Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

Останнім часом ми відчуваємо себе людьми, які багато років немов перебували в летаргічному забутті. Сприймаючи все наново, дивуємось розмаїттю життя і питаємо себе: за що ж нас було скарано - одних смертю та каторгою, інших чорною безвістю... Свідомість повертається до нас, ми радіємо духовним перемінам, і, дай, Боже, щоб ні політичні кон'юнктури, ні побутові негаразди не позбавили нас цього надбання.
Серед багатьох мучеників за долю України, що повернулися нині до нас, одне з найпочесніших місць займає Сергій Єфремов - видатний учений, літературознавець, державний діяч.
Сергій Олександрович народився 6 жовтня 1876 року в селі Пальчик колишнього Звенигородського повіту Київської губернії в родині священика. Вчився він у Київській духовній семінарії, а в 1901 році закінчив юридичний факультет університету імені Святого Володимира. Своїм подальшим життям він переконливо довів, що кожна людська доля має неповторну логіку. Замість правничої практики, Сергій Єфремов обрав шлях літературознавця, публіциста, прагнучи якнайповніше сприяти національному відродженню та радикальним демократичним зрушенням у суспільстві.
Єфремов брав активну участь у створенні Української радикальної, а потім радикально-демократичної партій, пізніше - партії соціалістів-федералістів, в роботі Товариства українських поступовців, редагував українські часописи. Йому належать фундаментальні праці про творчість І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого, про літературне й громадське життя в Україні, а також двотомна "Історія українського письменства". Він прийшов у велику літературу одразу і назавжди.
Після лютневої революції 1917 року Сергія Єфремова обрано членом Центральної Ради, призначено секретарем у міжнаціональних справах. Він бере активну участь у створенні Української Академії наук, стає одним з перших академіків, а з 1922 року віце-президентом ВУАН.
Єфремов був людиною принциповою, відвертою і не дуже зручною в спілкуванні з тими, хто вдавався до компромісів із совістю. Таким його знали і в Центральній Раді, і в Академії, і в творчості.
Під час денікінської окупації Єфремов мало не наразився на розстріл за виступи в періодичній пресі. Відомий у ті часи літератор і громадський діяч Андрій Ніковський згадував: "...Коли запанувала у Києві Доброволія, року 1919 і ми... стали свою газету звати не "Новою Радою", а, як і за царських часів, просто "Радою", то цю саму "Раду" добровольці закрили на восьмому числі як за гнівні статті Єфремова, так і за саркастичні Стебницького..."
І далі: "Мене покликали до київського губернатора Чернявського, а той сказав: "Его превосходительство (генерал Драгомиров) поручил мне вам сообщить, что дальнейшие ваши издевательства и насмешки над Добрармией, освободившей вас от большевиков, совершенно недопустимы".
Не притупилося перо Сергія Єфремова і за більшовицької влади. Відомі його відкритий лист до тодішнього секретаря військових справ на Україні Ю. Коцюбинського, його стаття "По-суворовському", в яких він писав: "Нема жодного сумніву, що трохи-небагато мине часу, як ці люди (більшовики, - А. Б.) зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації". Єфремов не приховує негативного ставлення до нових порядків в Україні, більшовицького засилля, антилюдських законів. Ці думки він без "зайвої дипломатії" висловлював у газетних публікаціях, за що на початку 1919 року його заарештували. Врятувало Єфремова лише заступництво Академії. Пізніше від цієї влади він якийсь час переховувався в Боярці під чужим прізвищем і повернувся до Києва лише після амністії.
Незважаючи на хитке становище, "запрошення" до ДПУ та постійний інтерес з боку цієї установи, Єфремов наживав ворогів, виступаючи проти надання академічних посад за протекціями партійних установ та рекомендаціями наркомату освіти. Протестував він і проти втручання в академічне життя наркома М. Скрипника, не погоджувався з обранням його в академіки, відверто і досить гостро висловлювався з цього приводу. Скрипник, із свого боку, робив усе можливе, аби усунути Єфремова з посади, ініціював його осуд президією Академії за вигадані "ухили" і розв'язав кампанію на викриття і осуд "єфремовщини" в школах, вузах та установах... Навіть на заводах влаштовувалися мітинги під гаслом боротьби з
"єфремовщиною".
Слід зауважити, що буря інспірованого "всенародного осуду" не припинилася й після арешту Єфремова і навіть після його засудження. Випади на адресу Єфремова були рефреном майже усіх виступів на засіданнях сесії ЦВК, що відбулася у Харкові наприкінці листопада 1929 року, незалежно від теми доповідей. Навіть численні гості, що вже тоді "вітали" всілякі "форуми" і, звичайно, сесію, не збилися з загального ладу. Представник клубу політемігрантів Куркуляка навіть проголосив: "Хай живуть органи ДПУ, цей вартовий диктатури пролетаріату, який так гарно справився з контрреволюцією і викрив цю банду".
Кампанія боротьби з "єфремовщиною" за своїм розмахом на Україні мало поступалася колективізації, тому місце Єфремова заздалегідь було чітко визначене - за ґратами. Єфремов це добре розумів, записуючи в щоденнику, який вів потайки, що є він чи не першим кандидатом на "путівку" до Наримського краю.
26 березня 1929 року Єфремов занотовує: "В Катеринославі на мітингу якийсь мудрець розпочав, як мені переказують, свою промову так: "Наша партия переживает тяжелые времена. С правой ее стороны откололся ЕФРЕМОВ, а с левой ТРОЦКИЙ, и они вносят смуту в стройные ряды пролетариата. Мы одинаково должны теперь бороться, как с Ефремовизмом, так и с Троцкизмом" і т. п. До попередніх епітетів маю ще один документ одставного комуніста..."Майбутнє ставало зовсім безнадійним, коли "єфремовщина" з легкої руки Скрипника почала гуляти по сторінках московських та ленінградських газет. Та найбільше арешт Єфремова відповідав інтересам ЦК КП(б)У, особисто Скрипника і тодішнього начальника ДПУ Балицького, якому надали можливість провести гучну справу і отримати неабиякі політичні дивіденди. Не порушити справу за такої ситуації було навіть небезпечно, це кваліфікувалося б як потурання ворогові народу або й як співучасть у злочині. Одначе Балицький добре розумів, що тільки ідеологічних кліше замало, аби засудити Єфремова, потрібні конкретні звинувачення, потрібні співучасники і якісь, хоч фальшиві, але докази. Тож було й інспіровано так звану "Справу СВУ" ("Спілки визволення України").
Перші арешти відбулися в травні 1929 року. На час арешту С. Єфремова 2 липня 1929 року ДПУ вже мало "свідчення" про існування СВУ та про "провідну роль" у ній Сергія Єфремова. Показання були заздалегідь написані слідчими і підігнані під штучну концепцію "підпільної організації". На створення справи було "кинуто" найбільш жорстоких та підступних слідчих, яких очолив сам начальник ДПУ України В. Балицький. У Москві контролював слідство відомий чекіст А. Артузов. Про порушення судової справи доповіли Сталіну та Рикову.
Шалений тиск на звинувачених, добір випробуваних у поліційній практиці засобів насилля призвели до того, що більшість немолодих, знесилених і хворих людей, не витримавши тортур, визнавала неіснуючу вину. Визнав її через два місяці після арешту і Сергій Єфремов...
Суд розпочався 9 березня 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру. Процес супроводжували заздалегідь організовані партійною владою мітинги та виступи преси. Пропаганда зробила свою справу. Перекручення, тенденційність, упередження сприймалися людьми за повну доказовість провини підсудних. Навіть заклики на мітингах і в пресі до розправи викликали не осуд, а ентузіазм і схвалення. Значна маса суспільства вже несвідомо ставала моральним співучасником чорних злочинів більшовицької системи.
Склад особливого суду ретельно добирався і був затверджений постановою ЦВК УРСР. Серед суддів та обвинувачів були представники найвищої на той час бюрократії - Приходько, Михайлик, П. Любченко.
На світанку 19 квітня 1930 року під великодні дзвони оголосили вирок, яким усі сорок п'ять підсудних були визнані винними й засуджені. Сергій Єфремов отримав десять років позбавлення волі.
Нічого дивного не було і в тому, що в часи тотальної жорстокості і насильства нікого із звинувачених не засудили до страти. ЦК ВКП(б), а саме він, як у театрі маріонеток, тримав приводні нитки в своїх руках, не вперше поруч з судовими та позасудовими стратами, вдавався до так званих відкритих та широко пропагованих судів, аби у власних корпоративних інтересах дискредитувати представників української інтелігенції, колишніх партій або якісь інші категорії суспільства.
Так було в 1920 році на судовому процесі київських меншовиків, у 1921 - на процесі українських есерів тощо. Справа СВУ "розвінчувала" вороже, зрадницьке обличчя представників українського "самостійництва". Зовні мети було досягнуто: широкий розголос, реверанс московському керівництву, каяття "буржуазної інтелігенції", її дискредитація та ін. Крім того, штучно роздувався авторитет ДПУ. Поруч з метою залякування суспільства, була й інша - пропагандистська. Владі потрібно було в такий спосіб показати всьому світові реальність існування в країні внутрішньої контрреволюції, її підступність, а також недремність, суворість і водночас гуманність радянських законів, знайти підтримку громадської думки за кордоном.
Верховний суд України 11 серпня 1989 року скасував вирок шістдесятилітньої давності і закрив справу за відсутністю складу злочину. Та, на жаль, останнім часом з'явилися щодо СВУ дві полярні, не арґументовані, хоча й не домінуючі в суспільстві думки.
Перша: суд був "великою комедією" безпринципних людей, які знайшли спільну мову з ДПУ і виконували його волю. Та відразу одкиньмо таке припущення, бо воно плямує імена безвинно згублених представників української науки і культури. Готуючи судовий процес за завданням зверху, каральні органи діяли обачніше, ніж завжди, комбінуючи вже випробувані засоби фізичного примусу та психічного тиску з елементами законності, досить вправно дозуючи їх і заганяючи підсудних, зломлених фізично й морально, у пастки. Пресловутий наган у даному випадку не був єдиним арґументом слідчих. Визнання неіснуючої вини, обмови та самообмови - це не компроміс із совістю і не співпраця з ДПУ, а велика людська трагедія, коли немає сил чинити опір насильству. У підсудних вибір був обмежений: життя за дротом або смерть. Ми не знаємо, скільки безсонних ночей зважували вони слова слідчих про добровільне зізнання та щиросердне каяття, які б пом'якшили кару... Хай нинішні звинувачі уявлять собі камери, де взимку замерзає вода, а в спеку температура сягає 60 градусів, хай уявлять цілодобові допити, образи й знущання, ночі примусового безсоння... То чи ж варто звинувачувати в нестійкості людей, які, мов життєдайного повітря, шукали примарних надій у словах режисерів і виконавців єзуїтського судового спектаклю?..
Серед заарештованих і засуджених були видатні вчені, письменники, колишні діячі Центральної Ради, члени заборонених партій. С. Єфремов, Л. Старицька-Черняхівська, Й. Гермайзе, В. Ганцов, В. Чехівський, В. Дубровський, А. Ніковський, М. Івченко, П. Єфремов, П. Слабченко та інші займали високе й почесне місце в прошарку української інтелігенції 20-х років, розгромленої і винищеної сталінізмом.
Але є й інше, що турбує: поруч з правдою росте дезінформація, знову пристосована до чиїхось кон'юнктурних потреб. Комусь дуже кортить посадити С. Єфремова на баского коня, дати шаблю в руки, зробити отаманом.
С. Єфремов, А. Ніковський, Л. Старицька, В. Чехівський (хоч і був він членом УКП - Української комуністичної партії) та більшість інших ніколи не були прихильниками радянської влади, впроваджених нею законів, комуністичної ідеології, але й змовниками не були. Коли ще до жовтневого перевороту прийшли заарештовувати Єфремова і наказали добровільно видати зброю, він узяв зі столу перо і подав жандарму: "Це моя зброя!" Так, їхньою зброєю були розум, думка, слово. І справжній, а не показний патріотизм. Хіба ж цього замало? Вони ніколи не змогли б принизитися до замахів на вбивство сановних партійців: Сталіна, а тим більш - Кагановича, Ворошилова та інших, в чому їх звинуватили. І це теж трагедія всього нашого народу.
Сергій Єфремов помер в ув'язненні 31 березня 1939 року за три місяці до закінчення строку покарання. Ще п'ятдесят посмертних літ його ім'я було під забороною... І тільки тепер ми по крихтах збираємо багату й цінну спадщину визначного вченого і великого громадянина.

***

Пропонуємо увазі читачів кілька статей з публіцистичного збірника видатного українського вченого-літературознавця та громадського діяча Сергія Єфремова "За рік 1912-й. Під обухом. Більшовики в Києві", у якому відтворено складний етап формування української суспільної свідомості на початку минулого століття та трагічні події братовбивчої війни 1918 року. Думається, читач буде прикро вражений тим, що й сьогодні багато з того, з чим гострим публіцистичним словом боровся Сергій Єфремов, залишається для України актуальним...

ЛИСТ БЕЗ КОНВЕРТА
До "командуючого українським військом" та "народного секретаря" Юр. Коцюбинського.
Пане Коцюбинський! Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ - це серце України й красу землі нашої - в руїну, зробити з його купу гною й грузу і почасти нахвалки свої справдили, одне ім'я спиняє на собі увагу, од одного найбільшим жахом віє. Це ваше, пане Коцюбинський, ім'я. Морально нам байдуже, що робили з Києвом ваші товариші. Але не однаково нам, що серце України в залізних лещатах здушила людина, яка носить прізвище - Коцюбинський.
Це прізвище вся Україна знає. Знає як великого художника і великого громадянина разом, що служив підйому краєві не тільки своїм майстерним пером, а й кладучи в гурті з іншими працьовниками цеглину за цеглиною на будинок відродження вільного українського народу. Своїм широким серцем він охопив болі трудящого люду, він пережив з ним найтяжчі, найтемніші часи, пережив і початок воскресення й на той світ пішов з твердою вірою, що встане правда, встане воля і з ними й рідна Україна та великий народ український встануть до нового життя. Надії ці були справдились. Воля справді засяла вже була під українським небом. І от приходять люди, що цю волю знов кладуть у домовину й важке віко пудовими набоями прибивають. І між ними - людина з прізвищем Коцюбинського, славного батька виродний син...
Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. Я щиро оплакував його дочасну смерть. Я кинув свої квітки на його могилу. Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю! Доля зглянулась над ним і зробила цю полегкість, хоча кістки його, напевне, перевернулися в могилі над Десною - і Десна принесе ще до старого Дніпра і під зруйнований Київ ті криваві батьківські сльози і прокльони, яких не може не послати ота забута вами й дорога нам могила.
Та це сентиментальність, пане Коцюбинський, і за неї прошу мені вибачити. Не до лиця нашим лютим часам подібні сентименти. Я про інше хочу з вам говорити.
Ви - командуючий українським (?!) військом; я тільки рядовий український письменник. Ви - людина, що в своїх руках держить - чи на довго? - життя і долю мільйонів людей; я один з тих мільйонів, може, один з призначених на страту, якого з вашого наказу можуть щохвилини послати на смерть ваші посіпаки. Ви тільки починаєте свою життьову путь; я, може, її кінчаю. Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити більшовика од старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів, і, проте, я не заздрю вашій силі й не проміняю її на мою несилу; і, проте, я не хотів би починати своє життя вашим способом, як не бажаю вам кінчати його, може, призначеним мені. Не бажаю, бо це було б полегкістю за нечуване діло, що тяжить на вас, а полегкості - скажу по щирості - вам я зичити не можу. Єсть учинки, пане Коцюбинський, яких нічим ні одкупити, ні спокутувати й за які опрощення не може бути. На вас лежить тавро таких учинків.
Не буду вам, пане Коцюбинський, нагадувати, що виховано вас, по смерті батька вашого, громадським коштом, що на український гріш, на ту тяжко загорьовану удовину лепту ви, пане Коцюбинський, здобули свої переконання: це теж сентименти, які не лицюють нам тепер, в дні божевілля й жаху. Не говоритиму також і про ваші способи політичної боротьби: про них можна б сперечатися, як і про всякі способи. Але ось не сентименти вже і не такі справи, про які можна сперечатись. Десять день мільйонове місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності, конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі страхи - я їх бачив, пане Коцюбинський! - од яких божеволіють люди. Десять день конає українська воля... І ви, син великого батька, що любив - і це я знаю - наше місто - ви його не захистили. І того не досить. Коли ваші "вороги", - од яких ви не стидалися проте брати допомогу, - щоб не руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником і, сіючи мізерні брехні про "буржуазність" та "контрреволюційність", чесним ім'ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться - ті гори трупу, що навергано во ім'я рівності й братерства без жодного суда і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами. Та ви не тільки покриваєте злочинства - ви робите нові. Ви по-блюзнірському знущаєтесь з усього, що дороге українському народові й що було дороге вашому батькові. Ви українською мовою розповідаєте про свій тріумф. Ви нею ж слебизуєте свої накази воякам...
Навіщо ви це робите?
Коли Юда поцілував свого Великого Навчителя - цей одповів йому самим коротким запитанням: "чи поцілунком продаєш Сина чоловічого?" Що вам сказати на цей ваш поцілунок? І яким голосом відповідатимете, коли невсипущий сторож людський, совість, запитає вас: "де брат твій Авель?"...Та найбільші зрадники в історії людськості Каїн з Юдою, спокутували свій гріх. Один ходив по світу "стенай і трясийся", другий - "шед удавися". Ви, пане Коцюбинський, цього не зробите. Ви не стогнатимете і не трястиметеся. Ви не повіситесь. Це теж сентиментальність. На це треба того, чого вам бракує органічно. Ви спокійно хліба-солі заживатимете, і коли вам, пане Коцюбинський, нагадають, що на руках ваших кров - ви, як Щедринів Молчалин, усміхнетесь безтурботно: "я вымыл-с"... І сідаючи за стіл, не прийде вам на згадку та сім'я, яку шестипудовий набій усю знищив саме за обідом. Нічого вам не скаже і той шестиліток-хлопчик, що вдарив себе ножем, коли його тата - чуєте, пане Коцюбинський, тата? - одірвали од його, беручи на катівську розправу. Не скажуть і ті ранені, яких з шпиталів брали на розстріл і тільки тим із них, що самі і йти вже не здолали, - ласкаво кидали: "Ну, ждіть черги"... Ви скажете - то буржуазна кров... Звідки ви це знаєте? - спитаю вас. І чи не більше за цих проклятих десять день пролито крові пролетарської? А втім, для мене це ваги не має, бо і буржуазна кров так само червоніє, як і пролетарська, і так само веселіше їй текти по жилах, ніж по піску Маріїнського парку, і так само п'янить вона людей, що можуть полоскатися у їй. І голі трупи, ограбовані, роздягнені, яких снопами розвозили по вулицях - вони німо свідчать, що п'яні од горілки й крові люди ні впину, ні межі хижацтву своєму не знають. І коли у вас, що носить прізвище Коцюбинського, знялась рука на Київ, коли ви можете чесним ім'ям великого українського письменника покривати всі заподіяні злочинства, коли ви досі жити можете - то вам вже нічого боятись: можете спокійно спати...
Спіть спокійно. Я знаю, що вашу запанцеровану совість словами не дістати. Але ж і ви знайте, що з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров... До чистої справи й рук чистих треба докладати, а нечисті руки і найчистішу справу зогижують, бруднять, каляють. І хоч у десятьох водах мийте їх - не змити вам ганьби й неслави, якими вкрили ви себе і своє діло. Я знаю - ви тепер цього не годні зрозуміти. Але хоч те ви, може, зрозумієте, що заважає мені рядовому письменникові, цього листа до вас, "народного секретаря", хоч задля годиться, заради самої ввічливості, підписати - з звичайною пошаною.
28.І (10.ІІ). 1918.

ДЛЯ ДОВІДКИ. Коцюбинський Юрій Михайлович (1896 - 1937), радянський військовий і державний діяч в Україні, син Михайла Коцюбинського; член більшовицької партії з 1913 р., учасник жовтневого перевороту у Петрограді; з початку 1918 р. головнокомандувач військ радянської України, керівник боїв з армією УНР; з 1920-го - дипломат (Відень, Варшава); з 1933-го - голова Держплану України, заступник голови Ради Народних Комісарів України; у 1934 році ув'язнений за звинуваченням у приналежності до троцькістів, розстріляний.

* * *

РОЗПОВІДЬ про трагічну долю ще одного сина Михайла Коцюбинського - Романа - читайте в найближчих номерах "Кримської світлиці".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 09.04.2004 > Тема "Українці мої..."