Знайомий журналіст з Києва прислав мені книжку Президента України Леоніда Даниловича Кучми "Україна - не Росія", яку я прочитав і яка викликала в мене роздуми з різних питань сучасного життя. Книга досить об'ємна - 578 сторінок, з ілюстраціями, коментарями і нотатками. Це своєрідне есе на фоні історичних, політичних, життєвих подій, які відбувались в Україні та Росії від прадавніх часів до сьогодення. Я не берусь аналізувати всю книжку чи якусь частину її, але хочу зупинитися лише на одному питанні, яке тривожить жителів України і якого торкається в ній наш Президент - втрати жителями України своїх заощаджень, які були довірені ощадкасам (цікаво, чи в Росії також таке становище, як в Україні, з вкладами?). У своїй книзі "Україна - не Росія" Кучма пише: "На жаль, актуальніша для нас сьогодні є проблема вкладів населення України 83,4 мільярда радянських карбованців, що зберігались в Ощадбанку СРСР до 31 грудня 1991 року, тобто до умовної дати існування СРСР. У процесі ліквідації інститутів союзної держави депозити Держбанку УРСР були перераховані в 1992 році на рахунок Ощадбанку СРСР. Неясність механізмів "державного розлучення" привела до такого злого жарту. Багато в чому провина за це лягає на тодішній непрофесіоналізм української сторони. Я дотепер вражений, як можна було не підписати спільного рішення, не розподілити відповідальності. За станом на 21 листопада 1996 року Українська держава визнала як свою заборгованість перед населенням - власниками вкладів 131 мільярд 960 млн. гривень. З цієї фантастичної суми протягом 1997 - 2000 років удалося заплатити лише 200 млн. гривень, що становить всього 0,2%. Ясно, що нам самим цей борг не погасити. У зв'язку з цим одне з доручень, що лежать на нашому уряді, - це продовження переговорів з урядом Російської Федерації по врегулюванню проблеми заощаджень громадян України до 1992 року" (Л. Кучма, "Україна - не Росія", стор. 438 - 439). Глибоко співчуваю тим, хто став жертвою "неясного механізму державного розлучення", бо й сам належу до цієї категорії громадян. З цього приводу хочу сказати: справді, "колишня старша сестра", яка як правонаступниця СРСР використала українські заощадження, повинна б компенсувати ті кошти вкладникам України. Було б справедливо, щоб ті колишні керівники, які віддавали в Москву чужі гроші вкладників, допомогли розв'язати цей суперечливий "вузол". Це була своєрідна "позичка", якою скористалися в Росії, а позичку добрі порядні держави віддають чесно. Часто люди, доведені до відчаю, лають сучасних керівників за ті гроші. Часто можна почути справедливе: треба притягнути до відповідальності бездумних чиновників та керівників того часу, які зробили стільки шкоди народу багатостраждальної України. Тому Генеральному прокурору України, мабуть, є над чим подумати, зокрема, як це зробити, щоб справедливість, про яку стерли язики, хоч наклюнулася в нашій самостійній державі. Отакі роздуми викликає книга нині діючого Президента. А може, вже немає кого й лаяти за скоєне лихо?
ГОЛОВНИЙ П╤ДСУМОК 31-го «РАМШТАЙНУ»:
«РОЗМОВА ДАЛА ЗНАЧНИЙ ПРОГРЕС»?
РЕАБ╤Л╤ТАЦ╤Я В╤ЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦ╤В ╤ ВЕТЕРАН╤В
ЯК РОС╤Я СТИРА╢ УКРА╥НСЬКУ ╤ДЕНТИЧН╤СТЬ
ПОКРОВА БЕЗ М╤Ф╤В: ЩО МИ ЗНА╢МО ПРО ЦЕ СВЯТО
