Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення.
Поч. у № 22)

– Чекайте, – скаже мій читач, – хіба автор не збирався зупинитися цього разу на темі української літератури? До чого тут вся ця обридла політика-економіка, коли ми знаємо, що письменники пишуть будь-де і будь-коли?
Справді, письменники не вибирають часи. Мають творити там і тоді, де й коли їм випало. Маємо чимало прикладів, коли навіть за найкривавіших тоталітарних режимів створювалися зразки художніх творів, які пережили свій час, увійшовши до скарбниці світової літератури. Досить згадати Ганса Фалладу, Гергарда Гауптмана, Михайла Шолохова, Івана Багряного, Уласа Самчука, які не лише писали, а й видавали свої твори, перебуваючи в надрах найжорсткіших тоталітарій свого часу.
Ані нацистський, ні комуністичний режими аж ніяк не сприяли вільному польоту думки авторів, яким доводилося творити в їх надрах. Багато письменників заплатили за вільне слово своїми зламаними долями, а то й самим життям. Тим не менш, навіть за тих неймовірних умов створювалась висока література, а іноді й справжні шедеври. Якщо автобіографічний роман «Пригода моєї юності» (1937 р.) та драматична тетралогія на сюжет грецького міфу про Атридів (1941–1944 рр.), написані лауреатом Нобелівської премії з літератури за 1912 рік Гергардом Гауптманом у намаганні абстрагуватися від режиму, який він не сприймав, були не більше, аніж гарними зразками німецької літератури, то роман Уласа Самчука «Марія» (1941) став для свого часу справжньою подією. А що вже говорити про «Тихий Дон» Михайла Шолохова! Попри всю його класову заангажованість, він був і залишається шедевром красного письменства світового рівня.
Ніхто не стане заперечувати, що вільне суспільство у поєднанні з розвинутою економікою непорівнянно більше сприяє розвитку наук, мистецтв, літератури зокрема, аніж тоталітарні режими чи депресивні території, населені злидарями. Але згадаймо Червоний ренесанс України — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління двадцятих років минулого сторіччя, яке подарувало нам високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру. Згадаймо жваве літературне життя покладеної на лопатки злиденної пост-Версальської Німеччини, змушеної виплачувати репарації чи не всій Європі. Згадаймо феєричний вибух кіномистецтва, живопису, музики і, звичайно ж, літератури у напівзруйнованій після Другої світової війни Європі. Чому ж не відбувається нічого подібного в сьогоденній Україні? Чому тиражі української книжки, навіть попри значно більше число видавництв, що порснули було, неначе гриби після дощу, не можуть порівнятися навіть з часами русифікатора Щербицького? Відповіді лежать на поверхні.
Одразу по здобутті Незалежності ми всі були окрилені надіями на те, що от тепер вже, в своїй державі, позбавившись тиску Совєтської імперії, її остогидлої цензури, її русифікаторських засівань, ми, нарешті, матимемо змогу читати свою українську книжку. А те, що вона буде прекрасною, не було жодного сумніву. Але, найперше, ми накинулись на літературу табуйовану – на ту, яка так довго перебувала під забороною: Олена Теліга, Адріан Кащенко, Іван Багряний, Улас Самчук, Василь Барка, Дмитро Донцов – читали запоєм, всотуючи в себе досі незнане, доповнюючи в своїй свідомості напівстертий стараннями совєтських ідеологів образ України незнаними, часом вражаючими до глибини душі його фрагментами. Видавництва друкували чудові книжки. Позбавлені пут цензури та короткого ланцюга соцреалізму українські письменники шукали нових шляхів до серця читача. Література стала строкатішою, багатобарвнішою, об’ємнішою, цікавішою на загал. І не біда, що когось та строкатість лякала, що епатаж часом видавався за письменство, а форма домінувала над суттю. Не біда, що далеко не все написане витримувало випробовування навіть коротким часом, але то був живий процес пошуку – процес, без якого будь-яка творчість не є можливою апріорі.
На жаль, економічні потрясіння, шалені вітри гіперінфляції значно пригасили те яскраве багаття. А потім була руйнація системи книгорозповсюдження, нищення книгарень. Потім були недолугі ігрища на мовному полі з підкиданням фантасмагоричної думки про те, що російськомовна українська література є цілком природним явищем, оскільки створена самими українцями в Україні, був ганебний програш, після якого, змітаючи все на своєму шляху, ринув потік літературного мотлоху з Московії.
Повернувшись в Україну в 1998 році, брати Капранови визначили ситуацію з українською книжкою на її теренах, як книжковий голодомор. Опублікувати книжку було в ті часи недосяжною мрією для більшості письменницької братії, не кажучи вже про нову паросль. А вже про гонорари навіть не мовилось. Знаю про те не з чуток. В 2001 році намагався запропонувати свої переклади двох книжок з польської («Дорога на Горн» Кжиштофа Барановськего та «Під Вітрилами та на Швартовах» Євгеніуша Мочидловськего). Вибрав чомусь Івана Малковича. Телефонна розмова майже з-під стін видавництва була короткою. Пан Іван пояснив, що друкує книжки лише для малих діток. Коротка подорож з Бесарабської площі до редакції «Літературної України», де пробував запропонувати свої вірші, розставила все на свої місця. Головред вірші похвалив, але сказав, що чекати друку їм доведеться не менше року.
– Помітили, скільки народу в приймальні? – кивнув головою на причинені двері. – То все наші реєстрові козаки зі Спілки письменників. Видатись тепер майже неможливо, то й оббивають пороги газет, часописів у сподіванні, хоч десь прилаштувати своє писання. Декотрі місяцями просиджують тут.
Я все зрозумів, тож навіть не став шукати адреси інших видавництв. Капранови мали цілковиту рацію. То був, справді, своєрідний літературний голодомор, і моя щира повага колегам по перу, які навіть за тих умов проростали крізь бур’яни того здичавіння.
Власне, я не намагаюся викласти тут шлях розвитку сучасної української літератури. Це потребувало б значно більше місця та й навряд чи було б цікавим широкому колу читачів. Мета цієї статті дещо інша. А саме — привернути увагу до вельми неприємної ситуації, в якій опинилася сьогодні українська література, ставши заручницею недолугих, а часто й злочинних дій влади. А ще – підштовхнути до усвідомлення важливості не втратити свою літературу, бо ж яка ще інша відобразить наш образ, неповторну сутність нашої нації. А підстав для занепокоєння, на жаль, задосить.
Як я те бачу, на сьогодні існує принаймні два фактори, які не те що стримують розвиток вітчизняної літератури, – нищать її. Найперше, це обвал самої країни на дно неуспішності. Безробіття, зубожіння, коли думки не про високе, а про те лишень, як заробити на прожиття – як знайти ту роботу, а знайшовши, не втратити її, коли часу після дванадцяти-чотирнадцятигодинного робочого дня вистачає лише на сон та елементарні фізіологічні потреби, а зароблених коштів заледве достатньо на підтримання душі в тілі – за таких умов література стає недосяжною для широких мас читаючої публіки, стає явищем елітарним, не в найкращому сенсі цього слова, з огляду на якість нашої грошовитої «еліти», на її смаки, на рівень її інтелекту. Намальована тут картина виглядає ще сумнішою на тлі пригнічення, притискання до землі середнього класу, який ледь почав спинатися на ноги, опірюватися. Потенційно найенергійніша, найперспективніша, найінтелектуальніша верства українського суспільства, яка в будь-якій країні є найбільшим поціновувачем мистецтва, літератури, переживає нині дуже непрості часи.
Другим фактором нищення української літератури є засилля в Україні московської мови. Вже один факт її існування в межах нашої держави звужує поле життєдіяльності мови української, об’єктивно зменшує потенціал розвитку української літератури. З огляду ж на те, що мовна політика Москви упродовж століть, включно з нашими днями була і є спрямованою на омосквомовлення України, а відтак і великі верстви обезпам’ятленого люду вважають мову московську ледь не питомою на наших теренах, маємо розуміти справжню серйозність загрози. Тут вже йдеться навіть не про можливості для розвитку української літератури, українського кіно, української пісні, а про подальшу московизацію Краю.
Обидва ці фактори най-драматичнішим чином впливають на звуження ринку українського художнього слова, української пісні, українського кіно. Як можуть бути успішними українські письменники, коли вітчизняний книжковий ринок наполовину своєї потуги задовольняє інтереси московитських видавництв, заробляючи гроші для московитських письменників, а опосередковано – для бюджету Московії? Як можуть вони бути успішними, самодостатніми, коли навіть в українському своєму сегменті вітчизняний книжковий ринок не може функціонувати задовільно через нікчемну купівельну спроможність населення? А є ж ще й інші фактори. Скажімо, видання книжки в Московії є значно дешевшим, ніж в Україні, а продаж її на значно більшому, майже стовідсотково москвомовному книжковому ринку забезпечує значно більші гонорари письменникам, прибутки видавцям. Чи ж дивно, що чимало вітчизняних письменників вибирають мовою своїх творів мову московську! Прагматика чи щось інше? Найпрагматичнішим з такої точки зору був би вибір мови англійської, з огляду на найбільший у світі книжковий ринок. Насправді, я далекий від того, щоб тримати письменника за кріпака, змушуючи його писати виключно державною мовою. Сам маю ряд англомовних творів, які хоч і не можуть бути виставленими на продаж через бездарну банківську політику української держави, все ж гріють серце чудовими коментарями та рецензіями колег-письменників з багатьох країн світу. Але ж, якщо вже й вибирати мову московську для своїх творів, то з огляду на вельми загрозливу мовну ситуацію в Краю, треба б не допускати тоді свої москвомовні твори на український ринок, як те робить, скажімо, шановний Іван Малкович. Тож чи писати, чи не писати українською, кожен вирішує за себе.
Сумно, щоправда, коли ці правильні, на загал, думки доводять до крайнощів. Так, надибавши нещодавно інтерв’ю майже шестирічної давності одного з найуспішніших письменників в сучасній українській літературі, людини безперечно талановитої, читаю, що цій загалом щасливій людині «…моя країна на відсотків двадцять усе псує». Тож, щоб не псувала, «… я і розмріявся про проект перемоги над нею: видерти її геть із себе й стати стовідсотково щасливим». Задля справедливості тут варто зауважити, що говорилось те невдовзі по смерті помаранчевих надій, щойно після того, як Віктор Андрійович урочисто привів до влади Віктора Хведоровича. А проте ж, хіба це не нагадує чимось дитятко, що відмовляється від матері, яка опинилася у скруті? Подібні думки вражають. Ось в тому ж інтерв’ю письменник висловлюється за те, щоб позбутися двох донбаських областей і Криму: «…якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися», бо ж «…політично це частина російської нації… там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа… тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту». Неймовірний експерт!!!
Це, нагадаю, з інтерв’ю шестирічної давності. Хтось побачить в тих словах пророчу прозорливість. Мені ж проглядає дещо інше. Чи задумуються зіркові колеги, тиражуючи свої, часом нікчемні думки, що їх цілком серйозно сприймають ті, у кого власні думки дуже куці або й відсутні на загал? Чи думають, що ними можуть скористатися недолугі, нездарні, а то й просто боягузливі, зрадливі політики, вчиняючи злочини, а в подальшому, виправдовуючи їх?
На жаль, минулоріч ще один знаний український письменник відверто висловлювався проти відновлення територіальної цілісності України. А вже спираючись на подібні думки, те саме заявляв принаймні, один екс-депутат-«нашоукраїнець». За виключенням екс-депутата, якого тепер і на гарматний постріл не слід би підпускати до політики, і той, і інший письменник, безперечно, мають право на свою приватну думку, але тиражування її на публіці, особливо в час, коли молоді хлопці підставляють в окопах свої голови під кулі, чекаючи, коли ж буде дано наказ звільнити їхні рідні міста, коли в покинутому на ласку ворога Криму чиниться наруга над українськими громадянами, є дією, щонайменше, підлою.
Як можемо переконатися, все в цьому світі є тісно пов’язаним. Відсторонення суспільства від управління державою приводить до узурпації влади нездарами та клептократами. Нездарна політика веде до занепаду держави, руйнації країни, до територіальних і людських втрат, пригнічує розвиток мистецтв, культури, літератури зокрема. Але ми бачимо, як і чинники з середовища літератури впливають на політику держави. В наведених прикладах – дуже негативно.
Будьмо ж відповідальними за свої вчинки і слова. Українська нація заслуговує на українську літературу, і вона, поза всяким сумнівом, посяде гідне місце в нашій державі. Не втратьмо, лишень, самої держави, панове…
Крим

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 03.06.2016 > Тема "Резонанс"