Версiя для друку Обговорити в форумi

Уже протягом двох місяців лауреат Шевченківської премії, президент українського ПЕН-клубу, редактор газети "Наша віра" Євген Сверстюк веде на Українському радіо цикл передач "Гоголь. Рід і традиція". Автор стверджує: "Загадковий Микола Гоголь XIX століття став ще загадковішим у XX. Його витвір - Хлестаков - пішов у більшовики, а Чичиков став героєм пострадянського часу. Гоголя в Україні завжди любили як християнського мислителя і будителя національного духу. Куліш і Шевченко благоговіли перед "нашим Гоголем", а Бердяєв писав, що Гоголь не сатирик: його мучило те, що Росія одержима духами зла і лжі. Гоголь казав і каже правду нам усім". Про загадковість і вічну правду Миколи Гоголя ми вирішили поговорити з Євгеном СВЕРСТЮКОМ.

- Євгене Олександровичу, чим усе-таки зумовлений ваш дослідницький інтерес саме до Гоголя? Це ваш улюблений автор? Чи програму присвячено круглій даті?
- Цього року справді минуло 150 літ з дня смерті Миколи Гоголя. Якось я відчув у повітрі, що відзначень в Україні не буде. Святкуватимуть роковини Переяславської ради, 85-ліття Щербицького... Тобто святкуватимуть "мертвих душ", тільки не Гоголя.
- Чим це, на вашу думку, пояснюється? Адже не може бути упередження хоч би якої влади до Гоголя. Він усе-таки не лідер опозиції, не автор карти з "грибними місцями"... Та й у ті часи начебто пером писали, а не цифровим диктофоном. Тоді чому не згадати про Гоголя?
- Упереджень не може бути, однак якась несвідома нехіть і непам'ять його імені в людей, близьких до Чичикова, відчувається точно. Адже, погодьтеся, ми живемо в епоху Чичикова - лицаря копійки. Темне і невідоме походження, підозріла кар'єра на митниці і - спроба розбагатіти на прихованому обмані держави.
З такою біографією нині пробираються у президенти. А тут Гоголь виставляє проти нього Ноздрьова, а той здалеку чує собі подібного і смалить йому прямо у вічі: "Ну да ведь я знаю тебя: ведь ты большой мошенник, позволь мне это сказать тебе по дружбе! Ежели бы я был твоим начальником, я бы тебя повесил на первом дереве".
То кому з теперішніх героїв такий Гоголь потрібен, щоб його святкувати? Правда, не влада повинна відзначати і вшановувати Гоголя, а громадськість, інтелігенція.
- Але ви, здається, навесні організували якісь заходи від ПЕН-клубу в Будинку вчителя. Та й нині маєте авторську програму на радіо. Вийшло нове видання "Тараса Бульби" українською мовою. Виходить, не все віддано на відкуп "мертвим душам"?
- Звичайно, наближення Гоголя завжди трохи розгойдує хвилю. Те нове видання Івана Малковича заслуговує на особливу увагу. То не такий собі передрук перекладів, як у двотомнику 2000 року. Під обкладинкою, яка не дуже інтригує і трохи відштовхує епатажем, переклад Миколи Садовського "Тараса Бульби" - за редакцією двох перекладачів - Івана Малковича і Євгена Поповича, є переклад "Ночі проти Різдва" Максима Рильського, і є передмова Тамари Гундаревої "Вечори на хуторі біля Диканьки: диявольський контракт і культурна ініціяція" та післямова Василя Яременка - в плані його українського закорінення.
- Отже, є вибір: молоді можуть читати модернішу інтерпретацію Гоголя, а старше покоління - традиційну версію. А ви якій віддаєте перевагу?
- Мені належиться все читати і, звичайно, пропонувати своє прочитання, коли я вже взявся за таку тему.
Знаєте, в нас споконвічна біда: скороспілі судження, оціночні статті, популярні брошури і претензії на "свою правду". Тільки останнім часом з'явилася дослідницька книжка Юрія Луцького "Між Гоголем і Шевченком", 1998 р. (пер. з англ. 1978 р.).
Оригінальних суджень про творчість Гоголя небагато. Осудів було більше, починаючи від Пантелеймона Куліша, який видав повне зібрання творів Гоголя, "Спробу біографії Гоголя" і в двох томах - "Записки про життя Гоголя" (1856). Куліш також був великий своєю суб'єктивністю. Як у випадку з Шевченком, благоговіння перед генієм у нього закінчилося різкою критикою особи поета і заодно себе, колишнього.
Прочитайте численні російські й наші писання про Гоголя. Там кожен знає, що Гоголь пішов не туди, а головне, знає, якою дорогою йому слід було йти. Більшість дотримується вказівок і нотацій Бєлінського (сам Бєлінський якось сказав про тодішній свій стан: "Залаял собакой, завыл шакалом, зажмурил глаза и весь отдался бешенству"). Там Гоголя закріпили на "прогресивному шляху" і поставили крапку, як шлагбаум. Адаптований Гоголь зручно вмостився в їхній свідомості, і коли, скажімо, д-р Юрій Барабаш в Московському інституті ворушить старі тексти і нові методи дослідження- вони обурюються: "Таких Гоголя і Шевченка вони не знають і не хочуть знати". Нічого дивного - там навіть Бог на службі в російської держави.
- І Гоголя записали стовідсотковим росіянином, членом партії монархістів...
- Українські автори часто з цим сперечаються, що саме по собі смішно, і намагаються доводити те, що лежить на поверхні. Глибин тут не шукаймо, а поза глибиною нема Гоголя.
У нас кожен хоче пошити на ньому свитку у своєму стилі. В модерній, уміло скроєній свитці (передмова Тамари Гундаревої) Гоголь кам'яніє, бо мірку знято не з нього, а зі світових стандартів. А в тих стандартах багато наукових правил анатомування. Вони часом дають цікавий розтин. Вони навіть творять правдоподібний абстрактний візерунок на Гоголевій свитці. Якби Оксана Забужко взялася за міф Гоголя, вона пошила б свитку з того самого матеріалу, що й на Шевченка.
- А ви за те, щоб король був голий? Кожен шиє з того матеріалу, який має.
- Я волію бачити, яким він є поза свиткою. Є дуже багато свідчень поета про себе, інших - про нього, свідчень про час, обставини і людину в полоні часу. Людину, її духовний стрижень і глибокі предківські погреби, куди вона зі свічкою в руці спускається по старе вино. Вся родова пам'ять Гоголя - у глибинах підсвідомого. Отже, я волію реконструювати образ на тлі часу.
Я дуже ціную вдумливі переклади з Гоголя українською. Коли Тарас Бульба розмовляє зі своїми російською мовою, мені уявляється, як біля нього поставали запорожці і регочуть: "Чуєш, батьку, як бісові москалі тебе передражнюють?! Знать, загадали недовірки щось лихе".
- Гадаю, ви не закидаєте Гоголеві, що в нього теж був свій інтерес перевдягнути Бульбу і переманити його до москалів?
- Гоголь писав, як дихав, але ж яким важким повітрям йому доводилося дихати! Отже, якесь причепурювання і чаклування у другій редакції повісті було: він хотів, щоб государ-імператор, приймав Тараса Бульбу за свого. Принаймні коли постало питання про стипендію від царя (за кордоном Гоголь потребував грошей на прожиток), то він просив А. Смирнову дати цареві прочитати "Тараса Бульбу" і "Старосвітських поміщиків"... Бо що інакше дати? Річ у тому, що цар був на прем'єрі "Ревізора" й оцінив п'єсу доволі точно: "Всім перепало, а мені найбільше". І "Мертвих душ" не даси. Гоголь хитрував, щоб їх якось хоча б протягти через цензуру за допомогою високих осіб, які не вчитаються... Але допоміг цензор Нікітенко, все-таки земляк...
- Чи справді в ті часи в імперії була така солідарність між земляками, що навіть цензор співчував?
- Етнічна солідарність була велика. Всі любили українську пісню, всі захоплювалися "пасічником Рудим Паньком", усі радісно згадували українську кухню, вишневі сади. І на глибині підсвідомості було між ними щось схоже на змову. Гоголя, як згадують, наче магнітом тягло до своїх земляків.
- А як же було з тією "душею", про яку Гоголь начебто не знав, чи вона в нього українська, чи російська?
- Коли вже по суті, то душа була в нього глибоко християнська, а християнство стоїть вище націй. Однак я хотів би нагадати, що Смирнова, яка запитувала в нього про душу, була "тоже хохлачка", і, запитувала вона не без підстав, і навіть не від себе. Згадаймо запитання, яке було чи не найцікавіше за саму відповідь:
"В домі Ростопчиної у присутності В'яземського, Самарина і (Федора Івановича) Толстого зайшла мова про те, в якому дусі написано ваші "Мертві душі", і Толстой висловив зауваження, що ви всіх росіян виставили у бридкому вигляді, тоді як усіх малоросіян наділили чимось, що викликає співчуття, хоч і є в них щось комічне, що навіть і це комічне містить у собі щось наївне і приємне; що у вас нема жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов; що Коробочка не гидка саме тому, що вона хохлачка. Він, Толстой, бачить, як у вас навіть мимохіть проявилася неприязнь у тому, що коли розмовляють два мужики, ви кажете: "два російські мужики"; Толстой і після нього Тютчев, вельми розумна людина, теж завважили, що москвич уже ніяк не сказав би "два російські мужики". Вони обидва казали, що вся ваша хохлацька душа виявилася в "Тарасі Бульбі", де ви з такою любов'ю змалювали Тараса, Андрія і Остапа...
Я, однак, зауважила їм, що хохли вас теж зовсім не люблять і вам те саме закидають, що й росіяни. Плетньов зі мною погодився".
- Яка все-таки суперечлива вдача, суперечлива творчість і суперечлива життєва позиція у Гоголя. І народився, і все життя залишався українцем, став класиком російської літератури, а водночас був і залишається будителем українського національного духу. Він же, мабуть, через ту саму суперечливість і з Шевченком розминувся.
- Не просто класиком: він заклав основи. Гоголь, Достоєвський, Толстой - то не перелік, то - схема фундаменту.
З молодим Шевченком він розминувся: від 1836 року після семи плідних літ у Петербурзі жив, по суті, в еміграції. Але коли простежити їхні долі - є разючі збіги.
1838 року Шевченко драматично пережив казкове диво переселення з горища маляра Ширяєва в розкішні зали Академії мистецтв, і вже вільною людиною! Але не менше диво пережив Гоголь сім років раніше, коли після безпросвітного переписування паперів чиновник найнижчого розряду раптом повідомляє своєму приятелеві Данилевському: "Ціле літо я прожив у Павловську в Царському Селі. Майже щовечора збиралися ми: Жуковський, Пушкін і я".
1845 року Гоголь у Франкфурті під час нападів хвороби пише свій "Заповіт", а Шевченко в Переяславі пише "Як умру, то поховайте" - як заключний акорд великого творчого спалаху (за одну осінь 45-го він написав головні свої твори).
Якби ті твори пропустила цензура, то вони вийшли б у 1846 році і зустрілися б з книжкою Гоголя "Вибрані місця з листування з друзями", і то була б одночасна їхня проповідь навернення до Бога через покаяння і зречення ідолів, якими жила Росія.
Український народ прийняв Шевченка  як вісника Божої правди, і його псалми, молитви, проповідь любові до брата, викриття фарисейства, віщування кари за беззаконня...
Гоголеві листи Росія відкинула разом з проповіддю навернення до Христа.
Цікаво, що Шевченко пробачив Гоголеві кріпосницькі мотиви і оцінив його вище, ніж тоді оцінювали: "Благоговіти треба перед Гоголем, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов'ю до людей".
Українська християнська традиція їх з'єднала. Отже, великі зустрічаються на високості. А в житті - це другорядне. Достоєвський не зустрічався з Толстим. Міцкевич не зустрічався зі Словацьким...
- Цікаво, що у свідомості народу вони так зближені, що українці якось не надають значення тому, що Шевченко в українському підручнику літератури, а Гоголь - у російському. Як ви пишете - "з московською пропискою".
А як було в дореволюційні часи?
- Відомо, що скульптор Микешин у проекті пам'ятника 1000-ліття Росії зобразив і Гоголя, і Шевченка. Гоголь пройшов зі сполітичний "зек". Проти царя. Був у 1865 році пікантний документ по відомству міністра внутрішніх справ Валуєва, в якому дається позитивна оцінка "старих українофілів" Основ'яненка, Гоголя і Шевченка. І написав цей огляд чиновник особливих доручень, онук Василя Капніста, граф П. І. Кап-ніст, "тоже малорос".
Звичайно, то було зближення лукаве, в якому не передбачалася публікація творів Шевченка. Але тодішня Росія була толерантнішою і, безперечно, інтелігентнішою.
- Та навіть інтелігентнішу в Гоголя не вийшло зобразити з позитивного боку...
- Розумом Гоголь нагинав себе до служіння Росії, бо виріс лояльним і потрапив у лояльне середовище - Жуковський, Пушкін, Плетньов, Смирнова, всі князі, графи, барони. Тотальний полон!
Але геніальні натури мають глибоке коріння і свій норов. Дехто закидав йому брак освіти. Він багато знав, багато читав, але тільки те, що поглиблювало основи його християнського світогляду. Це дуже глибокий розум, що поринає у глибини підсвідомого. А весь світ підсвідомого у нього український, і він не винен, що і "російські мужики" у нього вирізнялися, і всілякі Ноздрьови, і Чичикови, і Хлестакови лізли йому в очі, як бісові личини.
Так, не вийшло в нього зображення Росії з позитивного боку, і та сама сувора правдивість таланту і його нездоланна натура потягла спалити рукопис другого тому "Мертвих душ", тобто те, що іде від розуму, а не від серця.
- Загадкове було не тільки його життя, а й смерть. У Андрія Вознесенського є навіть поема про живцем похованого.
- Помер Гоголь у присутності медичних світил. Але не було б жод
ної загадки, якби в останню осінь в Україні монах сказав йому твердо: залишайся вдома, в Москву не їдь. Гоголь чотири рази ходив до монаха з тим запитанням, а той радив то одне, то друге. Помер у тому віці, що й батько, і також "від вичерпання сил"... Гоголь завжди казав: коли не зможу творити - помру. Звичайно, з молитвою: "Останок життя нашого у спокої і покаянні скінчити".
- Дякую. До зустрічі
"в ніч перед Різдвом".

("Голос України", № 191, 2002 р.).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 15.11.2002 > Тема "Українці мої..."