Версiя для друку Обговорити в форумi

"Хай у вашій світлиці ніколи не заходить сонце!" - з таким побажанням-автографом  звернувся до "Кримської світлиці" народний депутат Верховної Ради України і віце-спікер Ради Європи, поет Борис Олійник, якого організатори Першого всеукраїнського конкурсу журналістів етнічних ЗМІ "Алустон-2004", що відбувся нещодавно в Алушті, запросили почесним гостем і головою журі.
А ще Борис Олійник подарував редакції свою нову книгу "Знак", видану минулого року у Києві, до якої увійшли поезії, написані у 2000 - 2003 роках. Ми вже відписали Борису Іллічу, що "Світлиця" світитиме доти, поки  друкуватиме такі вірші. Переконайтеся самі!

ЄВРОПІ

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.
Живи собі, уходжено і сито.
Ми не питаєм з усміхом кривим,
Якою б ти була у цьому світі,
Аби ми плуг, і колесо, і жито
Не дарували пращурам твоїм.
Ми ж не виказуєм, яку недолю
Тобі вістило знаками біди,
Аби козацький стан у Дикім Полі
Не зупинив азійської орди.
Живи собі.
Ми зі своїм уставом
Не сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам за отчим правом
По-своєму облаштувати двір.
Так, ми в ґешефтах - і невмілі, й сірі.
Ви ж на торгах сягнули верховіть.
Та навіть вам шагреневої шкіри
В роковий час усе ж не докупить.
Земні діла сповна оплатить небо.
І в Судний День воздасться всім ущерть.
І тим, хто зрадив побратимство Ельби,
І тим, хто сербів рокував на смерть...
Життя мина...
Усі ми перебудем:
Хто - при бандурі, хто - при гамані.
А що вже по собі залишим людям,
Судити не тобі, і не мені.
Відкриті наші предківські чертоги
Усім, хто має помисли незлі.
Прийдіте з миром!
Та, заради Бога,
Не вчіть нас жить на батьківській землі.
У кожного - свої герби й знамена,
Свій лад і чин в державі й при столі.
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вам до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця - в небі журавлі.
Такі ми є. А ви такі, як є.

ШАРЖ
Б. Н. Є.

У гиблий час глобального безплоду,
Коли посуха жалить, як змія, -
Нікчема промальтійського заводу
На глум і гріх хрещеного народу
Забравсь на трон всієї і всея.
Він п'яно бродить у палатах думних
Між казнокрадів і повій пера,
Зухвалий зростом і убогий духом, -
Бездарний шарж Нерона і Петра.
Коли йому, оброслому у пущі,
Сам патріарх облобизав уста, -
Перевернувся в домовині Пушкін
І Володимир опустив хреста.
Коли у храм упхався, і рогато
До образів посунув навмання,
З ікони одсахнулась Божа Мати,
Від нього затуливши немовля.
І тьма несвітня демоном звелася,
Згасивши вмить лампади і свічки.
І тільки очі всепрощенні Спаса
Взялись огнем уперше за віки.
На троні перелюбства і лукавства,
Немов на тім'ї Лисої Гори,
Бісівство п'є за упокій слов'янства,
І в чащах кров із сіркою горить.
Облиті жовчю обереги отчі.
Двоглавий вирод на оба осліп.
І хам заморський ошаліло топче
Хрещені душі і священний хліб.
Чи громадянство позбулося честі?
Чи з волі безголових чолових
Чекає в норах Другого Пришестя,
Яке розсудить мертвих і живих?
Егей, сусідко, дочекаєш чуда,
Заки тебе ще до Страшного Суду
Зведе зі світу п'яний ботокуда,
А потім - нас...
Подумай хорошенько:
А може, й справді перед судним днем
Послати хлопців батька Дорошенка,
Щоб твій чертог очистили вогнем?
Щоб ми, зазвичай, сліпо за тобою
Не забрели овечою юрбою
В нову кошару, де тебе до шкури
Уже обстригли, і здають в натурі.
Озвись, нарешті, з темної облоги.
Подай свій глас:
чи ти жива, небого?
Бо, не докликавшись твого глаголу,
Уже і Спас тривожиться з висот:
"Коли мовчить, яко пустеля гола,
То, взагалі, чи є ще там... народ?"

ГУЛЯЄ ПАНСТВО

Над Україною "во время люте"*, 
Коли Солдат Великої війни,
Упроголодь збуває ордени, -
Такі гримлять загонисті салюти,
Немов чума гостює в сатани!
Під вибухи китайської петарди,
Узятий феєрверками в кільце,
Над смітником старий учитель скрадно
Схиляється, ховаючи лице.
Новітні владоможці України
Жирують - аж вгинається земля.
І в чашах яро багряніють вина:
Гуляє панство!
На... крові ґуля.
Ракети в небі грають зорепадом,
Гармати б'ють на київських горбах,
І під веселий рейвах канонади
Полеглі в бойовищах і блокадах
Перевертаються в своїх гробах.
Стоять німі, як обеліски, люди.
В очах питання важко визріва:
- По кому ж так заходяться салюти
Над Україною "во время люте"?
...Мовчить покірно забуття трава.
І тиша в чорній хустці -
як вдова...* Із Т. Г. Шевченка

ОСТАННЯ ДОРОГА НЕСТОРА

У смерклому небі
по чорному - ворони чорні.
По сірому полю,
по сірому - тіні женуть...
Збирайтеся, Батьку.
Уже пугачі ізвечора
Накликали тоскно
дорогу в чужу чужину.
Уже ви ніколи
не вернетесь, Батьку, додому.
Крутий кулемет
на півслові розгублено стих.
І грива конева
в зажурі опала додолу.
І хлопці-махновці
зів'яли - ні в сих, і ні в тих.
...Коли в домовині
відплив у паризькі тумани,
На всі запитання
дала йому відповідь смерть.
І тільки єдине
забрав у могилу, як рану:
"За що ж ми, Вкраїно,
себе посилали на хрест?"
Нерідна земля
прийняла у холодні лещата.
Чужа чужина.
Тільки часом із батькових крес,
Занесена вітром, хмарина
заплаче дощами:
"За що ж посилали
безвинних і грішнихна хрест?"
...Гуляє курай, як гультяй,
по Гуляй та ще й Полю.
Нову Україну
озули в чужі постоли.
І ваші онуки
шукають затуркану долю,
Як ви колись, Батьку, шукаючи,
та й не знайшли.
В степу запорозькім
звікована скіфська прамати
спізнала всього:
і світання імперій, і смерк.
І тільки єдине і досі
не може спізнати:
За що ж українці
себе посилають на смерть?

ЯК ХОВАЛИ ПАТРІАРХА
Майже за П. Г. Тичиною

На майдані, при Софії,
Революція іде.
"Хай кулак, - усі гукнули, -
Нас по-правді розведе!
Прощавайте, ждіте в пику.
Гей, на браму - наших б'ють!.."
Закипіло, зашуміло, -
Тільки гулі аж цвітуть.
Над труною Патріарха -
Несусвітній ґвалт і жах:
Ділять всоте українці
Віру предків на ножах.
Тягне кожен домовину,
Наче здобич, ботокуд:
Проводжають Патріарха
Ув останню путь.
На майдані, біля брами,
Богомольні та святі,
Цуплять бороди і ряси
Ревні браття во Христі.
Трощать древка і кадила
На вселенський сміх і страх:
То ховають українці
Всесвятійший прах.
Яму вибили в асфальті,
Лом у ґрунті груз...
Так ховали суверени
Свій державний глузд.
Потім в руйнищі шукали
Биті корогви й хрести,
Та хвалилися синцями, -
Господи, прости!
Потім завчено ревнули:
"Слава!" і "Ганьба!"
Та й забули в підворітті
Божого раба.
...На Софіївськім майдані
Засмутились матері:
"Та світи ж їм в темні душі,
Ясен місяцю вгорі!"
Біля брами Україні
Відібрало річ...
Вечір.
Ніч.

СОН
Балада

Зайшов у сон, як у чужі палати, -
І вкопано закляк із дивини:
Стоїть жива, іще дідівська хата,
Яка згоріла в кратері війни.
- Ти хто єси? -
 спитала мене хата. -
Яким це вітром на поріг забрів? -
І придивляється підсліпувато
У двоє вікон з-під острішка брів.
З-за спини острах виповз волохато,
І здогад пальці стиснув крижані:
- Коли вже кличе з потойбіччя хата,
То, певно, знак: збиратись і мені. -
- Ні з місця! - грізно
 замахнувся ясен, -
Тобі отут стояти сто віків,
Допоки всьому світу не роз'ясниш,
Куди ти нас, обдурених, завів?!
Ні, це не хата - тільки сон про хату.
Її у землю замок придавив
Того, хто півсела повів на страту,
І вашу хату власноруч спалив.
Тепер він - знаний патріот у краї.
Подейкують, що шишка немала.
Він каже, що пішов у поліцаї,
Аби Вкраїна вільною була.
Отак ти нас розбудував, козаче!
Тепера нами править чоловік,
По кому не одна в'язниця плаче,
А він регоче серед чолових.
...Це ж ти волав:
"За волю - до загину!"
І ми пішли.
І - вперлися у кут.
Ми хочем, щоб не вмерла Україна,
Так українці ж, волоцюго, мруть!
То де ж твої проводирі і провід?
Чи мріють, доки згинемо, як тля,
Щоби потому інородні пройди
Посіли наші згорблені поля?!
Це ж ти гукав:
 "Рятуймо рідну мову!"
А що ж ти з нею, гаспиде, вчинив,
Чужих словес накидавши полови
І неслов'янським духом осквернив.
Це ж із твоєї вченої принуки
Таке верзуть сучасні писарі,
Що вже не тільки дід свого онука. -
Синів не розуміють матері.
То як ти мислиш будувать єдину,
Коли - на глум і втіху сміхачів
- Ми скоро між собою в Україні
Балакатимем ... через тлумачів! -
Ти ошукав нас...
І допоки правди
Не визволиш із окаянних уст,
Ще триста літ стоятимеш отут
Закам'янілим обеліском зради!

ОСІННЄ

Облітає листя, пане-брате.
Хоч стріляй, - останнє опада...
Вітер дошматовує плакати
Та вчорашні гасла заміта.
Цідить мжичка їдко і занудно,
Вибира з-під коміра тепло.
Час прийшов - себе й коня загнуздуй,
І не здумай пхатись у сідло,
Щоб на посміх юної громади
Не спіткнутися об стремено.
Не вливай, дослухавшись поради,
У старі міхи нове вино.
Вибігали з мітинга на мітинг,
Викричали "слав" у марноті.
Дехто в метушні і не помітив,
Що не та пора, і ми не ті.
Ваші гасла спритні примазенки,
Як свої, збувають "два за три".
З прапорів пошили камізельки
У два кольори, два кольори.
Ми й незчулись, коли в'язнів честі -
Лицарів пречистої душі -
Відгорнули на задвірки чемно
Замашні, дебелі торгаші.
Вкравши вашу мученицьку віру,
Округ пальця окрутивши гурт,
Ваші учорашні конвоїри
Нас до незалежності ведуть...
Облітає листя.
Гей, останнє
Листя, побратими, опада.
Перше нерозділене кохання
Вже онуків стомлено гойда.
І промерзлий вітер листопаду,
Розбудивши сонний очерет,
Закликає нас на Чорну Раду
З'ясувать на крузі, - врешті-решт,
Що ж ми з вами, хлопці, наробили?
Де ж ми знову загубили Січ?
Думали: саджаєм горобину,
А жнивуєм горобину ніч.
Хто ж це нам наслав меживіч диму,
Що б'ємо наосліп по своїх?
Що ж ми Україну неділиму
Знову ділим, недругам на сміх?
Доборолись - тільки шапка й вуса.
Досварились так, що від обмов
Гетьман у труні перевернувся.
Встав з могили.
Плюнув.
І - пішов
Помолиться з горя Жовтим Водам.
"Гей, вернися, гетьмане, вгамуйсь!" -
Репетуєм сходом і приходом.
Вибив люльку:
"Може, й повернусь,
Як з отари станете народом".

...І ВІЧНИЙ БІЙ

На судний виклик:
"До бар'єру!"
За честь і лицарські права
По кризі нетривкій паперу
В двобої сходяться слова.
За ними - вибір на відплату:
Стилет, кинджал чи пістолет.
Між ними - в роковім квадраті -
За свідка і суддю - поет.
Він хоче звестися над правом,
Як жрець - над марнотою слав.
Він наклика ганьбу - лукавим
І славу - праведним словам.
Та в мить, як зійдуться на прузі
І розпочнуть слова двобій, -
У нього ж першого - і друзі,
І недруги вженуть набій.
...Коли ж утихне поле бранне,
Слова, вжахнувшись дивині,
Побачать, як на тій же грані
Стоїть поет при знамені.
І тільки небові одному
Відома таїна земна,
Що цей двобій у нім самому,
Допоки світу - не мина.
І знов до лицарського герцю
За честь, і правду, і права -
У трепетнім овалі серця
В двобої сходяться слова.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 16.07.2004 > Тема "Душі криниця"