Версiя для друку Обговорити в форумi

Ксенислава КРАПКА

І ЯКЩО ВМІЄШ ТИ ЛЮБИТИ - ТО ТЕБЕ НЕМОЖЛИВО ВБИТИ…

***
На підвіконні посохли вазонки,
Кіт на підлозі надзюрив Байкал,
А із плити попливли в Амазонку
Ріки з киплячого молока.
Мама не чує, мама далеко,
Вдома бедлам, підгоріли коржі.
З нашою мамою сталась халепа:
Мама спілкується в соцмережі…
Знову сміється (мабуть, жартує?
Може, світлини чужі коментує?).
Мама спілкується із усіма —
Тільки мене в цьому списку нема.
Зовсім, напевне, забула про сина,
Смикаю, кличу, та не розбуджу —
Наче якась нерозвідана сила
В дім нам підкинула тітку чужу.
Хто би подумав, хто би помислив,
Мама застрягла, мама зависла,
Маму пора витягати, як Ріпку,
Тільки чомусь в Інтернеті так липко,
Що і татусь в його нетрях залип:
Тато на фермі саджа кукурудзу,
Тато м'ячі заганяє у лузу,
Танки будує, війни планує,
Ну і сімейка, ну й архетип…
Цілими днями тато і мама
Зовсім не мають на мене часу,
Я вже до них і словами, й сльозами,
Я вже коту згодував ковбасу,
Я вже приносив двійки зі школи,
Кинув м'яча у сусідське вікно,
Тільки мене й не насварять ніколи,
Так, наче їм все одно.
Той, чиї рідні не мали роботи,
Мабуть, придумав той Інтернет.
Стану дорослим – знайду антидоти,
Щоб рятувати їх від тенет,
Буду мікстуру давати, як хворим,
І вітаміни на колір і смак,
Щоби не виснули за монітором,
А відправлялись гуляти у парк,
Разом збирати горіхи і шишки,
В річку навскач запускать камінці,
І за сніданком змагатись на швидкість
У поїданні Говерли млинців.
Мій Миколаю, любий дідусю,
Ти вже цукерок мені не неси.
Я вже дорослий, я обійдуся,
Я би про інше тебе попросив:
Хай мені мама читає частіше,
Хай мене тато бере до керма,
Щоби мені не здавалося більше,
Наче у мене нікого нема.
Хай мене сварять, хай мене луплять,
Хай мені брата ніколи не куплять,
Хочу від них лиш одне:
Щоби вночі, перед тим, як заснути,
Рідні мої вимикали комп’ютер,
Щоб обійняти мене…

***
Поки я, неспинна у шуканнях,
Все за щастям гналася ловцем,
Щастя на плечі, мов на дивані,
З усміхом дивилося на це.

Я чекала щастя, і шукала,
Щастям переймалася всерйоз,
І коханим що не обіцяла,
Щоби мати щастя кілька доз;

Так ретельно обробляла душі -
Піднімала їх, як цілину…
Щастя ж мало спокій непорушний,
І чекало, що я ще утну.

У великім місті, передмісті,
Селищі й дрімучому селі:
Я шукала щастя у обійсті,
Бігла боса по сирій землі; 

Поки я ледь крила не зламала,
І людей хапала на льоту.
Щастя на моїм плечі літало,
І на цю дивилось суєту. 

Тихо так, затамувавши подих,
Мовчки споглядало мій концерт.
Я ж просила щастя у природи,
Лікаря благала про рецепт…

Щастя не водилось в магазинах –
І хіба на ринку перед свят
Продавали по захмарних цінах
У букетах щастя сурогат,

В тому ж бізнесовому керунку
Віддавали вживане й нове
Щастя навіть по перерахунку,
(З неодмінно знятим ПДВ).

І в гостях, і на гучних прийомах,
У театрі й інших вар’єте,
Щось було подібне, щось знайоме,
Тільки все не те мені, не те.

Я кидалась із дощу під ринву, 
Щастя ж усміхалося у вус,
І сиділо в серця під дверима,
Ждало, поки я угомонюсь…

І тоді ото, посеред ночі
Порішила на свою біду,
Як моє мені знайтись не хоче,
Може, вже чуже хоч украду.

Тільки от, куди з плеча чужого?
Щастя – дуже особистий крам…
Я, не знаю, як, прийшла до Бога,
В храм – а раптом би знайшлося там?

Відірвавшись від свого обіду, 
Бог сказав, що щастя не дає…
«Більше того, ти його й не звідаєш, 
Поки не цінуєш те, що є…

Всі твої «сьогодні» стануть «вчора»,
Поки ти обнишпориш світи…
Щастя не втікає, щастя поруч,
Подивися – там воно, де ти!

Он воно сидить, спустило ноги,
І сміється – дивний, дивний люд…,
Ти за ним оббила всі пороги,
А воно весь час сиділо тут.

Щастя – це ж не ціль, воно – дорога,
Ти повторюй мантрою щодня:
Щастя не залежить ні від кого, 
Крім тебе самої, пташеня!

Щастя не залежить від коханих,
Грошей, чи відчинених дверей –
Все в тобі. Якщо сама дістанеш –
То його ніхто й не відбере…
2011, 2016

***
У кав’ярні, де найсмачніша у світі з кав,
Було пусто через мільйони святкових справ,
На віконцях жили сніжинки і ліхтарі –
І дивились на сніжних янголів там, вгорі.

Я чекала своє лате, а біля вікна –
Він спокійний, вона збентежена і сумна.
Танцювали у неї вогники на лиці –
Він тримав її ніжну руку в своїй руці.
І дивився на неї, як на одне із див,
І усім було ясно – дуже її любив.

Та метались у неї вогники і в очах –
То у сміх, то у сумнів, то в безпричинний страх. 
І болюче її зірвалося у гнівне:
- Ти не любиш мене! Ти не вмієш любити мене!

Ти мені не даруєш квітів, ані прикрас!
Ти мене не цінуєш, і мій забираєш час! 
Я тобі віддаю найкращі із юних літ.
А могла би зробить кар’єру, побачить світ,
І могла б бути з тим, хто оцінить мене, як слід…

У погорді рум’янцем сяє її лице:
- Я ж красива, розумна, ніжна – ти ж віриш в це?
В мене стільки талантів, і стільки хороших рис,
Ти ж ніколи цим перед друзями не хваливсь…

Я достойна того, щоб заздрили тобі всі,
Бо дісталась тобі при розумі, при красі,
А готую я так, що слинка тече рікою…
Я ж достойна і діамантів, і яхт, і шуб…
Ти ж любитимеш мене так, як тебе прошу?
Це ж за щастя, що я з тобою?

Він сміявся: – Яка ж ти юна ще і смішна!
У любові не гучність цінна, а тишина!
Я ніколи таким не стану, як хочеш ти –
Я тебе не вражати буду, а берегти. 

У очах його – мудрість тисячі поколінь,
Він замовк, і відвів свій погляд у далечінь:
- Коли люблять – то накривають тебе вночі,
Просять шапку носити, щоб вуха не застудила;
Зроблять чай, коли мерзнуть ноги, накинуть шаль,
Обіймуть, коли від тривоги болить душа,
І спитають тебе, чи виспалась, чи поїла.
Люблять тихо, бо не потрібний в любові шум –
Ти ж любитимеш мене так, як тебе прошу? 

- Ти пробач, я сама не знаю, що я кажу.
Ти ж хороший, а я тобою не дорожу…
Цінувати мене прошу, а сама яка?
Нетерпляча. Нерозуміюча. Нелегка… 

І не треба мені насправді отих прикрас, 
І усе в нас з тобою буде, лиш треба час…
Я ж кохаю тебе, і кращих, ніж ти, нема –
Та часами не розумію себе сама…

Все так добре, а я не знаю, куди я рвусь,
І здається, сама з собою не розберусь.
Я часами така нестерпна, що аж болить –
Як же можна мене любить?

- Де ж набралася ти отих недоречних мантр?
Коли люблять – то не за розум, не за талант.
Не за всі оті мудрі статуси і цитати.
Коли люблять – то просто хочуть тобі добра,
І якою би ти нестерпною не була,
Той, хто любить, тебе не стане за це картати.

Коли люблять, то не прохають чогось взамін,
І не хочуть від тебе подвигів, чи вершин,
І не прагнуть тебе намовити на дурниці.
Не за те, що у тебе водиться в гаманці,
А за те, що у тебе родимка на щоці,
А в очах твоїх сонце мружиться і іскриться. 

Я люблю тебе не за те, що красива ти –
А за те, що ти прагнеш світла і висоти,
І смієшся ти так, як і вузлик дзвіночків срібних.
І за те, що такі солодкі твої вуста,
І за те, що така мінлива і непроста,
І нема тобі рівних, немає тобі подібних…

І рум’янець ясніш горить на її щоках,
І погорда в її очах поступово гасне.
І вона мимохіть поправляє на ньому шарф,
Усміхається, і мовчить. Бо і так все ясно.
* * *
А мені принесли нарешті найкращу з кав,
Добре там, де стрічаєш щирість посеред справ… :)
***
Попри схильність до алегорій,
Помирають не від любові.
Хай би що там писали метри –
Від любові не можна вмерти.

Є хлопчина, і є дівчина,
Є потреба (вона ж - причина)
У банальних речах (і вічних) –
Тих, що роблять із нас незвичних:

Щоб, наприклад, немов дитина,
Усміхатися без упину,
Бо на тебе хтось глянув так,
Що аж солодко на устах.
Щоб узяти когось за руку –
І одразу не стало смутку, 
А коли ти торкнешся тіла,
Щоб всередині затремтіло,
Щоб замріяно і незряче,
Щоб з вулканів лилось гаряче, 
Щоб коли опустились крила,
Щось тобі додавало сили.
Щоб про тебе складали мрії,
Щоб знімали сніжинку з вії, 
Щоб обіймеш – і зникла втома,
Бо в обіймах - неначе вдома.

Хай кругом все яке колюче,
Це не ранить тебе й не мучить, 
І які б не були морози,
Ти не бачиш у них загрози,
Серце грає свою сонату,
Коли навіть не вміє грати.
Бо ж найкращі у світі ноти - 
Оті очі, які навпроти.

Ось вам жінка, а ось - мужчина,
Ось потреба (вона ж - причина).
Ось ілюзія (бо ж потреба) –
Хоч би якось торкнутись неба.

І хай що б там писали метри,
Від любові не можна вмерти,
То коли любити не можеш,
То життя на життя не схоже.

І від холоду не зів’янеш,
Якщо серденько полум’яне. 
І серця на шматки не б’ються,
Бо ж не келихи, і не блюдця,

Бо чи вирви її, чи вийми,
Відчуваєм себе живими.
І якщо вмієш ти любити - 
То тебе неможливо вбити…

Літо 2015, весна 2016

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 05.01.2018 > Тема "Душі криниця"