та сина у вигляді маленьких нащадків ще ні разу не отримувала. З тієї причини, варто було комусь із сусідської малечі назвати її бабусею, як вона відразу ж присікала дитя:
 - Цьо-ця!
 А матері дитинчати робила зауваження:
 - Я іщо молодая, внуков у мєня нєт… Іді к цьоцє, – зверталася знову чемно до маляти.
 Дитинча про «цьоцю» нічого не розуміло, бо перед ним стояла бабця, і знову кликало Анну Прокоф’євну ненависним їй словом.
 - Цьо-ця… Цьо-ця… – не втомлювалася повчати жінка, цокаючи звуками, немов зозуля з настінного годинника.
 Чай приятельки пили в прикуску з дрібно поколотим мідними щипчиками дефіцитним рафінадом. На цю солодку складову військового продовольчого пайка вони вимінювали у знайомих прапорщиків магазинний цукровий пісок. Годилися для чайної церемонії й популярні тоді цукерки-подушечки, та й варення з лісових ягід було вдосталь. До таких традицій я ще не була звичною, то й пригощання чаєм мені здавалися дивними. Одним словом – «дєрєвня». Це я про себе…
 Побажавши жінкам смачного, перейшла на інший бік «п’ятої стіни» в середині хати, прихопивши з собою шматки берести. Якщо у когось вже виникло питання, то поясню: «ізба-пятістєнка» – це традиційна прямокутна будівля-зруб, перегороджена навпіл п’ятою внутрішньою стіною. Інші два приміщення на другій половині дому Манєфи Романівни – спальня хазяйки і наша маленька кімнатка, капітальної стіни між собою не мали, і зведені були з товстого багатошарового дикту, обклеєного з обох боків шпалерами. Без всякої звукоізоляції, звичайно ж.
…Час від часу я заходила в заводський барак, де кілька кімнат традиційно займали молоді офіцерські родини, котрі, як і ми, стояли в черзі на квартиру у військовому містечку. Його з селищем з’єднувала неширока дамба через лісовий ручай. Умови в бараку були далеко не кращими, ніж у хаті Манєфи Романівни, але бажання жити окремо перемагало. Згодом і настав час, коли одну з кімнат старого заводського приміщення звільнив черговий щасливчик, і ми з чоловіком відкрили рахунок своїм численним службовим переселенням. Манєфа Романівна частенько навідувалася в гості і кожного разу бідкалася, як їй тепер скучно та тоскно одній. Звикла вже до «хохлов»…
 …Спершу, незвичний на вигляд пейзаж сільської місцевості з сірими зрубами, покритими в основному таким же сірим дерев’яним ґонтом, в оточенні потрісканих від періодичних погодних змін парканів, навівав смуток. Лише зрідка веселили зір пофарбовані різьблені віконниці, але густого різноманіття кольорів у садибах не спостерігалося. Не зважаючи на те, що лісові галяви заростали густою травою, не часто вдавалося побачити у когось на подвір’ї копичку сіна.
- А чим же люди годують домашню худобу? – цікавилася я у Манєфи Романівни.
- Так нікто нє дєржіт животних січас… Как построілі воєнний городок, с тєх пор і нє дєржат. А зачєм, раз в магазін мясо і молоко возіть сталі?
- Але ж «Воєнторг» у день завозу лише служивим згідно списка відпускає продукти, не завжди й залишаються для вільного продажу…
- Ну, нє останєцца, так нє останєцца… Картошки с грібамі нажарім і нє умрьом, – не бачила причини для хвилювання тітка. – Нєсколько хозяєв по старінкє іщо дєржат коров, сході доґоворісь, тєбє молочко каждий дєнь нужно будєт.
 Жінка-молочниця жила неподалік від бараку, тож якогось дня, вирішила скористатися порадою. Господиня поцікавилася, звідки ж приїхало на цей раз офіцерське поповнення, та почувши моє горде «з України», злякано сплеснула руками:
 - Ой, батюшкі-і-і… У вас же там так тяжело жіть…
 Я від здивування вдавилася повітрям та не знала, як реагувати на таке відкриття.
 - Та навпаки ж… – оговталася нарешті. – У нас такий родючий чорнозем! Сади, городи, як лялечки… все росте, все цвіте, всього вдосталь на відміну від вашого краю.
 - Так у вас же работать нужно, чтоби всьо ето било… А у нас провалялся лєтом на пєчкє, а осєнью пошол в лєс і набрал готових грібов да ягод.
 «Ой, леле… Який народ лінивий…» – тільки й залишалося сказати, але про те я, звичайно, лише подумала. «Та у нас в селі старезна бабця і та курей триматиме, щоб мати свої яйця та м’ясо! Ой, матінко, які ми з вами, виявляється, різні…».
Похід видався вдалим – про молоко домовилися; два рази на тиждень трилітровий слоїк гарантовано чекав мого візиту на лавці в прохолодних сінях.
Друге коротке літо та осінні місяці кликали до лісу, бо гріх було не використати цей щедрий на природні врожаї період. В рік переїзду по причині облаштування, я прогулювалася переважно небагатими на гриби галявами неподалік городу, не заглиблюючись у нетрі, тому зробити хоча б якісь запаси на зиму не встигла. Розкішні лісові пейзажі на світлинах, зроблених чоловіком, та мої красномовні описання нової місцевості в листах до рідних в Україну все ж викликали у них підозру, і на адресу мешканців Манєфи Романівни почали регулярно надходити посилки з харчами з Київщини та Луганщини.
Неабиякої уваги заслуговували літні білі ночі, коли вікна доводилося завішувати цупкими темними ковдрами. Але денне світло, проникало в кімнату навіть через вузенькі шпаринки і геть відганяло сон, не давало змоги зімкнути повіки.
 Всі побутові негаразди розвіювалися незнайомими до тих пір природними явищами, навколишніми лісовими краєвидами з повним переліком яскравих червонокнижних рослин: рожевих суцвіть високого, майже в зріст людини, іван-чаю, блискучих жовтих, схожих на дрібні трояндочки, квітів купальниці європейської, великих окатих ромашок, лілових свічок люпину та інших представників північної флори, а ще суворим кліматом, небезпекою сусідства дикої природи з її хижими вовками, рисями, зміями. Лісову тишу, спокій та ідилію схованого серед вікових сосон, дубів та беріз селища іноді й сколихували сплески адреналіну.
 Ніяких зручностей у заводському бараку не було. Колодязь з льодяною навіть у теплу пору водою – у дворі, вбиральня теж за кілька десятків метрів від ґанку за сірими, як і всі споруди навкруги, дровітнями. Хочеш-не хочеш, а раз на тиждень доводилося йти в лазню на інший кінець селища. В суботу вона була чоловічою, а в неділю – жіночою. Розчервонілі від пари й слідів шмагання березовими віниками жіночки, зручно вмощувалися на довгих лавах, потираючи одна одній спини трав’яними, гумовими чи поролоновими мочалками. Дехто брав з собою і діточок обох статей. Іноді геть несподівано серед розпарених тіл можна було угледіти зігнуту спину в темній робочій куфайці, та на неї особливо ніхто не звертав уваги. Хіба що на чоловічий голос злякано реагувала котрась з недавно приїжджих і вчасно відверталася лицем до стіни-перегородки. Що поробиш – така робота в слюсаря-опалювача. Крани, хоча і залізні, ламаються та виходять з ладу без попередження.
Взимку після «баньки», закутані в теплі хустки та шарфи поверх в’язаних шапочок, в шубах та битих валянках розбігалися жіночки по своїх рублених домівках, навіть не встигнувши схолонути після гарячих оздоровчих процедур. Лунко скрипів блакитний сніг на сорока-, а то й п’ятдесятиградусному морозі, гулкими пострілами лякали паркани та голі стовбури дерев.
 Пройшов ще один рік, і нарешті пощастило з квартирою у військовому містечку. Поступово я призвичаїлася до майже цивілізованого життя та більш-менш звичного оточення. Часті переїзди, службова взаємодія та тісне спілкування офіцерських родин, незалежно від їхньої національної приналежності, з часом стирали розбіжності у звичках, вихованні та етнічних ознаках.
Але та автентична північноросійська екзотика закарбувалася в пам’яті переважно позитивними емоціями, бо й справді було чому дивуватися та чим любуватися в тому заповідному краї, який без всякого попередження з дрімучих лісів вже неподалік переходив у тайгу. А якщо і траплялося на моєму шляху щось негативне або ж незвичне для сприйняття свідомістю уродженки українського лісостепу, то на те виникала приємна причина відмітити, що на нашій Батьківщині – краще.
***
 … Коли це було? Чому згадалося в українському Криму, куди я потрапила набагато пізніше, коли виросли діти, набрали вагомості зірки на погонах чоловіка, але раптово наші долі роз’єдналися і залишилися перебувати до пори до часу в різних вимірах? Де-де, але тут на півострові аж ніяк не чекала я зіткнутися з таким недоброзичливим ставленням багатьох кримських росіян до моїх незалежних земляків, що живуть за перешийком?
 Сюди я переїхала, коли імперія перестала існувати. Роботу знайшла швидко. Оскільки квартиру придбала у великому військовому містечку, багаторічний досвід служби в радянській армії став у нагоді. Мене прийняли на роботу вже в якості службовця ЗСУ діловодом стройової частини, особовий склад якої після розвалу Союзу, схоже було, змінився несуттєво. Здебільшого – ті ж українці, росіяни, рідше представники інших республік, що проходили в кримському гарнізоні військову службу за радянських часів нараз стали українськими військовослужбовцями і успішно продовжували нести службу, ретельно запам’ятовуючи статутні фрази вже українською мовою. Мої припущення підтверджував той факт, що багато офіцерів неправильно вимовляли слово «водій». Більшість їх чомусь наголошували на перший склад назви цієї поширеної військової спеціальності, чим, напевне, потішали солдатів-українців. Це смішило і мене, але на відміну від воїнів-строковиків я вказувала їх командирам на неправильну вимову. Проекти наказів теж ретельно перевіряла, виправляючи допущені помилки.
 Офіцерські дружини, що працювали та проходили військову службу в гарнізоні, мову більш-менш знали. Одні були корінними українками, інші – вивчали українську разом з дітьми-школярами. Цих інших вимушена українізація дратувала ой як сильно! І коли чаша терпіння переповнювалася негативом від чужорідних слів, що «злоякісною пухлиною» розросталися в їх службовому лексиконі, бувало, не стримувалися і гнівно починали прискіпуватися чи то до них, чи то до мене.
 …А загалом, звиклий до багатонаціонального складу радянських військових частин, наш колектив виявився дружним. Офіцери і далі відповідально ставилися до несення служби, і навіть несподівані події на косі Тузла, сприйняли негативно та засудили дії сусідів-росіян. Можливо – за інерцією.
 Розрадою після напружених військових буднів були екскурсії та туристичні походи, яким сприяли цікаві маршрути та відомі кримські історичні пам’ятники. Час від часу актив гарнізонної профспілки влаштовував колективні вилазки. Вже були налагоджені домовленості з окремим екскурсійним бюро і досвідчений гід пані Тетяна, історик за фахом, кожного разу супроводжувала наші поїздки. З самого початку у мене з цією панянкою виникли непорозуміння.
 В першу ж поїздку цікава розповідь на шляху до Східного Криму відразу ж перейшла в розряд «сепаратистських», лишень екскурсійний автобус порівнявся з придорожнім знаком біля села Оленівка.
 - Вот полюбуйтєсь: Оленівка! То лі – Олена, то лі – олень!.. Попробуй разбєрісь… Всьо пєрєімєновивают!..
 Вона майже з огидою доторкнулася до фірмового бейджика зі своїм іменем на грудях:
 - Тєтяна! А я нє хочу бить Тєтяной! Мєня родітєлі Татьяной назвалі!
 Пропустити повз вуха нападки на мою Батьківщину та її закони з вуст екскурсовода, яку вже почала підтримувати чимала кількість екскурсантів, викрикуючи один перед одним, що вони Надєжди, а не Надії, Вєри, а не Віри – було вищим моїх сил.
 - Ви, напевне, ніколи не мешкали в Росії? Народилися і виросли у Криму? А я жила п’ятнадцять років і скажу вам, що там теж Олени відразу стають Єлєнамі, Надії – Надєждамі, а Тетяни – Татьянамі. Це залишилося з радянських часів, коли імена слов’янських народів – росіян, українців та білорусів перекладалися з однієї мови на іншу. Українець Василь – в Росії враз ставав Васілієм, в Білорусії – Васілєм. Навіть, якщо це хибна практика, то не в Україні вона запроваджена.
 Що там коїться в Росії нікого не цікавило, всім хотілося, щоб в Україні було так, як хочеться їм, російськомовним громадянам, тому мої приклади пропускали повз вуха і вперто продовжували дорікати Оленівкою, Надіями та Тетянами. Ніхто не звертав уваги, на те, що на тому ж східному напрямку місто Карасубазар чомусь стало Старим Кримом після завоювання Росією, село Топли – Тополівкою, і що переважну більшість кримськотатарських назв населених пунктів пам’ятало лише справжнє корінне населення півострова. Очі моїх опонентів в нестримному азарті вже наливалися нездоровим блиском.
 Настрій був зіпсований. Це тобі – не якась там одна Манєфа Романівна, тут вже їх цілий гурт, якщо не сказати красномовніше. Сльози образи із-за незаслужених звинувачень бризкали з моїх очей та вселяли болючі передчуття.
 Наступного дня в штабі бойові подруги, причетні до непорозуміння напередодні, почувалися ніяково. Робити вигляд, що нічого не сталося, було б некоректним, тому одна з них віддулася за всіх інших:
 - Вот дури… і чєво ето ми вчєра на Ґаліну набросілісь? Она то здєсь прі чьом? – і всі вже дружелюбно запосміхалися.
 …Пливти за течією ставало не те, щоб не цікаво, а взагалі – наче проти самої себе. На гірських річках трапляються й перекати, на яких риби зупиняються, а то й розвертаються в протилежний бік. Я зупинилася уважніше роззирнутися навкруги та придивитися до ставлення кримських росіян до корінного населення півострова – татар.
 - Етот народ совєцкая власть сільно обідєла… Ні за што… – розповідала старенька сусідка, уродженка південно-бережної Мухалатки, яка була свідком трагічних травневих подій 1944 року. – То, чєрєз што прошла ета нация, нікому нє пожєлаю…
І хоча в моєму оточенні переважно крутилися люди за віком молодші тієї жінки, вони чомусь були впевнені, що мають правдивіші відомості, дарма, що в той час ще й на світ не народилися.
 - Зря Кієв заігриваєт с татарами. Еті прєдатєлі в войну вилавлівалі русскіх дєтєй і молоткамі разбівалі ім колєнниє чашєчкі… – намагалася супроводжувати свою розповідь кволим схлипуванням колишня комуністка…
(От і воно… От і воно! От звідки, виявляється, випливли пізніше на світ божий і «розіп’ятий хлопчик», і «страчені червоногруді снігурі», й інші жахи… З уже добре перевіреного джерела).
 … Можливо я черства і нечуйна людина? Бо почувши про такі страхіття, чомусь не обурилась і не взялася засуджувати «садистів-татар», хоча перед очима вже почав вимальовуватися фантастичний сюжет: що не татарин, то обов’язково з молотком в руках або з засунутим за пасок чи в халяву знаряддям катування. Більш того, піймала себе на тім, що уважно придивляюся, як згинаються ноги в колінах у моїх нових земляків-кримчан поважного віку, але нічого підозрілого не помітила. Ніяк не інакше, ніж в тих місцевостях, де серед аборигенів зроду не зустрічалися кримські татари. І це не було сарказмом, це була природна реакція на підозрілі слова: дістатися істини, відділити правду від брехні.
 Колишня комуністка не помітила належної реакції на свої оповідки і мовчки прирахувала мене до неблагонадійних. А розпочаті, начебто, дружні стосунки почали холонути, доки й зовсім не зійшли нанівець.
 Щоправда, дочка колишньої сусідки з Мухалатки і тепер не заперечує слів покійної матері, але додає, що теперішні – це вже НЕ ТІ кримські татари. Так, начебто, казала матуся. Як не дивно, але підтвердження її словам я знайшла в творах приятельки кримськотатарської письменниці Сєяре Кокче у вірші «Плем’я» та в есеї «Чаша»:
«Я – та, що підхопила цей тягар,
Трохи інша, інше і Плем’я.
Мудрість ми не поміняємо на жорстокість,
Пам’яті вашій не зрадимо,
Але ні зрадництва, ні злочинства –
Нічого не забудемо, нічого не пробачимо».
 «Чашу розбили. В друзки. Її вже не склеїти. Надто багато не вистачає фрагментів. В руках Творця народжується нова чаша, інша, але в неї окрім нових доль увіллються і осколки тієї колишньої чаші та ще й інших, попередніх. І вони, впинаючись у нашу шкіру, серце, пам’ять, не дадуть забути».
 Тривалий час, проведений в чужому оточенні поза межами Криму, серед негативного ставлення жертв брехливої інформації до насильно вивезених з Батьківщини кримських татар, не могли не залишити сліду у формуванні свідомості та нових рис наступних поколінь цього народу. Та все ж відданість історичній пам’яті, самопожертвування, любов до рідної землі не стерли ні час, ні оточення, ні грубі підошви неприятельських чобіт.
…Хто перемагає в інформаційній війні, новому способі ведення бою? Поки що, на жаль, не той хто має більше правдивої інформації і на боці кого сама правда. Частіше це той, хто голосніше кричить, для кого брехня – не брехня, а «ввєдєніє протівніка в заблуждєніє», для кого виправданням підлості і зрадництва є «сложівшаяся сітуация», для кого обливання брудом опонента – «национальний інтєрєс», а ним можна оправдати всі людські вади та ще й жити з надією залишатися безкарним. Але, як стверджує антична мудрість: «Божі жорна мелють не зразу, але мелють вони дрібно». Хто із споконвічних сусідів найперше потрапить під ті жорна – залишається питанням часу.
***
 ...Зі своїми колишніми колегами по службі майже не спілкуюся. Напевне, невідомістю про їхнє теперішнє хочеться зберегти в пам’яті ще не заплямовану репутацію. Але ж світ – не закритий простір, тому іноді й спливе звідкілясь інформація в мережі, а з кимось несподівано зіткнешся на вулиці і дізнаєшся, що багатьох «наших» вже немає в Криму, за Уралом гарнізонів набагато більше. Та багато й таких, хто, залишившись мешкати і навіть вести приватний бізнес у Криму, не бояться мати свою думку, не зрадили самих себе і з гордістю тримають на своєму робочому столі жовто-блакитний прапорець коханої Батьківщини.
2019 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 13.03.2020 > Тема "Душі криниця"