Версiя для друку Обговорити в форумi

Тривають суперечки про те, чого усе-таки не вистачає українському народові, щоб об’єднатись у єдиний моноліт і побудувати, врешті, свою державу. Брак національної ідеї? Віроломний хижий сусід? Кривава покручена історія, яка забрала мільйони найкращих людей, залишивши тих, хто є? Розкол по етносах, церквах, відсутність гомогенності?
Згадалось навчання в (тоді ще радянському) інституті, де були представники різних національностей, в основному з «братерських республік». Вечорами в гуртожитку усі збиралися пити чай, спілкувались, і специфічні риси національних характерів проступали досить виразно, але ще виразнішою була різниця у ставленні студентів одне до одного в залежності від того, хто звідки приїхав.
Ось з’являються смагляві худорляві хлопці або дівчата в хустках – і розмова стає обережнішою, без фамільярності, переходить на нейтральні теми. Одразу відчувається чи то побоювання, чи то повага до них. Чому? Ці хлопці й дівчата представляли якісь далекі малочисельні гірські народи, що живуть на голому камені й неродючій землі, нічим особливо не прославились і мало кому відомі у світі. Вони тут - у чужому місті (Москві), і більшість їхнього оточення складають росіяни. Вони погано говорять російською і впадають у вічі своєю зовнішністю, одягом, манерами. Ставлення до них могло бути зовсім іншим, але... Вони уявляють себе гордими орлами, і це передається іншим. Вони випромінюють самоповагу. Вони нічого не кажуть, але усі відчувають, що вони не простять образи ні себе, ні свого народу. Вони просто сидять і слухають, але коли до них звертаються, це виглядає зовсім інакше, ніж коли росіяни звертаються одне до одного, або до українців, або до білорусів, або до молдаван...
У чому тут причина – в національній ідеї? Запитай їх – вони й питання не зрозуміють. Сусід той самий. Історія також – з нелегких. У порубіжних районах – постійна колотнеча через змішання етносів на клаптиках тієї кам’янистої неродючої землі. Але ж – орли! В уяві своїй і, як наслідок, в уяві інших народів. Чи не це основне – як ти сам себе уявляєш? Одна справа, коли ти – пильний сторож власної гідності та гідності свого народу, хранитель його історії та зв’язку із минулими поколіннями, продовжувач його традицій, месник за минулі образи. Ти відчуваєш, як з глибини віків на тебе строго дивляться мільйони очей тих, чиїм нащадком ти є, і ти перед ними – в боргу.
Інша справа, коли ти у своїй власній уяві – догідливий хитрун, «собі на умі» гоголівський «кум», який живе власним побутом та дрібними емоціями, заклопотаний наукою виживання та ситого життя більше, ніж чим-небудь іншим. Час від часу цей хитрун приносить на олтар високих ідей своїх найкращих синів та дочок як жертву, щоб потім про них забути. Він любить самовдоволено казати про себе «народ не дурний», любить театральність та дешеву сенсаційність, чи то зі сцени, чи в політиці. Він приймає рішення у вирі емоцій, а потім, вдовольнившись забавою, розвертається і йде назад до своїх городів, пісень, побуту. Він нікому нічого не винен, як і його новообраний очільник, він свою справу зробив, нехай хтось інший, хто хоче, розгрібає наслідки.
Сила образу – величезна. Створений тобою внутрішній образ самого себе – це те, що, врешті, визначає твою долю і твоє майбутнє. Доки цей образ не буде змінено, не зміниться нічого, і якщо зовнішні сили чи удари долі не можуть його виправити, необхідне чисто вольове зусилля, щоб зафарбувати любу нашому серцю картину себе самих і замінити її на іншу. Так, ніби ми живемо на кам’янистому схилі крутих і небезпечних гір, як орли.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2020 > Тема "Резонанс"