Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Початок у №№ 44, 45)

Після динамічного бігу під мотором, повільний хід під вітрилами був сприйнятий екіпажем з великим розчаруванням. Найбільш невдоволеним був Гена. Спершу він терпів мовчки. Блискав лише час від часу то на капітана, то на мене поглядом своїх виразних сірих очей. Але ні той, ні інший і вухом не вели. Наче змовившись, робили вигляд, що не помічають великої Гениної досади. Не добившись жодної реакції, бідаха пішов на бак, всівся на носовій надбудовці і став кидати в море тріски, проводжаючи їх повільний рух за корму все тими ж драматичними поглядами.
- Та, ми просто стоїмо на місці! - не втерпів врешті. - Погляньте лишень: ну що це за хід? Ледь повземо…
- То стоїмо чи таки повземо? – насмішкувато спитав Женя.
- Навіть не знаю, розвів руками Гена. - Єдине, що можу сказати напевно, то це те, що з таким ходом ми до Ялти хіба що на початку зими дійдемо.
- Хід і справді, не вражаючий, - зітхнув Женя. – Що ж, вибір невеликий: якщо вітер не роздується, опустимо вітрила та підемо й далі під мотором. А поки, дамо йому трохи відпочити.
Женя трохи лукавив, бо ж справний двигун ніякого перепочинку не потребує. Насправді, йому, як і мені подобались вітрила. От, лиш, їм би, бодай, трохи сильнішого вітру!
І вітер не підвів. Наростав хоч і повільно, але невпинно. Навіть коли ми вже й не бажали того. Швидкість суденця зросла. Скоро ми вже бігли майже з тою ж швидкістю, що й під мотором. При тому, хитало нас тепер значно менше. Ледь припавши на лівий борт, «Свята Марія» м’яко ковзала на попутній хвилі: ні тобі шарпанини, ні бризок. Як же разюче змінюються умови плавання від одної лише зміни курсу! А бакштаг* - то чи не нейвигідніший курс для будь-якого вітрильника. Яка ж насолода йти цим курсом, особливо довгими галсами*, коли упродовж годин не треба торкатися шкотів і досить лише бути уважним за штурвалом, щоб судно йшло з максимальною швидкістю!
Малинове сонце, бризнувши розсипом золотавого проміння,по бірюзовому клаптю неба, пірнуло в розщелину між сивих хмар, забарвивши їх краї всіма відтінками червоного. Після його заходу швидко посутеніло. Нечутно впала ніч, розчинивши в холодному мороці скелястий берег, море і саме небо, що знову затягувалося ковдрою важких дощових хмар.. За кормою заблимало вогненне око Тарханкутського маяка – одного з найстаріших на всьому Чорному морі, збудованому ще в 1816 році. Його дружнє підморгування товаришило нам упродовж ще майже двох годин, аж поки не згасло чи то за хвилями, чи прикрите берегоим виступом. Ми йшли далі уздовж скелястого берега Атлешу на віддалі якоїсь милі, але в темряві не бачили й не чули його. За траверзом мису Урет* скелястий берег Тарханкутського півостріва, з дрібцею тьмяних вогників Окунівки, повертав на північний схід, утворюючи чималу затоку, яка чомусь і досі не має назви. Ми ж, взявши на кілька градусів мористіше, пішли далі, навпростець, виглядаючи Евпаторійський маяк.
На відміну від мого судна, яке управлялось простим румпелем з відкритого кокпіту, що забезпечувало не лише чудовий огляд по всьому горизонту, а й контакт зі стихіями, штурвал на «Святій Марії» знаходився в ходовій рубці, де стерновий не відчував на щоці повіву вітру, не чув сичання надбігаючих ззаду хвиль, де вночі втрачалося всяке відчуття напрямку і лише тьмяно підсвічена картушка компаса слугувала йому єдиним орієнтиром.
- А ще, друже Євгене, штурвал, з його гальмуванням в лацюгових передачах та блоках, не дає тобі можливості відчувати стерно, а отже й саме судно.
- Ет! То все яхтсменські витребеньки, - махнув рукою капітан. - Зате тобі не січе бризками по очах, не ллє на голову, не діймає спека. На великому флоті звикли довіряти приладам. Просто довірся компасу, тримай заданий курс і все буде гаразд.
Попри просякнуту вільгістю темряву, підсвічену лише червонавими відсвітами ходового вогню на вітрилах, попри пронизливий вітер, що роздувся вже добряче, ані Женя, ні Гена не поспішали сховатися в затишку каюти. Ми гомоніли між собою, ділячись враженнями і не могли наговоритись. Ще б пак – перша виправа! Нас переповнювали емоції, яких несила було стримати. І то, сказати, - хіба ж не добилися ми врешті права володіти своїми власними суднами, плавати на них, куди забажаємо? Що з того, що на те пішли роки змагання з неподатливою, закостенілою системою, якщо попереду ще ціле життя! Залізна завіса, що відділяла нас від широкого, вільного світу, нарешті впала і ми, мов ті пташки з раптом відкритої клітки, могли тепер летіти, куди заманеться.
Власне, перші пташки випурхнули ще за чотири роки до нас. Зі змішаними почуттями пекучих ревнощів – бо ж і самі прагнули того – та гордощів – як-не-як наші сусіди з протилежного краю затоки* – слідкували ми за плаванням крилатого миколаївського Ікара – першої нашої яхти, яка обійшла навколо світу. І то був лише початок. Слідом за Ікаром пронизаними вітрами просторами ревучих сорокових в Уітбредівській гонці промчала Фазисі. Наш світ змінювався. Ті зміни вже не просто витали в повітрі, вони ставали реальністю. Від перспектив перехоплювало дух. Ми відчували себе на самісінькому гребені хвилі, де лише – не лови гав! – підставляй крила свіжим вітрам перемін. Нас не надто бентежило, що на тлі того ж Ікара, тим більше, Фазисі, наші суденця, з їх корпусами явно неаристократичного походження, з їх власноруч зшитими, простенькими тиковими вітрилами, мали вигляд нужденних сіромах. Ікар, окрім неймовірних зусиль його капітана, його майбутнього екіпажу та чималого кола ентузіастів з МКІ*, будувало пів Миколаїва, його долею опікувалася навіть місцева партійна влада. Побудову Фазисі спонсорувало підприємство з міжнародним капіталом, нею опікувалася Федерація вітрильного спорту СРСР, її проектували й будували представники, щонайменше, трьох республік – Грузії, Росії та України. Нас не спонсорував ніхто. Ми мали в своєму розпорядженні лише по парі власних рук та вельми скромні сімейні бюджети, тож доведення зовнішнього вигляду наших суденець до блискучого стану потребувало часу. Зате, наші суденця, на відміну від згаданих блискучих яхт, були нашою власністю. В будь-якій країні, окрім есересерії це гарантувало незалежність від будь-чиїх рішень і волю. Тут же, навіть в часи Перебудови, це й досі викликало підозри та протидію.
Отак ми стиха перемовлялися, а суденце тим часом бадьоро бігло вперед. Маяк відкрився там і тоді, де й коли ми очікували його побачити. Спершу його проблиски були помітні лише коли «Свята Марія» піднімалася на гребенях хвиль та невдовзі ми вже не випускали його з ока.
Здавши вахту Гені, присів біля капітана у кокпіті. Попри досить пізній час, розбурхане море і пронизливий вітер, спати не хотілось. Ми насолоджувалися плаванням, насолоджувалися непередаваним відчуттям єднання з цим безмежжям простору і волі. Вже чого-чого, а волі тут вистачало! Вона була скрізь: у могутнім розколисі хвиль, у нестримному леті невидимих у темряві хмар, ми спивали її в тугих струменях солоного вітру, смакуючи кожен ковток, кожну краплину цього найбажанішого, найп’янкішого, найпоціннішого у всьому всесвіті трунку. Той, хто пригубив його бодай раз, вже ніколи не забуде його терпко-солодкого приворожуючого смаку, ніколи не проміняє його ні на що інше.
Це був світ первісної волі, світ прадавніх стихій, світ, про який ми геть забули в безглуздій метушні наших задушливих людських мурашників. Це був світ, в якому воля невідривна від життя, а смерть поставлено в кінці, аби ще більше цінувати кожну її хвилину, кожну мить. На жаль, чванливо просторікуючи про своє волелюбство, людина не надто любить згадувати про те, що вона чи не єдина істота на землі, яка навчилася поневолювати собі подібних. І, як би це не було гірко, історія людства – це історія того, як одні народи вивищувалися за рахунок приниження, а то й винищення інших народів. «Щастя одного народу зводиться на нещасті івншого», з сумом констатував колись великий Могаммед-ен-Несеві. В есересері ж пішли ще далі, влаштувавши геноцид народів, які нібито складали єдину совєцьку спільноту. Голодомори, виселення, гулаги, українці, кримські татари, чеченці, інгуші….
Ми намагалися не концентруватися на тому, але, хотіли чи ні, все те висіло над нами важкою брилою. От і тепер, сидячи в кокпіті, з гіркотою пригадували роки, безповоротно витрачені на виснажливу, висотуючу сили боротьбу з державою-молохом, яка раз і назавжди вирішила, що її громадянам нічого гуляти на турецькі чи які інші береги, роки коли одне лише володіння морехідним суденцем вважалося вкрай підозрілим. А вже, щоб вийти на ньому в плавання…
Доблесні прикордонні війська КДБ СРСР робили, здавалось, все можливе і неможливе, аби такого неподобства не сталося. В їх арсеналі вистачало засобів для того – від примітивних заборон на вихід в море до залаштункових інтриг. При тому, діставалося не лише нам. Так, аби створити нестерпні умови нам, перетворити нас на парій, на тижні, а то й місяці забороняли вихід в море цілій рибальській громаді, ставлячи умовою зняття санкцій видворення нас з причалу. Лише розуміння, доброзичливість і безмежне терпіння простих людей дозволяли нам вистояти. І ми не були винятком. Старі рибалки пригадували не такі вже й давні часи, коли примушували щовечора витягати з води навіть восьмитонні рибгоспівські фелюги. Власне, хіба ж нам капостили одні лише прикордонці? На придушення будь-яких проявів волі була налаштована, здається, вся державна машина. При тому, відповідальні за цю функцію механізми, на відміну від усіх інших, були добре змащені і діяли майже безвідмовно.
Ми ж були закохані в море, в його безкраї простори, в його первісну, нічим не обмежену волю. Починаючись ледь не від самого порога, немов широко відчинені двері у чарівні, незвідані світи, воно невідпорно вабило нас до себе. Вітри далеких мандрів наповнювали вітрила напівзабутих юнацьких мрій, кликали, поривали за собою, обіцяючи повернення молодості, справдженя, хай і трохи запізно, її сподівань і надій.
Ми були з тих наївних, хто, довірившись тим вітрам, вирішили спробувати, незважаючи на попередження «мудрих». Лише наштовхнувшись на рифи заборон, обдерши свої борти об кляту Залізну завісу, набивши гуль і синців у марному намаганні пробити її своїми рокованими лобами – отоді лишень почали ми усвідомлювати де ми живемо і за кого нас мають. «Та вспак безумців вже не повернуть. Вони вже згодні будь-яку ціну сплатити і життя б поклали…» - хіба ж то й не про нас? Ми зробили свій вибір, ми йшли до нього роками і збити нас з плигу було не так непросто. А проте ж, ми були таки досить наївними. Скажімо, нас щиро дивувало, яку загрозу вбачала для себе совєцька система в наших цілком невинних бажаннях. На відміну від «справжніх», записних, яхтсменів з державних та відомчих клубів, ми не ходили з простягнутою рукою по кабінетах, не шапкували перед керівництвом підприємств, не канючили, випрошуючи профспілкову копійку. Єдине за чим зверталися до держави, це за реєстрацією суденець та виправленням закордонних паспортів. Але, схоже, саме ця самостійність якраз і лякала. Метастази «нашого» способу життя проросли навіть туди, де їх, здавалося б, жодним чином не можна було очікувати. Так, на пропозицію публікації ексклюзивних матеріалів з планованої навколосвітньої подорожі, з редакції шанованого мною «Вокруг света» авторитетно заявили, що одиночні навколосвітні подорожі видання не цікавлять, оскільки вони є виявом «…буржуазного индивидуализма…», «…чужды советскому спорту». Редакція чи не найвідомішої на той час газети пішла ще далі, порадивши мені звернутися з таким питанням до райкому партії та місцевого відділку КДБ. А щоб не передумав, бува, надіслала їм мого листа.
(Далі буде)

*поненто (ponente)– західний вітер;
*бушприт – горизонтальний брус, що видається перед носом судна і служить для постановки носових вітрил;
*кеч – двощоглове вітрильне оснащення з великою щоглою попереду та меншою щоглою на кормі, попереду баллера стерна;
* бізань – вітрило на кормовій (бізань-)щоглі;
*грот – основне вітрило, ставиться на основній (грот-)щоглі, позаду неї;
*стаксель – зазвичай трикутне вітрило, що розтягується між першою від носа судна щоглою та кріпленням на носі судна;
*летючий клівер – трикутне вітрило, що розтягується між першою від носа судна щоглою та ноком* (кінцем) бушприта;
*суднова роль – список екіпажу судна з позначенням функціональних обов’язків;
*бак – підвишена передня частина судна;
*клюз – отвір в борту чи палубі судна;
*Прибійний – найзахідніший мис Кримського півострова.
*Оленівка (Караджа) – село на самому краю Тарханкутського півострова.
*генуя – велике вітрило для легких вітрів; ставиться на грот-щоглі, розтягуються між її топом (верхом) та ноком бушприта;
* фал – линва, за допомогою якої піднімають вітрило;
*шкоти – линви, за допомогою яких управляють вітрилом.
*гострий (ostro) – південний вітер
* бакштаг – курс судна відносно вітру, коли вітер дує приблизно під 45* в корму;
*Урет, мис - південний край Тарханкутського півострова;
*затока – автор має тут на увазі Каркінітську затоку;
*Whitbread Round the World Race (WRWR) – навколосвітні перегони яхт, що відбуваються раз на чотири роки. Тепер Volvo Round the World Race$
*МКІ – Миколаївський кораблебудівний інститут.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 15.11.2019 > Тема "Душі криниця"