Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Києві вийшла друком книга «Нотатник мобілізованого» Назара Розлуцького. Автор родом із Івано-Франківська, нині живе в Києві. Кандидат історичних наук. Науковий співробітник Музею української діаспори. Розлуцький строкову службу не відбував, але, коли розпочалася агресія Росії проти України, він добровільно пішов у військкомат. «Нотатки мобілізованого» - це спогади цивільної людини, яка пішла на війну захищати Незалежність Батьківщини.
Назар Розлуцький розмірковує: «Напевно, ні для кого не секрет, що пункти Мінських домовленостей, які стосуються відведення та заборони застосування важкого озброєння, регулярно порушуються обома сторонами конфлікту. Я не буду вдаватися в роздуми з приводу моральності таких дій, оскільки не бачу в цьому жодного сенсу. Я не маю наміру навіть вказувати на той факт, що зазвичай наш вогонь важким калібром дається у відповідь на аналогічний вогонь російсько-терористичних військ і що кількість їхніх обстрілів є більшою, аніж кількість наших, хоча це загальновідомі факти. Я про інше: у війні гібридного характеру, яку веде проти нас Росія, дотримання правил є апріорі хибною тактикою, оскільки жодних правил у війнах такого типу не існує. Подекуди я досі чую та читаю запитання: чому ми не визнаємо факту агресії, чому війну офіційно називаємо антитерористичною операцією, чому формально дотримуємося Мінських домовленостей, якщо вони не працюють і т.п.? Та, власне, тому, що це було б вигідним Росії в ході ведення війни. Свою агресію проти України російське керівництво теж не визнає, війну називає «внутрішнім конфліктом України» і всіляко заперечує власну активну участь у ньому. Тобто, вже грає не за правилами. Якщо ми візьмемо увесь тягар правил на себе, то й будемо страждати від цього в односторонньому порядку. Моральність же в цій ситуації не важить абсолютно нічого – жертвам агресії потрібна не моральна перевага, а можливість організувати ефективну відсіч. Тому тактика гібридної відповіді на гібридне вторгнення є однією з оптимальних».
Цікаві й спостереження за ставленням до наших військових у різних областях: «У Запорізькій та Дніпропетровській областях більшість місцевих нам махали руками або ж сигналили, деякі старші люди хрестили колону. У Донецькій таких уже було менше половини, більшість просто байдуже спостерігали, однак явних випадків агресії щодо нас не було. Остання цивільна людина, яку ми бачили перед тим, як звернути в лісопосадку, була жіночка років п’ятдесяти – на її обличчі чітко читалося побажання всім нам сконати у страшних муках». Далі Розлуцький пише: «Багато людей запитують: а чи варто воювати за ці території, якщо від них усе одно самі лише проблеми і вони хочуть відділитися? Однак така постановка питання є неправильною, адже сам по собі до ідеї відокремлення Донбас не дійшов. Цю ситуацію там довгі роки створювала і плекала одна сусідня країна; вона ж у критичний момент заслала туди спочатку політичних гастролерів, згодом тітушок, а вже, коли розгорілося – бандитів, техніку і регулярні війська. Звісно, совкова ментальність переважної більшості населення Донбасу також є причиною того, що пропаганда Росії тут спрацювала найбільш успішно. Однак, навіть якщо відділити Донбас від України, то проблему війни цим не залагодиш, адже насправді Донбас – це не сторона конфлікту, а лише територія воєнних дій. Якщо віддати Донбас - Росія знайде інші приводи для втручання в Україну і нічого глобально не зміниться, лише буде додатковий прецедент, як ми поступилися своєю територією на користь агресора. Навряд чи після цього нам захочуть надавати хоча б якусь допомогу, і в підсумку ми залишимося сам на сам з ворогом. Зрештою, Донбас – не лише територія, що належить до України, у цього краю є значний український культурний прошарок».
Н. Розлуцький називає організації, які надавали волонтерську допомогу армії, і розповідає про харчування: «На запитання, чому не видають масло бійцям, ми отримали відповідь, що його в польових умовах «не положено». Однак після дзвінка на гарячу лінію у вересні 2015 року солдатам почали регулярно (раз на 10 діб) видавати і масло, і ковбасу, і твердий сир – та й взагалі їжа дедалі частіше стала нагадувати власне їжу (в каші появилося значно більше тушонки або м’яса, а також не бачена доти засмажка). Тож якщо у солдатів є претензії щодо якості харчування, дзвінки на гарячу лінію іноді допомагають вирішити цю проблему… Очевидно, саме цей дзвінок спровокував ревізію. У ході її я та ще два бійці, які тягали продукти, були присутні при надзвичайно цікавому явищі – виявленні фактів махінації керівництва дивізіонної кухні з продуктами. Так, офігівши від побаченого, ми вивантажували з якогось закрому 26 (!!!) ящиків тушонки, яка вже числилася з’їденою нами за три місяці АТО, 12 ящиків згущенки, кільканадцять ящиків рибних консервів, кілька ящиків печива та ін. Капітан, який проводив перевірку, поставив вибір перед начальником кухні: або він його забирає з собою, або шикує дивізіон і перед усіма розповідає про наслідки перевірки. Прапорщик Д. закономірно обрав перший варіант – другий, прогнозовано, міг закінчитися важкими тілесними травмами».
Назар Розлуцький служив в артилерії. Він розповідає про бої: «У цей час, як ми дізналися з новин, до Донецька прислали кілька партій російських курсантів, які здавали нормативи зі стрільби з гармат, розряджаючи їх просто по позиціях ЗСУ. Один із таких розрахунків ми виловили на початку червня – стати офіцерами Збройних Сил Російської Федерації не судилося нікому з них». А ось ще один бій: «Одного разу, будучи на КСП, ми з Романом Б. коригували вогонь своєї батареї по Горлівці за місцем активних спалахів (очевидно, звідти працювала сєпарська батарея важких гармат калібром не менш як 122 мм). Коли спалахи і розриви наших снарядів почалися в місті, видовище було вражаюче – наче гігантські салюти. Наша «Бєлка» (батарея) туди висипала біля двох десятків «огірків». Через десять хвилин після завершення нашого «номера» об’їзною в напрямку розривів промчали «швидкі» (ми визначили за ввімкненими проблисковими маячками) – так стало зрозуміло, що ми влучили».
Артилерист Розлуцький звертає увагу і на становище української мови: «Вперше у Києві я був у 2007 році і майже всі мені відповідали на російській. Відтак я майже кожного року один-два рази був у столиці і десь у 2011-2012 рр. помітив, що мовне середовище значно українізувалось. Про період революції говорити не буду – то виняток. Але характерне інше: у 2014-2015 рр. під час поїздок до Києва я взагалі перестав звертати увагу на мовне середовище. Це означає, що я перестав помічати суттєву різницю між ним і рідним мені франківським. І справа тут не лише в моїх друзях-знайомих, а й у продавцях, водіях і «перепрошую-підкажіть-як-пройти». У 2013 р. я вперше побував у Запоріжжі і тамтешнє середовище мені видалось навіть трохи українізованіше, аніж у Києві зразка 2007. Протягом останнього року я кілька разів бував там у військових справах (моя частина там розташована)). Помітив ще більшу тенденцію до вживання української».
Назар Розлуцький подає правила безпеки на війні: «Не перебувай без потреби на відкритій місцевості, не ходи незнайомими маршрутами (якщо ти не розвідка), уважно дивись під ноги (можуть бути розтяжки), не контактуй з підозрілими предметами, не підсвічуй собі дорогу в темний час доби (краще йти повільно, зате приховано для противника), НЕ БУХАЙ (принаймні, до непритомного стану) – і твої шанси повернутися живим та здоровим різко зростуть. Смерть від алкоголю, на жаль, у Збройних Силах є однією з найпоширеніших. Люди, що побували в серйозних замісах, часто розповідають, що половини наших втрат у цій війні можна було б уникнути, якби не аватаризм (аватарами в армії називають алкоголіків). До цього можна додати ще таке: коли починається бій – роби те, що від тебе вимагається, а не починай самодіяльні: навіть хороша задумка може вилізти боком, якщо командування або хоча б товариші не знають, що ти маєш на увазі».
А що робити в цивільному житті? Назар Розлуцький радить: «Якщо хочете змінити депутата Верховної Ради – для початку поміняйте начальника ЖЕКу. Окрім Верховної Ради в нас є ще чималий депутатський корпус у радах місцевого рівня. Добратися до неї зі своїми запитаннями/проблемами/скаргами/вимогами значно простіше. Заодно і вникнути в те, що вона поробляє, на що казьонні гроші тратить і де результат того всього?». І треба здобувати освіту, яка сформує критичне мислення та здатність до встановлення причинно-наслідкових зв’язків.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 05.04.2019 > Тема "З потоку життя"