Версiя для друку Обговорити в форумi

Іван Степанович Климів (псевдо - Легенда; інші псевда - Арідник, Куліба, Мармаш) народився 29 жовтня 1909 року у с. Сілець (тепер Сокальського району Львівської області) - крайовий провідник ОУН на північно-західних землях, міністр політичної координації в Українському Державному Правлінні. Боровся проти польської, більшовицької та німецької влади. Загинув 4 грудня 1942 року у Львові від рук гестапівців. Нагороджений (посмертно) багатьма відзнаками ОУН-УПА. 11 липня 1992 року у рідному селі Івана Климіва-Легенди встановлено пам'ятник Герою.
* * *
Істориками, краєзнавцями написано багато про Івана Климіва-Легенду. Публікації про нього зустрічаємо у монографіях, збірниках, наукових та науково-популярних статтях, краєзнавчих есе. Однак для історичної науки (звісно, і для масового читача) будуть важливими й спогади про нього його сучасників та соратників. Так, мемуари не завжди є надійним історіографічним джерелом, але допомагають глибше розкрити характер людини, її суспільно-політичні погляди, переконання, елементи націокультурної діяльності тощо, навіть створити своєрідний соціально-психологічний портрет.
Отож - пропонуємо спогади Григорія Петровича ВАШКІВА (1912 р.н., мешканця с. Сілець) про Івана Климіва-Легенду. Записано: 27 червня 1993 року. Автор запису: І.І.Запісоцький.
* * *
Я знав Івана Климіва, як свого товариша, з молодих літ. Я тоді навчався на коваля у м. Великі Мости, а він учився у Львові. Коли він навідувався у Сілець, ми часто ходили пішки до Великих Мостів і по дорозі багато розмовляли.
Іван Климів навчався у вищих школах і знав набагато більше, ніж я і мої товариші. Він проводив у с. Сілець велику просвітницьку роботу - читав лекції у будинку «Просвіти», їздив з нами в інші села з концертами, ми грали у футбол в одній команді і часто перемагали.
Одного разу, коли ми поїхали у Волсвин, під час гри йому порвався черевик. Іван швидко перев'язав його шнурівкою і продовжив гру.
Тримався з нами всіма нарівні. Виділявся лише своїм розумом, знаннями, здібностями, культурою поведінки, але ніколи цим не хизувався.
Минали роки, я одружився, продовжував працювати господарем читальні. Ми часто їздили на наради до Сокаля у справах «Просвіти», проводили спільні Різдвяні вечори, а у Великдень збиралися за столом зі свяченою паскою та іншими стравами, але без алкоголю. Усім було весело і цікаво. Іван також проводив виховну роботу серед молоді по боротьбі з алкоголем.
Після жнив у 1939 році я з дружиною їхав у поле возом і зустріли на пагорбі, де тепер смт. Гірник, Івана, який ішов з товаришем. (Пізніше я довідався, що то був Степан Бандера). Вони поверталися з польської тюрми. Ми привіталися, пожартували й Іван з товаришем пішли у село.
Запам'ятався мені останній виступ Івана на пагорбі в неділю, після церковної відправи. Це вже було в часи німецької окупації. Він промовив так: «Україна буде, але ще не скоро. Ще не один кілограм масла вам доведеться здати, люди, не один корець зерна. Ще проллється море крові. Нас чекає велика боротьба і багато жертв...».
Про його загибель я довідався від односельчан приблизно у 1943 році. Розповідали, що на одній з вулиць Львова його впізнав колишній польський жандарм, який служив у «фольскдойчерах», і видав німцям. І що від німців він загинув в одній з львівських тюрем...

Підготували
Ігор ЗАПІСОЦЬКИЙ, викладач історії Червоноградського гірничо-економічного коледжу
Тарас ЛЕХМАН, журналіст

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2019 > Тема "Українці мої..."