Версiя для друку Обговорити в форумi

«Укрінформ» поговорив з відомим українським філософом і правозахисником Мирославом Мариновичем про постмайданне розчарування українців

П'ятий рік після розстрілів – винуватці не покарані, слідство триває... Усі злочини, скоєні під час Революції Гідності, умовно об'єднані в одну велику Справу Майдану, яка нараховує 89 кримінальних проваджень. У них, зокрема, розслідують вбивство 91 людини – 78 мітингувальників та 13 силовиків. Генеральний прокурор Юрій Луценко на початку лютого заявив, що досудове розслідування вбивств на Майдані завершено, найближчим часом справу буде передано до суду. Натомість, адвокат сімей загиблих на Майдані Віталій Титич має іншу думку з цього приводу: “Слідство не завершено, воно знищено, його немає (...) Розслідування подій того часу фактично заблоковано змінами до законів”. Не будемо зараз висувати претензії до слідчих ГПУ – можливо, п’ять років для встановлення справедливості у такій надзвичайній трагедії дійсно малий строк. Попри те, деякі питання до слідства і влади все ж виникають. Але зараз не про це.
Ваш покірний слуга учора пройшовся Хрещатиком, відвідав Майдан Незалежності, пройшовся Інститутською і... краєм вуха підслухав розмову кількох людей про Революцію Гідності, яка, вважають вони, нічого не змінила. Ось що гірко чути – невже нічого не змінилося в Україні з того кривавого побоїща? Невже... Майдан програв?
З цим питанням «Укрінформ» звернувся до українського дисидента, філософа, учасника Ініціативної групи “Першого грудня” Мирослава Мариновича.
Ось його тези.
Нинішні розчарування на кшталт “все пропало”, “даремно люди гинули” – це емоційні зриви, за якими немає розуміння справжнього ходу історичних процесів...
Майдан змінив багато. Майдан зупинив Україну на краю прірви, не допустивши розвитку російського варіанту нашого майбутнього. Тому за це уже слід сказати Майдану, і тим людям, які вистояли, які заплатили за це своїм здоров’ям і життям, величезне “дякую”. Майдан зробив дивовижну річ – він витворив покоління молодих людей, яке стало якісно іншим. Це вже не “гомосовєтікуси”, а люди, які готові до нового життя і нових його вимог. Повірте мені, чоловікові, котрий в силу своїх немолодих літ знає, як діють суспільні процеси. Утім, є проблема: молоде покоління ще не може реалізувати це нове життя, бо не приймає рішень в Україні. Потрібно трохи зачекати.
***
З одного боку, я розумію звідки в людей береться той песимізм. Бо мене також тривожить, що минуло вже п’ять років, а до відповідальності досі не притягнуті особи, які вбивали та віддавали накази, що повертаються “попередники” тощо. Але. Ще більше мене тривожить те, що люди впадають у відчай саме в той момент, коли, навпаки, потрібно консолідуватися. Згадайте, як було п’ять років тому – хтось вигукнув: “Суне беркутня!”. І всі в момент мобілізувалися, стали цілісним організмом, хутко стали до барикад, щоби захистити свій Майдан. А що ми бачимо сьогодні? Апатію. Але ж, друзі, українці, зло в різних іпостасях знову наближається. Давайте мобілізуймося, будьмо обачними! Натомість, маємо розчарування, прагнення голосувати за Бог знає кого, аби лишень за когось іншого. Чого-чого, а такого повороту і такого рівня власної безпорадності від українців я не очікував.
***
Два чи три роки тому мій американський приятель Джефрі Вілз, почувши від мене перші нотки розчарування, сказав: “Чому ви, українці, хочете перестрибнути широку річку одним стрибком? І мучитеся від того, що вам цього не вдається зробити? Та немає жодної країни в світі, яка б не мала проблем. Демократія – це постійна їзда на велосипеді. Якщо припинити крутити педалі, то велосипед падає. Тож не розчаровуйтеся – крутіть педалі! Ми, англосакси, твердо знаємо, що кожна велика дорога складається з маленьких кроків, і всіх їх треба по черзі пройти”. Як же він правий! Справді, нам хочеться блискавичності, а її не буде. Наше уявлення про те, що після Революції Гідності все абсолютно налагодиться, що ми станемо одразу і впорядкованими, і багатими – все це неадекватні очікування. Все це, на жаль, від нашої емоційної природи, яка заважає зрозуміти, що нам треба ще довго вчитися державницького підходу, що маємо перед собою багато років, і це довга дорога. Отже, ноги в руки, як кажуть в народі, і... вперед! Але при цьому приймати рішення спокійно, виважено та мудро, не піддаючись на різні провокації.
***
У нас досі є корупція та соціальна несправедливість. Але це наслідки того, що ми досі не здолали патерналістських реакцій всередині себе. Українське суспільство занадто довго жило в державі, яка обіцяла повне забезпечення потреб. Думаю, звідси походять докори на адресу нинішньої влади, зокрема, президента, який, на нашу думку, має взяти відповідальність за все і вся. Утім так не має бути. Влада, звісно, має свою відповідальність за стан держави, але не меншу відповідальність має і сам народ. Ми повинні запитати в себе: “А що конкретно я зробив, щоб в країні був успіх?”. Всі хочуть змін. Та коли придивитися, як реалізовуються наші реформи, то дуже яскраво видно: люди хочуть, щоби змінилися всі, крім них самих. На словах обурюємось корупції, а на ділі продовжуємо давати і брати хабарі. Може, час зізнатися собі в цьому? Та де ж там! Обов’язково хтось знайдеться, і скаже: “Ну, взяв я 500 гривень... І що? Хіба то хабар, хіба то корупція? Та не смішіть! 500 гривень, то дрібничка. Не те, що там, нагорі, гребуть лопатами мільйони. Хай вони змінюються, а вже потім я ”. Але так не грають! Люди мають розуміти, що очищення суспільства – це також процес знизу, а не лише зверху. Люди вважають, що насправді від якогось чиновника залежить їхнє майбутнє. Їм бракує віри, що вони самі можуть забезпечити свої потреби у законний спосіб. У будь-якому випадку не можна впадати у відчай, тому що це абсолютно контрпродуктивно.
***
Молодь... Всередині у неї живе дух свободи. Але крім відчуття свободи, має бути ще відповідальність. Бо свобода інколи штовхає до того, щоб “учудити” щось несподіване, щось екстраординарне. І начхати, які будуть наслідки. Тому потрібно навчитися відповідальної свободи. І коли я бачу гасло одного з кандидатів на пост президента “Все буде ЗЕшибісь!” – гасло з очевидною алюзією, зрозуміло всім, матюка, яке, очевидно, націлено на молоду аудиторію, бо ж це круто — “смачний” матюк... Молодь, невже голосуватимемо по-приколу чи, може, стрепенемося, проаналізуємо і таки зрозуміємо, що доля демократії в Україні, зрештою, доля самої України – це не гра? Може, будемо серйознішими і подумаємо про ймовірні наслідки? Невже за це ваші ровесники, ваші друзі вмирали на Майдані? Навчімося жити розумом, а не жити емоціями, на яких сьогодні вправно грають кремлівські засланці. Якщо вже говорити жаргонно, то давайте обламаємо декому насолоду, і не допустимо варіанту закроєного в Москві.
Записав Мирослав Ліскович

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 22.02.2019 > Тема "З перших уст"