Версiя для друку Обговорити в форумi

ВИШИВАЛА СИНОВІ ВИШИВАНКУ

Вишивала синові вишиванку.
Пригорнула хрестиком синь світанків.
Сонячним промінчиком обрамила.
Барвами веселоньки прикрасила.

Вишиванка - на щастя, вишиванка - на долю.
Хай розвіє незгоди чистий вітер у полі.
Хай рясними хлібами вся земля колоситься.
Хай завжди син вертає в материнську світлицю.

Вишивала синові, вишивала...
Ниточку до ниточки додавала.
Заплітала сонечко й щедру зливу,
Щоб у цій сорочці він був щасливий.

Вишиванка для сина - лебедина сорочка.
Оберегом хай буде біло-сніжна торочка.
Нехай повниться щастя, мов бездонна криниця.
Нехай кличе до дому материнська світлиця.

Зірвався вітер…

Зірвався вітер, мов оскаженів.
Всією міццю тузає дерева.
В зелених кронах вимістив свій гнів.
Несеться світом буря-королева.

Сипне дощем над персами полів,
Які лягли недавно відпочити.
Зволожить зерна, сховані в ріллі,
Щоб згодом зародило буйно жито.

Крилом важким торкнеться до лісів
І затріпочуть хвоєю ялини.
Несеться велич, плине звідусіль...
Я подумки на зустріч бурі лину.

Закрила небеса завіса хмар
Та куполом тяжіє над землею.
Несе стихія жертву на вівтар
І покаяння я несу із нею.

Сідає сонце. Мов ченці, дерева…

Сідає сонце. Мов ченці, дерева
До неба голі руки простягли.
І жовті хмари, як загривок лева,
Над обрієм низенько прилягли.

Минулий день втікає від спокуси
Земних принад - пірнув за горизонт...
Луг вкритий оксамитовим обрусом.
Ніч хлюпне в келих скраплений озон.

Запалять зорі в небесах лампадки.
Безмежний простір закарбує мить -
Одвічну сутність часу і випадку
З надією, що все переболить.

І день... І ніч... І знову все спочатку.
Ця круговерть у морі суєти.
Та кожен раз сумніше від здогадки,
Що де є я, уже не будеш ти...

Потрібно дощ перечекать…

Світанок входить непомітно.
Всю ніч надворі падав дощ.
Рум'янок зблідлий зронить світло
На перехрестя вулиць й площ.

І день новий сипне турботи,
Проблем старих розв'яже міх
Та відрахує аж до сотих
Набір обов'язків моїх.

А перед тим - пахуча кава
І дещиця осінніх мрій...
Ось горобина, наче пава,
Та клен у свиті золотій.

Я відчиню своє віконце
Навстіж для тисячі багать.
Щоб оцінити сяйво сонця,
Потрібно дощ перечекать.

Темно-сині хмари звисли над селом

Темно-сині хмари звисли над селом 
Темно-сині хмари звисли над селом.
Соняхи схилили голови додолу.
Над полями буря повела крилом
І майнула вітром буйним понад полем.

Там з-за горизонту насуває грім.
Між землею й небом виснуть пасма сірі
Дощових потоків. Грозовий екстрім -
Цей коктейль з озону й крапель еліксиру

З чебрецю й полину. Радість і розпука
Губиться в тополях, що ростуть у ряд.
Вже гроза так близько і солодка мука
Серце охопила. Лиш не впав би град...

Скільки незгод…

Скільки незгод - розбігаються очі.
Тільки чомусь відчайдушно не хочу
Правду і кривду зливати в одне.
Не продихне

Світ цей лукавий, тривожно-сумнівний,
Де у "цукерки" закладено міни
Та підміняється всує святе.
Й не проросте

Правди зерно на твердому граніті
І немов шаблі, загострені миті
Порух широко розправлених крил
Ріжуть навпіл

Крешуть громами свавіль блискавиці
Корчать гримаси спотворені лиця.
Бо все вдається звести нанівець...
Чи ж не кінець?

Чи не остання проляже дорога,
Тим, хто давно вже забув і про Бога.
Вірою й правдою скріплена мить
Світ воскресить!!!

Розчинитися в масі, стати немов усі

Розчинитися в масі, стати немов усі
У облудній людській говорильні.
Що вистрілює гаслами звідусіль
Й закодовує приспану пильність.

Потонути у натовпі, стати одним із..
Невагомим, за суттю безликим.
І скрипить історично прогнилий віз.
До приматів верта чоловіка.

Надуває вітрила лукавих промов шквал
В морі темнім надій потонулих
Знову вибір у нас "чи пан, чи пропав",
Де майбутнє зіллється з минулим...

Раболіпна ментальність чомусь уже без гальм.
Мітить кредо - прислужувать пану.
І стоїть на кону останній плацдарм.
Не згубімося в путах омани....

Ти приходиш у сни…

Ти приходиш у сни.
Легкий вітер торкає волосся.
І немає вини.
Все, що мріялось, вже відбулося.

Загасили свічу.
За вікном забриніло світання.
Я покірно мовчу.
Вже не вперше,та може востаннє.

Заростають стежки
Споришем і полиновим цвітом...
Якось все навпаки...
Замітають сніги наше літо.

Я шукаю сліди.
Та чомусь їх давно вже не стало.
Каже серце: "Не йди..."
Бо не має минуле проталин.

Закував лід ріку.
Ми тепер між двома берегами.
Рухнув замок з піску.
Залишились крижини між нами.

Тільки зустріч у снах
Лиш на мить повертається світлом.
Недолюблений птах
Так самотньо летить понад світом.

Серпнева казка

Сріблом сіяють небес траєкторії.
Зірка упала! Загадуй бажання!
Серпень в дощах купається зоряних
В ніч-чарівницю до самого рання.

Ліс таємниче дихнув прохолодою.
Місяць багаття розводить кресалом.
В сяйві небес пишаються вродою
Верби плакучі внизу понад ставом.

Десь в очереті зашпортався вітер.
Жаба із Жабом сховались під берег.
Звабно Русалка погойдує віти,
Трунком чарівним наповнює келих

Білої лілії з древніми чарами.
Рибки у танці злітають над плесом.
Визирнув місяць й сховався за хмарами.
Тихо шепочеться листя берези.

Де ще така є краса в цілім світі…
Де ще ознаки Едему земного.
Миті блаженства росою омиті-
Рідного краю, повік дорогого.

Прости їх, Господи! Не знають, що творять…
"Прости їх, Господи! Вони не знають,що творять."
Євангеліє (Луки 23,34)

"Прости їх, Господи!"
Не знають, що творять.
О Боже, не зроби із хама пана.
Бо вкотре правду зможе розіп'ять
Облудна зграя правнуків поганих.

Вони ще в лоні, а уже раби,
Замішані на ницості та фальші.
Бо «золотий тілець» є поводир,
І не відомі справи їх подальші.

Бодай би славні пращури змогли
Збагнути сьогодення на хвилину,
Як вимріяну долю «запрягли»
Сподвижники цього дeморежиму.

Народе мій, гартуйся і рости,
Не дай, не дай над волею глумитись.
Прости їх,Господи! Прости і відпусти…
Бо зло не має в силі відродитись.

Літня гроза
 
Стояла ніч, обпалена грозою.
Ковтала дощ, тамуючи жагу,
Грім гуркотів, незримою рукою
Виписував із блискавиць дугу.
 
А небо, мов розжарене горнило,
Спалахувало сотнями жарин,
Село завмерло, наче заніміло,
Дивилось сумно вікнами хатин.

Ріка бурлила темною водою,
Звивалася й шипіла, мов змія,
Здавалося зійшлися у двобої
Стихія неба й стомлена земля .

Хитались наче привиди дерева,
Повітря пахло гірким полином..
Заснуло все – коротка ніч липнева…
І лиш твоє світилося вікно.

Не поранюсь об сни….

Не поранюсь об сни,
Хоч по лезу пройдусь у минуле.
Мить і вічність злітають у небо
По сходинках хмар.
Відштовхнусь від стіни,
Де туманами днів потонулих
Оповиті серця.
І до сонця майну, як Ікар.

У молитві святій
Я до неба здійматиму руки.
Позбираю до купи архіви болючих утрат.
І спалю цей сувій
Та й звільнюсь від пекельної муки
Незбагненних образ
І від гіркого болю зрад.

Я очищусь від бід
Бо не стану у стрій нещасливих.
Амагальма світанків переллється у сонячні дні.
Кожен день лишить слід
Веселкових принад переливом.
Те, що долею звуть,
Всміхнеться достойно мені...

Передгроззя

Ще трішечки й розжарене повітря
Розродиться густо-рясним дощем.
Сіріє простір, мовби у макітрі
Незримо сонце мак собі товче.

А ластівки розгонисто додолу
Пірнають стрімко. Світлий щебет стих.
Снують отари хмар над видноколом.
Громи гартують стріли поміж них.

Здійметься пил усе сильніше вітром.
Впаде піском розпеченим до ніг.
Ось-ось ушкварить буря понад світом,
Роздувши в небесах незримий міх.

Ці незбагненні збурення стихії.
Адреналіну вприск нуртує кров.
Всесвітній розум із небес веліє
Звільнитися від всіх земних оков!!!

Напишу лист в минуле…

Напишу лист в минуле
Й не відправлю ніколи.
Все, про що ми забули –
Незасіяне поле.

Загорнуся у цисту,
Відмежуюсь від світу.
Мрії з пам'яті витру
І розвію по вітру.

Час по колу кружляє
Золотим циферблатом.
Бур'яном проростає
За кохання розплата.

Серце вже не питає
Хто ти був... Подорожній.
Ніч минула...світає -
Келих щастя - порожній...

Скупався Серпень у сузір'ї Лева

Скупався Серпень у сузір'ї Лева,
На землю бризнув зоряним дощем.
Прозорі ранки в росах кришталевих -
Відлуння літа незбагненний щем.

Збираю стиглі яблука і груші.
Тяжіє гроном зрілий виноград.
Пташина світлий спокій не порушить.
Бентежить серце чорнобривців ряд.

Всесвітній ритм сповільнює знов оберт.
Скоротить день осіння Фея-ніч,
Щоб зорями холодними оздобить
Терновий шлях відвертих протиріч...

Палають диво-ватрами жоржини,
Згорає літо золотим вогнем.
Як подарунок долі осінь стріну.
І вкотре усвідомлю - все мине...

На зламі літ, на сповіді …

На зламі літ, на сповіді
Всі почуття оголені
Відчайно і нестримно
Шикуються в рядки.
Рівняють шлях за вітром
Мої вітрила зболені,
Земних принад лишаючись,
Летять через роки.
Поміж доріг непройдених,
Серед шляхів нездоланих,
З минулого в майбутнє
Доріженька - вузька,
Хвилинами відміряна,
Поміж горами й долами
Через пороги й кручі
Тече моя ріка.
Чи ж пропливу, чи вистою,
Не зваблюся спокусою?
Життя моє не стане
Здірявленим човном...
Пташиною із вирію
В минуле повернуся,
До ніг роки постеляться,
Як золоте руно.

Побути хочеться мені на самоті…

Побути хочеться мені на самоті,
Де є своя. ота глибока ніша
Оздобити хвилини золоті
Рядками ненародженого вірша.

Впиватись трунком сонцесяйних рим,
Ридати словом, ще ніким не чутим,
Моє перо, цей вічний пілігрим,
Шукає порятунок від отрути.

Щоб доторкнутись віршем до сердець
І пробудити омертвілі душі...
Та має все початок і кінець...
Ніхто закон всесвітній не порушить.

Щоб обминути віражі круті,
Так хочеться побуть на самоті

Мамина хустинка

В дорогу мати проводжала сина,
Стояла і дивилася услід.
Молилась за кровиночку єдину,
Просила Бога, щоб зберіг від бід.

 Спинився син, затримавсь на хвилинку…
 І в пам’яті зринатиме завжди
 Та мамина білесенька хустинка,
 Як оберіг від горя і біди.

 В останній раз він підійшов близенько –
 Багато ще хотілося сказать …
 Із сумом подивився в очі неньки,
 А на щоці – непрошена сльоза.

 Присіли, як годиться, надорогу...
 Пoсріблив іній дороге чоло.
 Й полинув син від рідного порогу,
 А мати все ходила за село...

 Вже груша похилилася старенька,
 І біля хати вишня розцвіла...
 Та може, то не вишенька біленька,
 А мамина хустиночка була...

Ось так від терпіння і знов до терпіння…

Ось так від терпіння і знов до терпіння,
Ось та від смирення іду до покори.
Долаю свій шлях наче до оніміння.
І все, здається, крокую під гору.

На зболену душу наклею усмішку,
Згребу у долоні розсипані мрії..
Я можу, я буду – ще трішечки, трішки...
Все ж десь глибоко лелію надію.

Збираю до кучі пророслі зернята,
Щоб ними родючу засіяти ниву.
І мудрістю паросточки напувати,
Їх відмоливши від Божого гніву.

Нелегкий цей хрест у жорстокому світі.
У сірому натовпі б не загубитись,
Бо кредо життя і сенс кожної миті –
Залишити слід, а не наслідити.

Човен доплив до причалу…

Човен пливе до причалу,
Переламалось весло.
Друга в тебе не стало -
Значить, його не було.

Круг обгорнутий колом.
В спину встромлений ніж.
Друг чи недруг? Із болем
Мітить потворне "між".

В суті глибокій - безлике,
Передозріле "воно".
І проростає криком,
Болем душі зерно.

Слова вразливого постріл
Вмить обірве напівкрок...
Зойк розриває простір.
Доля звела курок...

Човен доплив до причалу,
Переламалось весло.
Друга в тебе не стало-
Значить, його не було...

Останній літа поцілунок.

Вирує золотом осінній падалист,
Танцює вальс у сонячнім промінні.
 І горобина в тисячі намист,
 Неначе наречена на весіллі.

 Красується, п'є молоде, хмільне вино
 Із яблук-дичок-терпкуватий трунок.
 Із присмаком печалі заодно,
 Немов останній літа поцілунок.

 Стоять в зажурі тихій верби молоді,
 Крокує осінь стрімкою ходою.
 То розсипає листя по воді,
 То шелестить прив’ялою травою.

 Сріблясто й легко літо бабине летить,
 Спішить життя у далечінь незнану.
 Як геніально, що чарівна мить
 Спинилася під пензлем Левітана.

Повернуло вже літо на осінь…

 Повернуло вже літо на осінь
Табунами холодних ранків.
Срібно-білі виблискують роси
Сизим шлейфом чистих світанків.

На гіллі з порцеляни яблука
Підфарбовує стигле літо.
Незбагненна природи азбука
Таємницею злив покрита.

Йду вперед я не озираючись,
Зустрічати барвисту осінь.
А в хмарах кудлатих блукаючи,
Ледь видніється неба просинь.

Ясні зорі серпневої ночі
Упадуть на прозору вуаль.
Тихим смутком у час цей урочий
Доторкнеться душі пастораль.

Міжсезоння душі

Ниті осінніх дощів
Землю із небом зв'язали.
У міжсезонні душі
Сиплеться листя опале

З осиротілих кущів.
Тіні снують вздовж бруку...
У міжсезонні душі
Ніжно подай мені руку.

Полум'ям дивним свічі
Знову палає шипшина.
У міжсезонні душі
Вишила стрази ожина.

Вкраплена грань міражів
Вабить до себе лукаво...
У міжсезонні душі
Важко сказати, хто правий.

Спалах кохання вибухом з кратера…

Спалах кохання вибухом з кратера
Гаряче й стрімко - роз'ятрений щем.
Та корабель, що проплив без фарватера,
Зник ще тоді під травневим дощем.

Хлипають вікна сонно повіками,
Темінь запалює зблідлі вогні.
Зорі на небі розсипались злитками,
Вечір на радість вимінює гнів.

Ніжно-бентежно вабить омріяне.
Бо ж не одну ми стрічали весну...
Вітром бузковим кохання завіяне
В радість небесну й печаль неземну.

Коли буває так, що через край.

Коли буває так, що - через край..
Життя коловоротить без упину.
Недолі руку ти не подавай.
Нехай злий вітер не в лице, а - в спину.

Коли буває так, що на межі,
По втоптаній дорозі, мов по лезу...
Хай хвилька хоч надії пробіжить
І колами розмножиться по плесу.

Як безнадія вдарить під ребро,
І відчаєм обплутає розпуку.
Не зупиняйся і роби добро,
А друг тобі подасть надійну руку

Штурмує час на горизонті шпиль,
Як мітку, що вже пройдено багато.
Та гарт життєвий додає хай сил,
Щоб словом несказанне, дописати...

Коли буває так, що,через край -
Віщує фатум про важку годину.
Недолі руку ти не подавай.
Нехай злий вітер не в лице, а - в спину.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2019 > Тема "Душі криниця"