Версiя для друку Обговорити в форумi

«Терор: те, що вселяє страх, те, що лякає, причина турботи, тривоги, панування страху, насильницькі чи руйнівні дії (такі як висадження в повітря об’єктів, людей), вчинені особами чи групами з метою залякування населення чи уряду задля досягнення своїх вимог».
(Тлумачний словник)

Що таке терор, в Московії знають не з чуток. Нащадки Малюти Скуратова часів червоного терору настільки ефективно «зачистили» країну, що те дається взнаки й до цього дня. Власне, терор на тій території не припинявся, схоже, ніколи. Навіть в оспівані шістдесяті, коли хрущовська відлига прочинила двері ГУЛАГу і з Малої на Велику Зону перемістилися сотні тисяч, якщо не мільйони безвинно репресованих, те мало що змінило в переформатовному суспільстві, де хоч і не чути вже було про випадки відмови від батька-матері через звинувачення у так званому «шкідництві», «наклепі» на соціалістичний стрій, чи підозру у зраді батьківщині, доноси на співробітників, на сусідів були таким же звичним явищем, як повсюдні черги і розбиті дороги. Навчаючись у вісімдесятих в Сумському педагогічному інституті, добре пам’ятаю, як за цілком пристойний анекдот, з інтелігентним натяком на застійні явища в есересерії, розказаний в студентському середовищі життєрадісним кентом Серьожею Койфманом, його виключили з інституту з вовчим квитком. Або як комсорг того інституту, не червоніючи, пропонував студентам звільнення від обов’язкової участі в так званих викладках за написання засуджувального листа засланому в Горький академіку Сахарову. Чи не найкраще знали про те дисиденти. Долі Мустафи Джемілєва, Левка Лук’яненка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Валерії Новодворської сумний доказ тому. Влада комуністів, намагаючись вберегти невинні душі будівників світлого майбутнього від розтлінного впливу загниваючого Заходу, докладала всіх зусиль, аби переконати їх в тому, що ворог не спить і лише чекає, як би нашкодити наймиролюбивішій у світі радянській державі. Світ за межами есересеру був безумовно небезпечним. Звідти кожної миті готові були заповзти як не шпигуни, то диверсанти, провокатори, безпринципні джазофіли чи розтлінні хіппі.
Карацупи хоч і відловлювали те слизьке кодло сотнями ще на кордоні, хоч і не спали ні вдень, ні вночі нащадки залізного Фелікса, виловлюючи прослизнулих по всій країні, все ж не можна було гарантувати, що надміру цікавий співбесідник в електричці не виявиться законспірованим резидентом іноземних спецслужб.
Психоз шпіонофобії, раж пошуку і викриття диверсантів, вміло розігрувані владою, був націлений не лише на знищення зародків внутрішньої опозиції, але й на те, щоб тримати в сконсолідованій напрузі все суспільство. Навіть школярів пробували підпрягати до тої шизофренії. Старше покоління напевно ж пам’ятає «Акваланги на дні» і подібні йому «культові» шедеври. Та що там школярів, коли навіть захоплюючі пригоди Карандаша та Самодєлкіна, писані для найніжнішого віку, не обійшлися без похмурого шпигуна Дірки!
- Несерйозно, - скаже хтось, – то ж просто такий жанр
Звісно, ні, якщо сприймати те просто як художні твори. Коли ж держава кожним своїм порухом акцентує на тому, якщо щоденно, з місяця в місяць, з року в рік нагнітає атмосферу страху і тотальної підозри, якщо видає закони, за якими недонесення в «органи» про підозрілі дії – ба, навіть висловлювання сусіда робить тебе співучасником, то… матимемо портрет Московії. Як вчорашньої, так, на жаль, і сьогоднішньої.
Для тих, хто не забув, що становлення сьогоднішнього кремлівського режиму відбулося після серії неоднозначних, дуже підозрілих навіть для мешканців самої Московії терактів червня–жовтня 1999 року, приписуваних чеченським ісламістам, навряд чи стало непередбачуваним, коли після «славного» аншлюсу відпрацьовану методу було використано для відволікання уваги кримчан від далеко не райдужних реалій в новій «гавані». Звідси маніякальний пошук внутрішнього ворога, яким безальтернативно призначено кримців. Звідси полювання на ілюзорних шпіонів-диверсантів від українських спецслужб, які, звісно ж, ночами не сплять, не їдять, метикуючи, як би завалити каменями дорогу до Судака, аби туристи з Торжка не змогли насолодитися виглядом гордих обрисів Генуезької фортеці, або, підпилявши бетонну опору електропередач, ще на півмісяця знеструмити кілька сіл, які дивом не опинилися в темряві після збоїв енергомосту.
В першому випадку все дуже нагадує дрібно-пігмейську помсту, коли невдячних кримців карають за знехтування пропозицією, відступившись від України, злитися в гарячих обіймах з новим отєчєством. І карають саме народ, бо одна частина еліти з готовністю впала в ті обійми, а інша була близька до того. Щоправда, переважна більшість еліти не втратила ані честі, ні гідності, прийнявши на себе - хто тягар окупації з цькуванням і обшуками, з арештами і судилищами, з викраденнями і вбивствами, з намаганнями задіяти репресивну психіатрію, а хто долю вигнанця, без права ступити на омріяну землю пращурів, до якої з такими зусиллями, з такими жертвами добиралися упродовж п’яти нескінченно довгих десятиліть.
Складається враження, що нічим не вмотивований тиск на къырымлар є нічим іншим, як відвертим провокуванням найорганізованішої частини кримського суспільства на силовий спротив, аби мати привід для розправи. Кінцева мета того: або витіснення незгодних за Перекоп, або ж зламанння сталевої пружини терпіння цього гордого народу. При тому, схоже, немає розуміння, що гарно загартовану пружину зламати майже неможливо. Тим часом, стискаючись, вона накопичує велику енергію.
В другому випадку, намагання осідлати випробуваного коника боротьби з тероризмом в Криму виглядає явно фантасмагоричним. Найперше, вчинення терактів Україною на території, яку вона вважає своєю, яку бажала б повернути непоруйнованою, з прихильним до себе населенням, використовуючи виключно важелі міжнародного права, є безглуздям.
Лише в запалених мізках психічно хворої людини може виникнути думка про те, що кінорежисер, яких там вже талантів він не є, надумається висаджувати в повітря «вічний» вогонь чи бронзове опудало живішого за всіх живих.
Лише виключно підла зграя професійних провокаторів, цинічних правонасильників і безхребетних крайньохатих може засуджувати за тероризм фермера, єдина вина якого – несприйняття підлості, цинізму і злочину врядженого в мантію закону.
Лише запеклі злочинці можуть звинувачувати в злочинах того, хто намагався відвернути злочин державної зради, відстоюючи закон і право, честь і справедливість.
Лише дегенерати з повністю атрофованими мізками, де ані знань з географії, ні найменшого розуміння примату міжнародного права, можуть шукати ознаки посягання на територіальну цілісність Московії у побіжних висловлюваннях журналіста чи відставного урядовця щодо статусу Криму.
Лише повністю зазомбовані дурні можуть повірити в те, що нахапана зацними ефесбешниками колекція нещасних панових, захтєїв, лимешків та кримських відставників є грізними бандерівськими диверсантами.
Щось не те з вашим хваленим «миром», панове окупанти…
Саме тому, споглядаючи антитерористичний психоз, який останнім часом все більше й більше нагнітається в Криму, споглядаючи, як елітні десантники Московії стрибають з неба на захоплені в України бурові платформи, які за наданою їм легендою захоплені невідомими захтєями, споглядаючи, як елітні бойові плавці стрибають з гелікоптера в море, виповзають за якийсь час на берег, аби штурмом взяти пустуючий серед літа ялтинський пансіонат, знову ж таки, захоплений нібито укрівськими терористами, бачачи при тому, що на сайті президента Московії Крим і досі знаходиться в межах території України, все ясніше розумієш всю глибину шизофренічної прірви, в якій знаходиться сьогоднішня Московія.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 18.08.2017 > Тема "Резонанс"