Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

(Продовження. Поч. у № 14-15)

– Ну, ты, контра! Оглох, чё-ли?
Микола не відповідав. Він навіть не дивився на комісара.
– Ах ты, мать твою! – аж спінився той. – Ну, я те счас ухи попрочищаю!
«Ну-ну», подумав я, каюсь, дещо зловтішно. «Спробуй, спробуй. Це тобі не словесну полову перед комсомолками молоти. Це тобі…»
Аж тут мене мов струмом пройняло! Я помітив, як в комісаровій руці тьмяно зблиснуло довгоносе дуло нагана! Я крикнув дядька Йвана, але він був у каморі і я не знав, почув він мене чи ні. А комісар не чекав. Вчепившись рукою за сартину*, він ступив крок, ще один… Мені стало жаско. Я бачив, що він не жартує, що незворушність Миколи доводить його мало не до сказу, бачив, що й Микола не збирається поступатись, що ось-ось на моїх очах станеться щось страшне. Біда накочувалась невідпорно, мов хвиля. Комісар був уже майже поряд. Я відчув, як в мене спітніли долоні. «Що ж, будь, що буде», вирішив я. «Щойно цей ракло порівняється зі мною, плигну йому на плечі». Позаду грюкнули дверцята камори, та я ледь завважив те. «Ну, ще крок!».
Те, що сталося далі, скоріше нагадувало цирк. Зустрічаючи хвилю, Микола повів барою наліво, «Митя» слухняно повернув праворуч, задрав прову, спинаючись на гребінь і з грацією сільського бугая, що, розгулявшись, грайливо брикає задом, ковзнув вниз. Всі ці звичайні і прості еволюції найфатальнішим чином позначилися на нашому нервовому пасажирі. Необачно випустивши перед тим сартину, він раптом широко розкинув руки і помчав до Миколи. Дивлячись збоку, можна було подумати, що чоловік побачив найріднішу людину і чимдуж поспішає обійняти її. Та – леле! На півдорозі виявилось, що той, до кого він так поспішав, замість того, щоб залишатися собі внизу, раптом опинився ледь не над головою! Здивований до глибини душі, комісар видав якийсь войовничий лемент, що, напевно, зробив би честь найголосистішим з-поміж вайандотів* Купера з нашої суднової бібліотечки, розпачливо змахнув руками, гепнувся додолу і горілиць посунувся по гладенькій палубі. Завдяки неперевершеним ковзним властивостям комісарської кожанки, подорож була короткою, але динамічною. Сокрушивши по дорозі двовідерний дубовий анкерок, закріплений біля парапету, червонозоряна комісарська голова, взута в блискучий кашкет, з тріском атакувала кормову стінку камбузи*. Треба гадати, що саме завдяки тому кашкету, а ще щастю, що, як кажуть, прихильне до осіб певного розумового рівня, голова нашого конвоїра, на відміну від тріснутих соснових планок, не постраждала, якщо не рахувати чималої гулі.
Дядько Йван, що якраз нагодився, лише головою скрутнув. Я допоміг йому спустити непритомного комісара вниз та умостити його на вільній койці підвітряного борту. На якийсь час ми спекались нав’язливого товариства і могли зітхнути вільніше. Гірше було те, що під час своєї геройської атаки наш комісар загубив те, що робило його, хоч би й лише у його власних очах, надлюдиною. Пошуки револьвера нічого не дали, хоч я й облазив геть всю палубу. Ми здогадувались, як дуже це його засмутить, але що тут можна було зробити? Було ясно, що наган шубовснув за борт і віднині смертоносною зброєю нашого комісара зможуть користуватися лише злодійкуваті краби та бридкі медузи.
Ніч була неспокійною. Грего* розходився не на жарт і до самого ранку завивав, мов той вовкулака, женучи перед собою наполохані табуни хвиль. Ще звечора ми глухо зарифили* майстро-ранду*, а з передніх вітрил залишили саму лише трінькетину*. Тож всі зусилля вітру дошкулити нам, вкласти вітрилами на воду, кинути під ноги розшалілим табунам хвиль вилились лише на те, що на ранок, коли грего, втомившись від тої гонитви, вгамувався і поступився спокійному трамонтану*, ми, за викладками дядька Йвана, були вже на широті Варни.
Сніданок, зазвичай, готував я, але цього разу мені страшенно не хотілося братися до готування в камбузі. Замість того, я заскочив туди на хвилю, прихопив окраєць паляниці, трійко солоних оселедців та трійко цибулин, не гаючись, вибрався на палубу і закрив за собою тамбучу*. Далі, вже не поспішаючи, спустився до камори, тоненько покраяв хліб, почистив оселедці та цибулю і розклав їх по мисках, закріпивши їх між гратками на столі. Впоравшись з тим, я підживився спершу сам, бо підходила моя черга тимонити*, а вже потім запросив до столу дядька Йвана.
– Пора, пора! – промовив той, чи не вперше від початку рейсу, усміхнувшись. – А то, кишки вже на мітинг збираються.
Я взявся було за бару тимона, коли він притримав мене за рукав.
– А, що там, Грицю, наш гість? Оклигав трохи?
Я здвигнув плечима. Прийшовши до тями, комісар разюче перемінився. Лежав на кої весь вечір, скулившись, виглядав притихлим, якщо не сказати, наляканим, підозріло поглядаючи на мене кожного разу, коли я спускався до камбузи. Від нашої скромної вечері відмовився. Останнє, щоправда, нікого не здивувало: в свіжу погоду буває, що й не в самих лише новачків шлунок назовні проситься. Вночі його й справді почало нудити. Я не витримав і перебрався до хазяйської камори.
– А піди та гукни його. Скажи, що чекаємо на нього за столом. Певно, я мимоволі скривився, бо дядько Йван насупився й підштовхнув мене.
– Давай, давай! Мало там, яка в нас любов. Це все ж жива людина.
Зітхнувши, я побрався до камбузи. Перед тим, як спуститися, набрав якомога більше повітря в груди, швидко відкинув кришку тамбучі, скотився вниз, вихопив з бочки, закріпленої біля носової переділки, ще одного оселедця, а з рундука ще одну цибулину, наблизився до комісара. Тут мені забракло дихання, я видихнув, вдихнув і мене ледь не знудило. Різкий густий сморід від загидженого пайолу* висів у повітрі, виїдав очі. Ледь стримуючись, я поторсав комісара за плече й скоромовкою передав запрошення хазяїна.
– Кличут, говоришь? – він недовірливо зазирнув мені у вічі.
– Атож. Йдіть, я зараз почищу оселедця.
Я порвався було піти, та він затримав мене.
– Постой, Гришаня… – він сів і, болісно скривившись, помацав голову. – Знаешь, я ведь сразу заприметил тебя. Ты мне с самого начала глянулся. «Башковитый хлопец», сказал я себе. «А главное, наш – пролетарий». Вникаешь? Так выходит, что мы тут с тобой классовые союзники. Стало быть, нам теперича надо бы держаться заодно. Я это к тому, что… – він підвівся з кої, схопив мене за плечі і гаряче зашепотів у саме вухо: – Принеси мне мой наган! Ты же знаешь, куда они его запрятали. Знаешь ведь!
Я похитав головою.
– Только не бреши, хлопец!
Він так стиснув моє плече своїми худими пальцями, що я ледь не скрикнув.
– Меня не проведешь! Я правду на сажень под землёй вижу, так что лучше принеси добром. На берегу это тебе зачтётся, понял?
Він уп’явся в мене поглядом своїх божевільних очей, але я вже оволодів собою так, що навіть спромігся на глузливу посмішку.
– На сажень, кажете? Не дивно ж, що ви не бачите вашої пукавки. У риб тепер, дядьку, ваш наган. Самі його впустили, а тепер ще й чіпляєтесь? А ну – пустіть! – Я випручався з його рук і, не озираючись, вибрався нагору.
День був чудовий. В розривах летючих хмар зблиснуло сонце, осяявши темно-синю з бірюзовим полиском пишноту безкрайнього моря. Сильний сталий вітер гнав нас вперед і вперед, і навіть неприємна розмова з комісаром не могла зіпсувати того піднесеного настрою, що зазвичай охоплював мене в такі хвилини. Скоріш вже навпаки, я відчував, що повівся належно, по-чоловічому. Сидячи на пупі, з затиснутим в долонях руків’ям тимону, я впивався розкішним видом збуреного моря, захоплюючою гонитвою наввипередки з сивогривими хвилями, а ще тим, що сам-один управлявся в таку погоду з п’ятдесятитонною фелюгою. А це, скажу я вам, дуже п’янке відчуття!
А який був хід! Поглядаючи на довгий спінений слід позаду, я подумав, чи часто випадало «Миті» добиратися до Босфору всього за дві доби – це ж, за словами нашого шкіпера, більше трьохсот миль! Та, видно, дядькові й цього було мало, бо одразу після сніданку він сам сів тимонити, а мені з Миколою загадав поставити ще й майстро-контра-ранду*. Ми з Миколою лише перезирнулися – ставити допоміжне вітрило в такий вітер! Але перечити першому після Бога на борту не заведено. Отож ми витягли з камбузи та розгорнули на палубі громіздкий згорток. Вітрило лише звалося легким, бо було розраховане на легкі вітри. Насправді ж було грубим, негнучким, мов жерсть, і важким, як гріхи старого гуляки. Поставити його при такому вітрі було справою нелегкою і нескорою. Коли воно, врешті, вхопило вітер, щогла протестуюче заскрипіла, «Митя» приліг ще дужче і ушкварив так, як не бігав, напевно, й замолоду. Наздоганяючи хвилі, він з гуркотом врізався в них, огортаючись бризками та тремтячи всім корпусом.
Микола докірливо похитав головою. Йому, як і мені, було шкода «Миті». Він, як і я, не дуже розумів причин того поспіху, причин, що змушували завжди обережного і неквапливого шкіпера поводитись зі старим заслуженим ваговозом так, наче то була регатова яхта.
Комісар вийшов на палубу лише після полудня. Виглядав він, треба сказати, не краще за мерця: блідий, з тремтячими руками й ногами, з поглядом, в якому прозирала вселенська мука – одним словом, не людина, а втілення розпуки і жалю. Якусь хвилину він стояв, притримуючись за надбудовку, а потім кинувся до борту і, навалившись грудьми на парапет, став поквапливо годувати рибу.
– А подайте-но чоловікові води! – крикнув дядько зі свого місця.
Микола озирнувся на батька, потім зиркнув на мене. Я одвернувся. Злість минулася, але й підходити до смердючого нечупари не було жодного бажання. Миколі довелось самому подати йому води. Одпивши трохи з принесеного ним кухля, комісар перебрався на навітрений борт і сів на палубу, знесилено прихилившись до стінки камори. Микола подав йому його картуза, який той впустив був біля парапету.
– На, вдягни. Застудишся.
– Спасибо, братишка, – скинув той очі.
– Що? Який я тобі братішка? – зціпив зуби Микола. – У-у, варнак!
Комісар вмовк, але погляду не відвів.
– А чого ти там до людини присікався? – гукнув з пупи старий. – А чи тобі роботи нема?
Микола плюнув спересердя за борт і відійшов.
– Не серчай! – гукнув йому навздогін комісар. – Вчера я ж это, того… пошутковал я. Прости…
– Бог простить, – буркнув Микола і взявся підтягувати і без того тугі паранки*.
Комісар відітхнув з полегкістю. Встав, зачерпнув бляшаним відерцем води з-за борту і довго вмивався та приводив до ладу забруднену одежу. Потім, чіпляючись за такелунок*, пробрався на пупу і присів поряд з дядьком Йваном.
– Сдуру я это, вчера…– мовив, ніби з жалем, опустивши голову і не підводячи очей. – Всё из-за своей психованности. Из-за неё, да ещё через принципиальность мою и с армии меня поперли. Слишком занозист, говорят. Не ценят своих, верных… Понабрали спецов из бывших, понимаешь… А где, спрашивается, были енти спецы, когда Деникин на Москву пёр? Где они были, когда надо было отбросить белополяков, выбить из Крыма Врангеля? Эх, да что там говорить…– він похилив голову і довгу хвилину мовчав, занурений в якісь свої болісні думки.
– То ти, може, брав Перекоп? – поглянув на нього дядько Йван.
– Брал… – повагом відказав комісар. – Как командир первой роты 135 полка пятнадцатой Инзенской дивизии. Мы, чтоб ты знал, дядя, шли в первых рядах.
– В перших? А кажуть, що ваші в перших рядах махновців поставили?
– Кажут…– комісар підвів погляд і повів очима на сіро-зелені хвилі. – Кто кажет-то? Я тебе говорю, дядя: Красная армия брала и Литовский, и Ишунь. Да, был в составе РККА* махновский корпус*. Да, крепко выручил нас их пулемётный полк*, когда потеснил наш левый фланг генерал Барбович*. Лихие вояки, ничего не скажу. Двумя-тремя сотнями тачанок остановили тогда атаку целого кавкорпуса. Без них посекли бы нас там, как капусту. А все ж, по сравнению с нами, было их там пшик да маленько.
– Он воно що…– кивнув дядько Йван. – То, виходить, ви воювали як спільники, як союзники?
– Выходит, как бы так, – згодився знехотя комісар.
– А скажи-но мені тоді, чоловіче, – як величають тебе, вибач?
– Никита Силантьич я.
– А скажи-но мені, Нікіта Сілантіч, з якого ж тоді дива Красна армія підступно напала на свого спільника, на свого рятівника під час спільного маршу, заваливши їхнім трупом весь берег між Саками та Євпаторією?
Комісарові губи сіпнулися й обм’якли, а веснянкувате обличчя повільно залила густа червона барва.
– Ты, енто, таво – не суйся не в свое разумение! – різко викрикнув він. – Они знаешь сколько раз нам кровя пускали?
– Кро-овя пускали... – протягнув дядько Йван. – Це ж коли – після того, як помогли вам взяти Крим?
– До того, до того! – крикнув комісар, блискаючи очима.
Дядько Йван насупився, зміряв комісара важким поглядом, але промовчав, натомість кивнув Миколі, що облишив свою роботу і, зціпивши зуби, посунув було до горлопана, аби займався своїм ділом.
– Пойми ты, – заговорив комісар, трохи заспокоївшись тим, що дядько Йван, схоже, не збирався і далі наполягати на зрадливості червоних. – Енти доморощенные анархисты сами не знают чего хотят: бросаются на всех, как бешенные собаки. Сегодня белых бьют, завтра наших. Да, их участие во взятии Крыма, чтоб ты понимал, это как с поганой овцы – хоть шерсти клок. Выпусти тогда их товарищ Фрунзе из той мышеловки, а взавтра, когда мы пойдем освобождать Юг России, они и нашу конницу не хуже барбовичевой побреют. Это стратегия, понимать надо, дядя!
– Стратегія, кажеш? – дядько Йван пронизав комісара гострим поглядом. – Ну-ну…

(Продовження в наступному номері)

ПОЯСНЕННЯ
*Сартина — один з канатів, що підтримує щоглу з боків (ванта)
*Вайандоти (гурони) — індіянське плем’я Атлантичного узбережжя та району Великих озер Північної Америки
*Камбуза — носова каюта, місце приготування їжі, приміщення для відпочинку залоги
*Грего — див. пояснення у № 15
*Рифити — зменшувати площу вітрила, підбираючи його частину та пришнуровуючи її до рангоуту, в даному випадку до майстро-бума реї (грота-гік). Бума-рея — довгий циліндричний брус, шарнірно закріплений до щогли, уздовж якого розтягується нижня частина головного вітрила
*Майстро-ранда (ранда) — основне, найбільше вітрило (грот)
*Трінькетина — переднє трикутне вітрило (стаксель)
*Трамонтан — див. пояснення у № 15
*Тамбуча — люк
*Тимонити — стернувати
*Пайол — підлога в каюті
*Майстро-контра-ранда — трикутне вітрило, яке ставиться вище майстро-ранди (грота-топсель)
*Паранки — талі, за допомогою яких натягуються сартини
*Такелунок — загальна назва канатів, що використовуються для розкріплення щогли та управління вітрилами
*РККА (рос. Рабоче-Крестьянская Красная Армия) – Робітничо-Селянська Червона Армія.
*Кримський корпус Семена Каретника (від 3 до 10 тисяч)
*Кулеметний полк Хоми Кожина
*Барбович Іван — генерал-лейтенант, командувач кавалерійського корпусу в армії Якова Слащова

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 15.04.2016 > Тема "Душі криниця"