Версiя для друку Обговорити в форумi

НОТАТКИ ПРО ПОЕЗІЮ ІВАНА ЛЕВЧЕНКА

«Розбуджені бідою» – так називається чергова книга українського поета, публіциста та журналіста, члена Національної спілки письменників України Івана Левченка, яку випустив київський видавничий дім «Слово». Цю книгу у понад 550 сторінок автор подарував мені на нещодавньому ювілейному Х з’їзді НСПУ в столиці. У збірці вміщені вірші у хронологічному порядку та публіцистичні коментарі про події, що відбувалися протягом найболючіших і найтрагічніших 2014 та 2015 років на теренах України. Як зазначається в анонсі до книги, в центрі роздумів поета – нові виклики часу та випробування, що випали на долю української громади, зокрема ситуації в Криму та на Донбасі. Чимало його творів сповнені трагізму – уже сама назва про це свідчить. Проте, читаючи їх, все ж переконуєшся – вони просякнуті оптимізмом, вірою в перемогу правди над кривдою, яку уособлює в собі імперський сусід. Автор своїми віршами підводить до висновку: не зважаючи на всі біди та негаразди, український народ їх здолає. По суті, книга – то своєрідний діалог з читачами про найсокровенніше. Що не вірш – то звернення до громадянської совісті українців, заклик до боротьби як супроти зовнішніх, так і внутрішніх супротивників, які «опоблочились» в Україні.
Іван Левченко у своєму передньому слові до книги зазначає: «Розбуджені бідою, ми, українці, змінилися, гуртуючись у своєму щирому бажанні захистити рідну країну від агресора та його прихвостнів в Україні». І повсякчас нагадує: переживемо-відбідуємо-переможемо – це той ключ авторської позиції, який він передає кожному, хто долучається до його поезії. До речі, чимало своїх віршів він оприлюднює в Інтернеті, на які отримує схвальні відгуки – це теж одна із форм діалогу з українцями. За його словами, «велике щастя письменника, коли його слово долучається до цього творення, живлячи духовне середовище свого народу. Маю надію, що й мій рядок буде не зайвим у цьому спільному прагненні добра, миру та щастя». Саме цим і дихають рядки Івана Левченка.
Показовими у цьому плані строфи у вірші «Компрадори» – розповіді про людей, які тишком-нишком допомагають зайдам у руйнації України:
«Небезпечні персонажі:
Компрадор – це вид слуги.
За риторикою – наші,
А по суті – вороги.
Все у них у шоколаді
І у Києві, й Москві…
Компрадори завжди ладні
Люд топити у крові.
Люд, що нацією зветься.
Той, що є уже народ.
Компрадор – хто продається,
Щоб спасти своє добро».
Я не випадково першим процитував саме цей вірш. Він доволі актуальний і нині – в період перед виборами президента України. Уже зараз вулиці міст та селищ заполонили бігборди новоявлених компрадорів, які закликають негайно припинити війну, встановити мир, налагодити дружні стосунки з завойовниками… Що це як не спекуляції на прагненні українців до миру, а точніше – до капітуляції. І ніяких закликів до тих, хто розв’язав цю кровопролитну бійню. Такі «патріоти» навіть в українському парламенті не голосують за закони, які засуджують винуватців біди в Україні. Автор порівнює дії компрадора з ножем у спину. І закликає:
«Компрадори – тля продажна.
Тож, як хочемо добра,
На героїв на відважних
Нам і ставити пора».
І нагадує українським виборцям, що не слід піддаватися на улесливі «мирні» компрадорські лозунги, закликає не обманутися, чітко розрізняти, хто з претендентів на українську булаву – за Україну, а хто проти, хто хоче їй блага, а хто намагається повернути її в лоно імперії.
У цьому ж ключі і вірш «У сутінках», тільки в ньому автор звертається до можновладців та політиків:
«Вас послухать – немає війни,
А вона йде зі сходу на південь…
Якщо ворога не зупинить,
Добровільно нікуди не піде!»
Оптимізмом віє від рядків вірша «Укропи» – саме так українських бійців називають так звані «ополченці». На захисниках тримається і незалежність держави, і благополуччя її людей. Автор пише:
«Нема переводу козацькому роду.
І хай це затямить сусід назавжди:
«Укропи» – це ж сплав України й Європи,
І дійдемо ми неодмінно туди».
Єдине, на чому наголошує автор: «…ти тільки не зрадь-но, як він нас, Європо, й надійніш не матимеш зроду руки».
Одна із чисельних тем, які піднімає Іван Левченко у своїх творах, – це розвінчання позиції так званої «вати», яка байдужа до тих складних процесів, що відбуваються в Україні, дбає лише про власну вигоду. А якщо глибше вникнути, то вони – помічники тих же компрадорів, їхня опора і надія. Їх обов’язково під час виборів використовуватимуть олігархічні партії, які хочуть взяти реванш, повернути народ у «совєтське» стійло і завести в манівці подалі від благополучного Заходу, де діють закони, а не бандитські поняття. Про таких у вірші «Хулителям Майдану» автор пише:
«Ефірні залпи безперервні:
Правдиві, ні – а все одно.
І обиватель, будьте певні,
Як зомбі, з ними заодно».
Такі «зневажають мертвих і живих, зневажають правду і свободу». І автор запитує у них: «На чий же млин ллєте ви воду?» Читачі, ознайомившись із цими віршами, самі здатні дати собі відповідь.
Проте, виявляється, є й чимало нібито інтелігентних людей, які навряд чи не розуміють, що відбувається на кордонах України, навпаки свідомо стають на бік загарбників. У вірші «Прорвало!», присвяченому російському поету, нобелівському лауреату Йосипу Бродському, який, за словами автора, у своєму вірші «На незалежність України», послав Україну подалі… Іван Левченко пише:
«Щоб отак образить,
Звати нас хохлами
Й брехуном Тараса,
Треба бути хамом».
На жаль, і серед відомих українців є ті, хто гудять Україну, компрометують її і в очах світової спільноти. Надто запопадливі високопоставлені особи, яких Майдан випер за межі держави. Як завзято вони у зарубіжних телепрограмах поливають брудом все українське! Так і хочеться їх спитати: а ви, господа, українці?
Іван Левченко багато уваги приділяє Криму. І не випадково. Працюючи в Севастополі, він у період з 2003 по 2013 роки опублікував 12 поетичних збірок. А в цій книзі він також висловлює йому свою синівську любов, зокрема, у поезіях «Море-моречко», «Зацілований листок», «Каравела з хмар», «Парус», «Знову удома», «До пам’ятника Кобзареві», «Я й не прощався», в поемі «Дорога в Крим» та інших. У вірші «З Тарасом у Севастополі» автор змальовує ситуацію, в якій перебуває нині українство на півострові:
«Тому так боляче мені
Від власних слів гірких, Тарасе.
Ти знов, як був, – на чужині,
В неволі й за нового часу.
Мені нестерпно, як тобі,
У цім новітнім казематі.
То й не мовчу. Бо в боротьбі –
І тільки – волю здобувати».
Фактично вся збірка переповнена любов’ю до Батьківщини. Іван Левченко радіє її успіхам, разом з нею долає труднощі та негаразди і словом, щирим та правдивим, бореться за її майбуття. Таких творів дуже багато. Та мені в цих нотатках хочеться привести рядки з його вірша «Завжди твій»:
«Коли з тобою, рідний краю,
Здається, все осилю я.
З доріг так радісно вертаю,
Бо в серці ти – любов моя.
У нім – у серці – найніжніші
Слова, що я припас тобі.
І знаєш: не писав би вірші,
Якби тебе не полюбив».
До речі, збірка різнопланова. Поряд із віршами на політичні та соціальні теми, де Іван Левченко обстоює справедливість, свободу та незалежність, вміщені байки, інтимна лірика. А всі разом вони відбивають розмаїття нашого життя. Прочитавши їх, переконуєшся, що справді відбідуємо і таки переможемо сили зла. Український народ приречений бути щасливим та заможним на рідній землі.

Віктор СТУС,
член НСПУ, заслужений журналіст України, заслужений журналіст АР Крим

На фото: квітень 2018 р., Київський театр на Подолі, Іван Левченко виступає перед переможцями третього Всеукраїнського літературного конкурсу «Ми – діти твої, Україно!» ім. Данила Кононенка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 21.12.2018 > Тема "Душі криниця"