Версiя для друку Обговорити в форумi

КримЛіт

 (Продовження. Поч. у № 14-19)

Зависла важка тягуча пауза. Комісар, вже й сам не радий був, що наважився спитати про таке, що, як на те виходило, він і сам мав би добре знати.
– Товарищ Пашевич — член ЦК ВКП(б), особо уполномоченный по контролю за НЭП. – докірливим тоном проговорив худорлявий, якого сірий френч іменував Рикіним. – Надо бы знать, товарищ!
– Запамятовал…– зніяковіло пробурмотів комісар. – Теперича уж не забуду...
– Вот-вот, и с памятью у тебя не всё ладно, – скривився «член ЦК». Ой, надо, надо будет порекомендовать товарищам из ГПУ прощупать здешние кадры, а то они тут, как князьки удельные, воротят, что хотят, и никто, понимаешь, им не указ! А пока что, раз уж такое дело, получи-ка назад свой мандат и, как говорилось в старые времена, Боже тебя упаси шутить со мной! Иди-ка ты в каюту и чтоб ноги твоей не то что на берегу – на палубе не было! Эвон, разит от тебя – трезвый стоя рядом захмелеет!
Комісар хотів було щось сказати, чи пояснити, та той лише рукою махнув.
– Марш, марш!
Дибаючи, мов побитий пес до сходні, комісар ще міг бачити, як грізний «член ЦК» передавав Миколі якісь папери, як від’їхала остання вантажівка з сіллю, як гомонячи щось нерозбірливе, чекали чогось на березі вантажники – чи то татари, а чи греки. Важко зітхнувши, він зійшов вниз, приліг на Миколину койку і пролежав, а чи проспав там мало не цілий день. Не збудив його ані різкий гаркавий голос Аінеаса Папаріді, який, перебуваючи на той час в Константинополі, особисто з’явився на борт «Миті», аби привітатися з дядьком Йваном, ні тупіт ніг по сходні, коли за пару годин ті ж самі вантажники заходились заповнювати трюм «Миті» тепер вже мішками з зерном, які тямовитий Папаріді дав розпорядження закупити й доставити до нашого причалу, щойно довідавшись про наші біди.
В сутінках ми знялися зі швартових і невеличкий чорно-білий пароплавчик, над яким тріпотіло червоне полотнище з білим півмісяцем та зіркою, потягнув нас проти сильної босфорської течії.
 Ні до, ні після того не доводилось мені бачити, щоб людина могла так разюче перемінитися за такий короткий час. Де й поділися надмірна комісарова самовпевненість, неприховані нотки зверхності в його голосі! Найбільше ж нас вразило те, що ні за вечерею, ні за сніданком наступного дня він навіть не глянув на сулію з чистим, мов сльоза, качак ічкі – турецьким самогоном.
Нас з Миколою такий поворот справ дещо збентежив. З одного боку, тверезому більше віри. З іншого ж, – мало до чого можна додуматись за три доби в морі на тверезу голову! Зрештою, весь наш план було вибудувано на тій комісарській слабкості. За сніданком Микола спробував було розпити з ним мирову, але той, попри те, що очевидно зрадів примиренню, від чарки навідріз відмовився. Воно, може, Миколі врешті-решт і вдалося б підпоїти його, але тут на виручку комісару прийшов дядько Йван. Його поміч була простою і радикальною. Попросивши Миколу трохи посторонитися, він взяв сулію за довгу шию і наступної миті, вилетівши через розчинені дверцята, нещасна посудина м’яко плюснувши, назавжди щезла за бортом.
Надвечір третього дня, по виходу в Караденіз*, на північному сході засиніли-замріяли, схожі на далекі хмари, зариси Кримських гір, а вже після обіду наступного дня, дядько Йван скомандував своє «фунда сидоро»*, що вінчало завершення кожного нашого плавання, і «Митя» став на якір на своєму звичайному місці – навпроти дядькойванового двору.
На березі нас чекали. Доки ми приводили фелюгу до ладу, там, окрім звичайного наряду прикордонців, з’явились ще четверо. Чекали мовчки, зосереджено. Так впевнений в собі кіт чекає, доки рокована миша опиниться в засягу його кігтів. Працюючи на палубі, ми теж майже не розмовляли. Нарешті прибравшись та забезпечивши судно, спустились в гичку і погребли до берега. Надходила вирішальна мить: як то нас зустрінуть на березі? Як поведеться комісар? Напруження наростало з кожним змахом весел. Я страшенно нервувався і був радий, що ані комісар, який сидів на носі, ні ті, на березі, не бачили мого обличчя в ті хвилини, бо ми з Миколою сиділи на веслах, а отже, спиною до них. На щастя, спокійна впевненість дядька Йвана зробила своє діло: мені вдалося притлумити свій страх, взяти себе в руки ще до того, як кіль гички зашурхотів по піску.
– Ну, товарищ Петушков, мы уж тутай не знали, что и думать! Не объявись ты сегодня, завтра ужо нарочного послали бы. – високий чорноволосий хлопець з кобурою на поясі виступив вперед і простягнув комісарові руку. – Как ты? Мы уж тутай всякое передумали. Кое-кто намекал, дескать пошёл наш товарищ на корм ракам морским, – він зиркнув на своїх товаришів. – А я говорю, не родилась ещё та контра, которой по зубам товарища Петушкова одолеть! Намаялся с этими? – його темні глибоко посаджені очі перебігли на нас, обмацуючи майже відчутним на дотик, липким мов павучі лапки поглядом. Не спускаючи нас з ока і не обертаючись до своїх поплічників, наказав: – Взять их!
Дядько Йван повільно розправив плечі. На його обличчі, проте, не можна було прочитати жодних емоцій. Микола теж виглядав спокійним. Вийшовши з човна, він витягнув зі шкарми* важке весло з грубеньким, окутим свинцем вальцем* і мовчки чекав, що буде далі. До нього рушило одразу двоє. Один спробував було взятися за весло.
– Руки! – тихо, але значуще проговорив Микола. – Руки прибери!
– Ну, ну! Не балуй! – відсахнувся той, сягаючи рукою до пояса. Справа оберталася на кепсько. Я бачив що план – мій план – летить шкереберть, що ось зараз через мою самовпевненість станеться непоправне. О, якби хто знав, яке безсилля і розпач довелось мені пережити за ті короткі миті!
 – Стой! – раптом скинувся, наче зі сну комісар. – Не трогать их!
 – То есть, как так не трогать? – розгубився чорноволосий. – А как же приказ товарища Мишкина?
– Да, вот так! – рубонув комісар. – А товарищ Мишкин пущай идёт в ж… со своими вонючими приказами!
– Ты чё это, товариш Петушков, белены объелся? Да, ведь товариш Мишкин свой приказ на основании решения райкома издал, сам же говорил! – образився чорноволосий.
– Экий ты зануда, Козлов! – сплюнув комісар. – Заладил одно: «товарищ Мишкин», «товарищ Мишкин»! Да, уж Мишкина твоего, поди, на своем месте и нет вовсе.
– Это как же понимать твои слова, товарищ? – примружився чорноволосий. – Что за пропаганду ты ведешь тут, перед бойцами?
– Пропаганду, говоришь? – налився кров’ю комісар. – Погодь, погодь – будет вам пропаганда. И Мишкину твоему в первую очередь. Охерел он окончательно и вы с ним вместе. Творите, что ни попадя, народ вон в скотину бессловесную уже превратили. Буде! Будет вам укорот! Я-то, дурень, думал, енто наверху такая политика – ан нет! Линия у партии правильная. Это на местах её разная тля извращает. Ну, ничего, ничего… Наведём порядок. Имею личное распоряжение товарища Пашевича, члена ЦК. Слыхал о таком? В частности, распоряжение касательно ентой трудовой семьи. Так что зыркай-не зыркай, а начну я с того, что выпру тебя, вместе с твоей сопливой комсой с ентой самой деревеньки. Буде народ обжирать да сивухой упиваться!
Чорноволосий Козлов вражено закліпав очима. – Да, ты же сам давеча так заливал зенки, что…
– А ты забудь об ентом, Козлов, – порадив комісар. – Было и прошло. А заливал потому, что тошно мне было всю енту несправедливость жестокую наблюдать. Выхода я не видел, а вот послушал товарища Пашевича и сразу просветление в голове образовалось. Веришь, Козлов, – жить хочется. Нич-чё, мы теперь утрём сапатку тем, кто над мужиком насильничает, тем, кто народ трудовой в гроб вогнать норовит!
– Чудные речи ты говоришь, товарищ Петушков… – похитав головою вражений Козлов. – Не боишся?
– Отбоялся я своё, Козлов. Чем меня можно напугать – смертью? Так, видал я её. Что у меня в жизни было, окромя идеи, – пару орденов, да вши госпитальные? И енту самую идею, дороже которой у меня ничего нету, какая-то тля норовит обос…ь? Шалишь, брат – не выйдет! Надо будет, я её заради, хоть завтра, шашку в руку и – даешь!
– Ой, гляди, товарищ Петушков… – зловісно процідив чорноволосий. – Жарко тебе доведётся в Симферополе. Сам знаешь, кто теперь в рескоме кашу варит.
– Нич-чё, Козлов, не боись, – осміхнувся комісар. – Время и партия все разложат по полочкам. Кашеварам тоже ихнее место укажут.
– Ну, рази только так… Ежели это линия партии и сам товарищ Пашевич это поддерживает, тогда, оно, конечно, тогда пущай … – Козлов похмуро пошкріб в потилиці, – … Мы-то что – мы людишки маленькие, что велят, то и исполняем. Вот ты, скажешь ехать отсель – поедем. Думаешь, велика радость была торчать тут, где даже пострелята на тебя волком смотрят? Я те скажу, что это всё равно, что голым задом на муравьиной куче сидеть. Да, мы хоть сей минут из этого осиного гнезда! А вот ты,товарищ Петушков, смотри: Пашевич, он далече, а товарищ Мишкин тута!
– Ладно, сам разберусь, – махнув рукою комісар. – А вы, черти, собирайтесь. Я ж заради вас только и вернулся. Упредить, значицца, чтоб дров не наломали. Как в воду глядел… Телега-то есть?
– Телега-то что… Телегу добудем, – скривився Козлов. – А этих все же отпускаешь?
– Отпускаю, отпускаю! – осміхнувся комісар, – Всё никак не поверишь! Дай-ка, лучше твоей ядовитой махорочки да займись телегой.
Провівши очима чонівців, комісар скрутив цигарку, припалив її і зиркнув на прикордонців, що спантеличено споглядали небачене дійство.– Ну, а вы, архангелы, чё замерли?
– Нам, товарищ уполномоченный, приход отметить надобно бы, ступив наперед старший наряду, поплескавши по шкіряній сумці, що висіла при поясі.
– О, а я, як на гріх, папери на борту лишив! – хапнувся по кишенях дядько Йван. – Чекайте, зараз кого з хлопців пошлю…
В мене по спині мимоволі війнуло холодком: «Які папери, якщо ми брали відхід на Севастополь, а в паперах може стояти лише запис Константинопольської митниці?»
Пальці старшого нетерпляче затарабанили по сумці. – Что ж это ты, Прокопович, всегда такой аккуратист, а тут вдруг…
– Та, самі ж бачите, яка тут музика, махнув рукою старий. – Зараз, ми швидко…
– Да, нет уж, Прокопович. – скривився старший наряду. – Недосуг нам ждать. И так мы задержались тут. Завтра отметим. – Він кивнув напарникові, вставив ногу в стремено і, забравшись в сідло, торкнув коня підборами. – Бывайте!
– Бувайте, хлопці. – відказав дядько Йван, проводжаючи вершників поглядом.
Знуджені довгим стоянням, гніді дончаки одразу пішли риссю, а вибравшись на дорогу помчали учвал.
– Ну, прощевайте! Пойду и я, – мовив комісар. Затоптав недопалок, коротко кивнув і пішов через пустир до дворів.
«От і все. Кінець,» подумав я, витираючи об штани спітнілі долоні. «Хай там як, а вийшло по-моєму. Прощавай дурний комісаре!»
Я дивився, як він віддаляється і раптом відчув, що мені… шкода його. Звідки взялося те відчуття, що його викликало – чи то заширока кожанка, що галайдалася на його худих плечах, як чужа свита на старцеві, чи його похнюплена голова – не знаю. А проте ж діткливе відчуття не миналось, муляло в грудях, мов причепливий реп’ях.
Від двору поспішала тітка Марія, а з нею і мати з Тетянкою. Весь цей час вони терпляче чекали, бо дядько Йван не любив сентиментів на очах у сторонніх. На лавці під дядьковим двором сиділо кілька дядьків, поміж яких я помітив і Микиту Григоровича, прикажчика соляників.
Микола стиха штурхнув мене у бік. – А гляди ж – вийшло!
Я здвигнув плечима: «Ато!», але промовчав.
– А, що, тату, – повернувся Микола до батька, – матері поки що…
– Що? – дядько Йван все ще дивився услід комісару. – А, так, так… Для цього потрібен час. Встигнемо ще «порадувати»… Хай йому біс!
– Щось не так, тату?
– Та не так, не так, дідькові тому ковінька! – лайнувся дядько Йван. – Підставили ми хлопця. Сплетуть йому лапті, невже ж не розумієш?
Наспіли жінки. Мати, Тетянка пригорнулись до мене, притиснулися міцно-міцно. Пам’ятаю, що більш за все боявся, що почнуть цілувати на очах у всіх – підліткові уявлення про сором такі смішні… Поряд припала до Миколиних грудей тітка Марія, а очі – на чоловікові. – Йване, голубе, що?
– Зажди, Марусю, я зараз.
Все ще не відриваючи погляду від комісара, дядько Йван ступнув вперед і гукнув так, як ото бувало під час шторму, аж скинулися пси у найближчих дворах, забрехали стривожено.
– А, чекай-но, хлопче!
Комісар, що вийшов вже було на вулицю, озирнувся, повагався якусь мить і повернув назустріч дядьку Йвану, що крокував до нього своєю розмашистою ходою. Не знаю, що підштовхнуло мене тоді, може почуття провини, але я випручався з маминих обіймів, наздогнав старого і пішов поряд. Дядько кинув на мене оком, але нічого не сказав.
Ми зійшлися якраз посередині порослого пожухлою куцою травицею, полином та кущами шипшини пустирю, що неширокою смугою лежав між селом і берегом моря.
– Что за беда? – спитав комісар, сторожко дивлячись з-під козирка свого червонозоряного кашкета.
– Богу дяка, поки що ніякої біди нема, промовив, відкашлявшись дядько Йван. – Але може статися.
– Ну, не томи, батя, – хруснув зірваною сухою галузкою комісар, – говори, что там ещё? С погранцами нелады?
– До чого тут твої погранці, – буркнув дядько Йван. — З тобою нелади.
– Со мной? – криво усміхнувся комісар. Енто как же?
– А так, що дурний і сліпий ти, мов дводенне цуценя! – рубонув дядько Йван.
Посмішка сповзла з комісарових вуст.
– Вона как…– промовив глухо, ховаючи за холодним тоном нотки ображеної гідності. – Енто потому, что отпустил вас с миром? Не сдал Козлову с его архарами, так понимать?
– Не те, не те! – з досадою заперечив дядько Йван. – Дурний, бо преш на рожен. Кажуть, ви й Перекоп так само штурмували – чи ж дивно, що стільки люду поклали!
– Вот только не надо про Перекоп! – зціпив зуби комісар. – Есть что сказать – говори. Неча воду в ступе толочь!
– Чи є в мене що сказати? – насупився дядько Йван. – А певно ж, що є. От, тільки не знаю, як тобі те сказати. – Він помовчав збираючись з думками, зняв картуза, провів широкою долонею по рідкому сивому волоссю. – Ти сам подумай, – провадив далі – а ну, як отой твій Пашевич ще не віддав відповідних розпоряджень Мішкіну, чи як там його? Закрутився чоловік, затуркався, не встиг, врешті… Чи ж мало в нього інших справ? Та й потім, ти його посвідчення бачив? Може, він таке собі ніщо? Чи ж мало їх, отих, що на словах бога за бороду тримають, а насправді – тьху! Що тоді? Кого тоді візьме Мішкін за м’яке місце, як гадаєш?

– Вон оно, что! – усміхнувся комісар. – Мою шкуру спасаешь? О своей лучше подумай. Мне-то нечего терять, а у тебя семья. Тебе должно быть страшно, не мне. А Пашевич… Это ты верно заметил, не видал я его мандата. Может, конечно, никакой он и не Пашевич, но каков орёл! И ведь все верно сказал! Мысль-то, отец, у него правильная. Не должна партия уничтожать свой народ, неправильно енто. Перегибы енто на местах, говорю я тебе! Ну, посуди сам, не с пьянью же вшивой, не с теми ж, кто от работы, как чёрт от ладана бегает, нам коммунизм строить? Я, ведь, и сам из села. И хозяйство у нас большое было – отец крепко на ногах стоял. И хоть кровушки я ему попил немало на идейной почве, всё ж, по здравому размышлению, без таких как он захиреет Рассея. Вот и выходит, что злодейство енто, трудового справного мужика обирать. Когда-то ещё колхозы на ноги встанут, покажут себя, а он веками Русь-матушку кормил. Так, что, не боись, отец – правда, она отстоит себя! Не один же я так думаю. В партии есть головы и посветлей. Разберёмся, что к чему и кого к ногтю брать. А Мишкин… Руки у него коротки до меня, батя. Енто он сейчас Мишкин, а до того, коли хочешь знать, он кашеваром в моей роте служил. Так-то вот!
– Ох, дивись, хлопче, дивись… – похитав головою дядько Йван. – Маленькі людці, вони наймстивіші. Завтра я знову назад піду. Місце є, і хліба шмат знайдеться. Йшов би з нами, поберіг би свою голову…
– По морю до Симферополя, али прям до Москвы? – заскалив око комісар. – Енто во сколько ж днёв обойдётся, ежель вокруг всех мысов-то? Нет, уж я лучше голову на плаху положу, чем ещё хоть раз в вашу тамбучу полезу! Мне на телеге сподручней. И не говори мне больше ничего! – застеріг, помітивши, що дядько Йван хоче щось додати. – У каждого своя дорога, отец. Давай-ка лучше попрощаемся – простим, значицца, все обиды – «вольныя и невольныя», как говаривал наш деревенский поп. Не серчайте, коли что не так было. Время нынче такое – лютое. И мы, подстать ему, как озлобленные псы. Но иначе, наверное, и нельзя: «Мировую революцию в белых перчатках не делают» – сам Ленин сказал, во! Будь же здоров, отец, и ты, Гришаня, прощевай! Не поминайте лихом Никитку Петушкова. – Він простягнув свою худу, забризкану ластовинням руку, і ми потисли її, спершу дядько Йван, потім я.
– Хай Бог береже, – зітхнув дядько Йван. – А все ж, не їхав би ти в той Сімферополь. Біда тебе там жде…
– Я сам беда! – усміхнувся комісар. Провів рукавом кожанки по обличчю, немов стираючи посмішку, махнув рукою і, не озираючись, пішов до підводи, що вже чекала на нього оддалік. Більше ми його не бачили. Про його долю можна лише гадати. Навряд чи вона дуже відрізнялася від доль мільйонів, яких він щиро сподівався ощасливити.
Перемовившись з сусідами, дядько Йван наказав нам ближче до заходу сонця переставити «Митю», пришвартувавши його до причалу. Вивантажували хліб швидко, без галасу. Забравши кожен свою частку, дядьки вивезли й десятину, обіцяну соляникам. Коли дядьки поїхали, Микита Григорович передав дядьку Йвану гроші за хліб, а ще неширокий, видовжений блідо-блакитний папірець – банківський чек на чималу суму від свого хазяїна, і потім довго тряс його руку, розсипаючи слова вдячності.
Тої ж ночі ми завантажили на борт весь нехитрий скарб дядькойванової сім’ї, мої та Тетянчині пожитки і втекли від невідворотно грядущого більшовицького раю. Матінка відмовилася податися з нами.
– Хто ж зустріне батька, коли той повернеться? – говорила вона, наче виправдовуючись. – Ні, ні, я спершу дочекаюсь його, а вже потім, якось…
Отримуючи її благословення, хіба думали Тетянка з Миколою, хіба думав я, що дехто з нас розлучається з нею назавжди, що оте «якось» не зреалізується попри всі наші зусилля? Тетянка зі свого приданого прихопила лише невеличку дорожню скриню. Обвінчалися вони з Миколою в Піреї, де ми, зрештою, оселилися. Там же, на протилежному боці лиману, на кладовищі Драпетзону, знайшли свій останній земний притулок мій добрий хрещений та тітка Марія. Це було незадовго перед війною. Спершу помер дядько Йван, за ним, за два місяці, не стало й тітки Марії.
З початком війни ми з Миколою вступили до війська. Спершу все складалося добре і в Епірі ми завдали добрячого чосу макаронникам Муссоліні, але потім їм на виручку прийшли німці. Грецька армія не мала жодних шансів встояти проти панцерного кулака їх танкових дивізій. Двадцять сьомого квітня сорок першого року впали Афіни. Захищаючи їх, загинув Микола. Це було тяжкою втратою для мене і ще тяжчою для Тетяни.
Після капітуляції грецької армії, я приєднався до руху Опору, воював в загонах грецьких повстанців ЕОЕА* полковника Зерваса, але коли той, не поладивши з ЕЛАС*, замирився було з залізноголовими*, я перейшов до ЕЛАС і воював з ними вже до самого визволення.
Після війни я деякий час рибалив на Миколиному сейнері, придбаному, до слова, за ті самі щедрі преміальні від хазяїна «Русской Соли», – допомагав Тетяні підтримати сімейну справу.
Переживши воєнну недолю, люди поспішали знову зажити вигод мирного, ситого життя, тож попит на рибу був стабільно високим. Прибутки були чималі і дедалі зростали. За рік ми змогли придбати ще два, хай і не нові, але міцні сейнери і викупити контрольний пакет акцій невеликого консервного заводика. Здавалось би, все йшло якнайкраще, але згадки про давно покинуту батьківщину, про долю матері і батька не давали спокою, відбирали по ночах сон. Чи ж варто дивуватися, що одного сонячного весняного ранку 1947 року, зігнорувавши застереження друзів і протести Тетяни, я найнявся простим матросом на іржавий рудовіз, що прямував до Одеси, поставивши умовою, що там мій контракт закінчується. То була помилка. Дух свободи, що п’янив тоді Європу, віра в великі переміни і моя власна ностальгія зле пожартували наді мною. В той самий день, як я зійшов на берег в порту Одеса, мене заарештували, а наступного ранку, я вже сидів на неструганих дошках розхлябаного пульманівського вагона з двома загратованими віконцями під самим дахом, що діловито день і ніч вистукував по рейках свою звичну мелодію, котячись все далі і далі на схід. Нікого не хвилювало те, що формально я був громадянином Греції, ніхто не напружувався наданням доказів моєї шпигунської діяльності, та й жодного суду, власне, не було. Отак просто, по-домашньому, я влився в велику сім’ю підопічних ГУЛАГУ*.
Побачити рідні краї довелося лише сім років по тому, після смерті «вождя, вчителя і батька всіх колгоспників». Доля змилостивилася наді мною і я ще застав живими і мою матусю й батька, якого вона таки дочекалася наприкінці ще тої ж осені. Вони не могли повірити своєму щастю і пролили при зустрічі море сліз. Каюсь, корчуючи тайгу, напівживий з голоду й виснаження, я не раз картав себе за свій нерозважний вчинок, за те, що сам, по своїй волі, спустився в те пекло. Але ж, їй Богу, заради тих старечих сліз радості варто було пройти навіть крізь нього.
Бог дав мені довге життя. Було в ньому і велике щастя, і не менше горе. Я був свідком «торжества» соціалізму і його безславного кінця. Я бачив, як пекельна система ламає людей, нівечить долі поколінь і народів. Як один з тих, хто пройшов крізь жахи Світової війни, крізь інфернальний світ сталінських концтаборів, я цілком свідомий того, як мало, насправді, цінується ота дещиця – людське життя. Тож, може, саме тому, з кожним прожитим роком, згадуючи тих, хто був поряд, хто став частинкою мене самого – моїх рідних, друзів, жінок, яких любив я, і тих, які кохали мене, в моїй пам’яті все частіше зринає історія того давнього рейсу, комісар, з його сіро-сталевими очима, в обрамленні чудних пухнастих вій, заширока кожанка на його худих плечах, і чимдалі, то все більше болить мені те, що тоді, на порослім сивим полином та шипшиною пустирі, я промовчав і не підтримав дядька Йвана в його намаганні порятувати людину.

2002-2003 (2015) рр.
Валентин БУТ

ПОЯСНЕННЯ
*Караденіз (тур.) - Чорне море
*«Фунда сидоро!» - «Опускай якір!»
*Шкарма - уключина для весла на човні
*Валець - потовщення на веслі, ближче до руків’я для компенсування ваги довшої його частини
*ЕОЕА - народний, рух Опору в Греції в роки Другої світової війни 1939-1945 років
*ЕЛАС - грецька народно-визвольна армія, збройні сили Руху Опору в Греції в роки Другої світової війни 1939-1945 років
*Залізноголові – німці
*ГУЛАГ, рідше ГУЛаг (рос. Главное управление исправительно-трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения) — в СРСР у 1934–1956 роках підрозділ НКВС, який керував системою виправничо-трудових (офіційна назва у 1920-х роках —концентраційних) таборів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 13.05.2016 > Тема "Душі криниця"