Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична Світлиця

Леся Шмигельська (Варварук) народилася 3 листопада 1972 року в селі Камінь Рожнятівського району на Івано-Франківщині. Закінчила Калуське училище культури, Педагогічний факультет Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника.
Авторка поетичних збірок: «Поцілунок літа» (2008), «Жінка з осені» (2011), «Тепло незвіданих доріг» (2012), «Всеобрій» (2014), «ПроСвіт» (2016), «Осанна осені» (2016), «Сьоме небо»(2018). Бібліотекар, просвітянка. Лавреат премій ім. Марійки Підгірянки (2015) та Леся Мартовича (2016), Василя Стефаника(2018), дипломант ряду літературних конкурсів. Член НСПУ.

***
То що гетьмани, як ви ТАМ?
Бо ми отут такі мізерні…
А по стежках лиш терня, терня,
Вже тісно бідам і хрестам.
І так нелегко без сльози,
Коли не видко де той берег.
І знов столикі тягнуть жереб,
І тихо меркнуть образи.
То що, гетьмани, де ваш дух?
Бо нині світом править єресь.
А ми, бездухі ще і ще раз
Йдемо крізь сотні чорних смуг.
І ні кінця ні краю тьмі…
То чи розвидниться колись ще?
А горя, мов трави та листя
І ми – самісінькі-самі…
То що, гетьмани, ще не час?
Та вже немає сил чекати…
Народні слуги, лики, ґрати
І день, як воскова свіча…

***
А скільки ще тих точок неповернень?..
У міражах хрещені та хрести.
Де болю тьма і ще чимало скверни,
Де до яси і бігти, і гребти…

Ідеш за тих, котрі не мають змоги,
І кожний день, як усміх, як сльоза.
І кожна зморшка – пройдені дороги,
Скремсаний світ на «проти» і на «за».

Бо так усі, бо є народ і стадо,
Що преться яро до масних корит.
То Божий вдих але не Божий задум
Оте безмежжя, що горить, горить…

В підхмар'ї сонце ще сумне, не гріє,
Ще землю рве отой ні друг, ні брат.
Ти нині з нами, радуйся, Маріє,
Бо завтра інше, завтра – то «Пілат».
2.
Ще так сакрально простелилась юга
Під ноги нам і нашій коляді.
Іще Ісус така Дитина юна,
Ще у Йорданській не стояв воді.

І так дитинно повкладались зорі
В Господній люлі на саменькім дні.
Щось тихо янгол людові говорить
І мить така, як свічка при вікні.

І так віками – щось мине, щось буде,
Шляхами тими ж йтимуть, та не ми.
І буде день, і сонця повні груди,
Крислаті грози і дзвінкі громи…

Воскресне Той, хто знову ладен вмерти
Заради світла, ради перемог.
Ми не вертаєм з точки неповернень,
До нас вже вкотре повернувся Бог…

***
Ще такі вечори, наче перший Господній задум.
Ще дощі не обридли – в них стільки надії, тепла.
І ні схлипів, ні склепів, лиш тулиться цвіт до стебла.
Ще ні юд, ані зради…

І такі небеса, як пречиста Господня колиска,
І зірки первородні без крапельки суму за кимсь.
Ми, такі ще не незнані, такі наче діти, такі…
Як нечитана книжка.

Ні боліт, ні вогню – пересипаний росами обрій
І стежки перед нами, мов крижма, без крихти незгод.
Ми не ґанили світ цей – ми просто любили його,
Бо в нім добре.

Нам ще доста всього, ми не відали що таке «мало».
Не колола стерня ще не виділи сріблених скронь.
Крізь сльозу і причастя, де вічна земля і вогонь –
Підростали…

* * *
Не знаю, чи буде завтра,
Важливо – було учора.
Зола вже на місці ватри,
На серці від сліз – прозоро.
І сивий, як дід, годинник
Вицокує ледь охрипло.
Ми довго шукали винних,
Дерева жовтіли звикло.
І гасло пом’яте листя
Ув опустілих скверах.
Можливо, колись присниться
Від сонця гарячий берег.
І там, на піску вологім,
Ще зрітимуть наші кроки,
І Мати з маленьким Богом
Освятить шляхи широкі…
Минулося… Світ і небо,
Розбиті скарбнички, душі…
Бузьки шукали, де би
Краї віднайти без стужі…

* * *
Пощо тобі, Боже, оці посивілі плачі,
За віщо ростуть за плечима мільйонні Голготи?..
У дивній майстерні виліплюють світ брехачі,
Бредуть поторочі шаленого вітру супроти.

А небо таке, ніби випране, чисте гай-гай…
І зорі пахтять на весь світ, як достиглі суниці.
Ідеш навмання, а здається, ще крок – і вже рай,
Вже й подумки молишся задля благого «годиться».

Отак мізерніємо, звиклі до всього, сліпі,
До прикрих завій вирихтовуєм сани уміло.
Чи буде прощення сьогодні минулій добі
За те, що відниділа так, чи за те, що горіла?

Чи будуть салюти, осанна отим, що не тут,
А Шляхом Чумацьким пішли, бо інакше не вміли…
А мамині мальви на диво цвітуть і цвітуть
В городі, за хатою рідною – біло-пребіло…

* * *
Хай буде так, як накричать громи,
Як навіщує на гнізді лелека.
І добрий звук старезної сурми
Озветься десь з-за обрію, здалека.
І будуть руки, сповнені тепла,
Тебе чекати юну для обіймів.
Ця дивна ніч віддала, що могла,
Собі лишила зорі поруділі.
…Погасне мовчки вуличний ліхтар,
Допише ноту стомлений маестро.
Якби тоді у Господа спитав
Про ті стежки, дороги, перехрестя…
Ти нині там, ще юна, молода,
А я отут – свою чекаю осінь.
Бо вік людський – нестримана вода,
А сивина – то ще не старість – досвід.
І знову час торкається зела,
Вгинають гілля яблука доспілі.
Свій кожен день прожила, як змогла
…А десь в дорозі – сиві заметілі…

***
Десь сміх і гамір, тут – рови,
Там гроші ділять, тут – Вкраїну.
І вкотре знов ідуть на Ви,
І знову клятви: «…до загину…».
Чого, Вітчизно, чи за що
Оті судилища, неслави?
А ми співаєм ні про що,
А ми радієм…аvе, аvе!…
То лиш малесенька сльоза –
Сама по собі, ні по кому.
Ця суть Євангельських писань
І предковічний шлях додому…
Одне, як перст чиєсь «люблю»,
Останнє тихе: «помираю»…
Для тих, хто вийде із огню,
Тримає Бог ключі від раю…

***
Думали, що невинні,
Мислили, що святі.
Ріки п’янкі, як вина,
Сиві, як світ путі.
Ні одкровень, ні зречень –
Стіни, пустелі, мла.
Нам би крило лелече,
Нам би на грам тепла…
Мрії, мов звірі – звором,
Тиші нема ніде.
Падають днесь собори
Боже, то Ти падеш!…
Знов умиваєм руки,
Так научив Пілат.
Скільки ще треба муки,
Солі з Твого чола?..
Боже мій, Боже, Боже,
Знову Великдень Твій.
Силоньки дай, як зможеш,
Матері ще живій…

***
Казали – вичахнуть огні,
Віщали – буде воля, буде!
А ми, безвольні та сумні,
Віками йшли із будня в будень.
Скресали обрії дощі,
Губився світ у ранах, рунах.
Лишились днесь одні плачі
Отам, де вчора були струни.
Де грав скрипаль про щось своє,
Де ані сліз, ні бід, ні тризни…
Де у маленькій букві «є»
Була чиясь мала Вітчизна.
А нині що?...А нині як,
Моя притлумлена Вкраїно?
І за байраками байрак,
І за руїнами – руїни…
Здається світ оцей – ясир,
Або забута Богом проща.
Де хтось об’ївся, хтось просив,
А інший зрадив подорожче.
І вже невідаєм самі
В оцій усій вселенській гущі,
Чи тихо зниділи в ярмі,
Чи від неволі стали дужчі?
Крізь темінь промені малі
Звільняють землю од полуди.
Країно виплаканих сліз,
Ти – будеш!

***
Щось недописане, щось недоказане,
Небо у хмарах важких.
Дні переповнені вутлими фразами,
Ной прокладає стежки.

Де би зігрітися птиці-самітниці
В світі холодних вітрів?
Сестри молились, давали обітниці,
Обрій мінився, горів…

Бабця нашепче молитви вечірньої:
Завтра б діждати, а там…
Зниділа в закутку ліра без лірника,
Хутко минули свята...

Віра крихка, як дитя недоношене,
Війни, забави… Ми де?...
Що зрихтувала хорошого, осене?
Там, за туманом – Едем…

***
Не сумуй, не боли – це лиш осінь
Павутинкою в тебе з-під вій.
Вчора цвів, а вже нині не в змозі
Сад – оазовий прихисток твій.

Білі ночі, що випрані, наче,
Застелили собою світи.
Ці три крапки із купою значень,
Це зухвале благання: «світи!».

Нині миті такі, як епохи,
Що ввібрали по краплі мене.
А повз мене – притомлені «охи»
Про минуще, хвилинне, земне…

Нам набутися б тут і сьогодні
В кожній букві написаній днесь.
Сиві хмари, як звірі голодні,
Затуманили овид увесь.

І не знати – святі, а чи грішні
Відмолили оці небеса…
То не осінь між нами, то вічність,
Не вогонь падолисту – яса…

***
Осінь моєї долі, ще крок – і досвіт,
Зорі, неначе зґарди, летять в траву.
На павутинках срібних тепло розносить,
Наче господар вправний – трудар-павук.
Нині ще так вільготно ні сліз, ні зречень,
Матовий обрій, білих туманів блюз.
Листя лягає купкою слів і речень,
Хтось прочитає в цьому печаль свою.
Знаєш, а вік прожитий – це добрий досвід…
Днесь відшептали грози – у них своє…
Світ ще такий далекий, незнаний досі,
Є в нім свої принади, хоч й болі є.
Кажуть, що дощ осінній – Господнє мливо,
Вітер гойдає миті між сивих крон.
Краплі, немов позлітки шурстять грайливо,
Хтось змалював цю осінь, мабуть, з ікон…

***
Крихкі мости між світом й поміж нами,
Там – ти, тут – я, десь древній сивий Бог.
І небеса, як вимолені храми,
І тихий рай без суму і тривог.          То що нестимем завтрашньому дневі:
Себе, говіння, мріяння, думки?
Ми ще такі бурхливо-полудневі,
Ще світ такий намріяно-легкий!

Ще жити б й жити тут поміж туманів,
Що так обсіли осінь золоту.
І простеляє сутінки рахманні
Столикий вечір в серці і в саду.

І ані звуку, лиш зірки і мрії,
Розлогі тіні виплаканих туч.
І розсипає роси, як уміє,
Маленький ангел в тьму нашвидкуруч.

Ця ніч така, як великодній празник,
Здається світ – величний Вифлеєм…
Ми не пізнаєм осені одразу,
Ми не прийшли, ми ще ув осінь йдем…

***
Відгориш, моя зірко вечірня, та я не заплачу,
Відболиш ніжним спогадом впавши в холодну росу.
Десь весілля гуляють і п’ють за любов та удачу,
А деінде молитвою тихою згоюють сум.

Так в житті повелося, так створений світ над світами,
Поміж зла та облуди шукаємо рідне, своє.
В хуртовинні кульбаби здавалися дні міражами,
Лише обрій, як начерк про визріле щастя чиєсь.

І не видко світанку лиш зорі, як вицвілі маки,
Рівно дихає ніч в матіолову гущу садів.
Ці дерева предвічні, такі, як і ми – не однакі,
Наче знаки питальні: чи був?... Чи любив?... Чи зумів?..

***
То лиш осінь… Осанна їй нині!
Споважніли шляхетні дуби.
Мов крізь сито там-сям, по краплині,
Поміж радостей трішки журби.

Хризантеми, химерні ворожки,
Нашептали цей благосний сум.
Може літепла, осене, трошки б
На молочну ранкову росу.

Може пісні б ще раз спозарання,
Що від мами у спадок мені.
Невблаганна, оспівана панно,
На рудавім, як пломінь коні.

Що даруєш прийдешньому дневі
Крім печалі розораних нив?
І примариться днесь сіячеві
Пишний лан, що хлібами зродив…

Щось невтомно виписує вітер
Різнолистом аж ген за межу.
Ці сумбурно розкидані титри,
Наче спогад собі збережу.

Жовтокоса замріяна жінко,
Навіть дощ цей тобі до лиця.
Ти – розписана Богом сторінка
Чи й поема самого Творця.

У тобі – і любов і тривоги,
Сиві муки на древніх горбах.
Ми з тобою – початок усього,
Ти – почин мій, моя боротьба.

Йдем у світ, а тривоги за нами…
Й неминуче поволі мине.
Добра жінко, з очима, як в мами,
Нині ти народила мене…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2019 > Тема "Душі криниця"