Версiя для друку Обговорити в форумi

Раїса Плотникова - член Національної Спілки письменників України, живе в м. Лубни Полтавської області. Вона авторка трьох книг прози і поезій, а саме: "Втомилася мовчати...", "Розіп'ята на двох хрестах" та "Не всі ночі темні". Її новели, оповідання, вірші друкувалися в газетах "Зоря Полтавщини", у журналах "Жінка", "Криниця"... А нещодавно Раїса Василівна познайомилася з "Кримською світлицею" і їй, як вона пише в листі до редакції, "хочеться сказати хороші слова на адресу цього чудового єдиного в Криму україномовного видання". а заодно й надіслала свої твори для "Кримської світлиці". Отож, знайомимо наших читачів з новелою Раїси Плотникової - письменниці з Полтавщини.

Великі темні очі й бліде хворобливе обличчя - вражаючий контраст, від якого ставало трохи моторошно. Дівчисько стояло біля одвірка підвалу й збентеженим поглядом отих чорнющих очей ширяло з однієї постаті на іншу.
- Ну що, мала, дрейфиш? - бритоголовий, довготелесий, схожий на чорного лелеку юнак цвіркнув запитання крізь зуби, наче плюнув.
- Чого тобі треба? - несподівано плечі дівчини розпрямилися, голова відкинулась назад граціозно й гордовито, а голос прозвучав так, ніби це вона була тут найголовнішою.
- Ти дивись, а воно ще й брикається! - прошепелявив опецькуватий, голий по пояс чоловічок, вік якого визначити було важко, його голова теж була бритою, як і в Чорного Лелеки. - Ти ж фуфло, та я таких, як ти...
- Цить, Шпак, без твого дзьоба якось розберуся, - довготелесий кинув різкий погляд у бік приятеля.
- Серж, ти що, невдало широнувся чи чого наїжджаєш?
- Та помовч...
Поки несподівана перепалка не вщухала, дівчина уважно й напружено вдивлялась у обличчя хлопця. Десь-таки вона зустрічала цього Сержа, бо різкі очі, а на противагу їм м'яко окреслені, наче трохи ображені вуста, крилато зламані брови навівали щось не стільки знайоме, скільки бачене.
- Мала, як тебе звати? - Чорний Лелека перевів погляд на дівчину.
- Відповідати обов'язково?
- Авжеж.
- То чому ти на моє запитання не відповів?
- Хм... А ти вперта. Ну, гаразд. Ти мені подобаєшся. Така відповідь тебе влаштовує?
- Так подобаюся, що ти своїм головорізам звелів силоміць затягнути мене в це підземелля?
- Слухай, мала, за кого ти мене маєш? Я хочу, щоб відповідала ти, а запитувати буду я. В'їхала?
- А якщо не в'їхала?
- Ну, ти й штучка... - Серж підійшов до дівчини і взяв її за підборіддя, хвиля роздратування несподівано запаморочила йому голову, він боляче стис бліде дівоче обличчя. Різкий рух - і гострі молоді зубенята вп'ялися у темну від засмаги руку.
- Серж, розмаж її по стіні, або дай я це стерво оприходую. - Маленький Шпак нетерпляче підскакував на одному місці.
- Ти знову зі своїм дзьобом, ану, киш звідси!
Опецьок неохоче почвалав           до виходу. Вони залишились          удвох.
- Ти навіщо мене вкусила? - запитав Серж, дістаючи з кишені заяложену ганчірку, яка, напевно, малась за носовик, і витер закривавлену руку.
- Щоб тобі було боляче.
- Нарешті ти починаєш відповідати на запитання. То, може, назвеш і своє ім'я?
- Мабуть, не варто, але так тому й бути. Я - Оля.
- Овва, мою маман теж Ольгою було звати!
- А чому - було? Де вона ділась?
Хлопець ураз замовк, звівши брови у хижу птаху в польоті, й пішов до найдальшого закутка. Сів на хитку подобу ослінчика, вийняв зневідкіль гітару і вдавано хрипкуватим голосом узяв перший акорд:
Не було, не було в мене роду,
Я мале зозулясте дитя,
Я мов карта з чужої колоди.
Я прийшов і піду в небуття.
Співав неголосно, але з таким надривом, що зайве було питати, чия то пісня - вона була, без сумніву, його. Оля напружено слухала. Раптом він замовк.
- Ну, на біса було кусати? Тепер рука болить, грати не можу.
- А навіщо було тягнути мене сюди?
- Ти знову за своє. Ну, ну...
Гамір на східцях примусив обох насторожитись. Несподівано дві кремезні чоловічі постаті затулили собою вихід.
- Таточку, - зойкнула дівчина, та враз завмерла, не зробивши жодного кроку в бік своїх визволителів.
- Олю, що цей негідник тобі заподіяв? Ходімо звідси, дитино. А ти... - він пронизав поглядом хлопця. - А ти ще своє отримаєш.
Міліцейська форма іншого чоловіка коментарів не вимагала. Він підійшов до Сержа, який усе ще сидів на ослінчику, і мовчки взяв хлопця за плече. Той різко випростався, і коли Оля озирнулась, ідучи слідом за батьком, постать юнака чітко карбувалася у її свідомості Чорним Лелекою.
Ранок - це завжди надія.
Надія на щось нове, справжнє. Дивно, і взагалі нісенітниця, та перше, про що подумала Оля того ранку, - був Серж, і сподівалась вона не на що інше, а на зустріч із ним.
- Олю, ну як ти? Спалося після пригоди? - перебив чудні дівочі сподівання батько.
- Все нормально, та...
- А мама досі схлипує.
Оля відкинула ковдру і в куцій льолі (не любила довгих нічних сорочок) побігла до батьківської спальні. Шух - під мамину ковдру, притислася до теплого рідного тіла і зашепотіла:
- Ма, чуєш, ма, давай сьогодні зробимо наш фірмовий салат з кальмарами.
- Це що, психічна атака? - всміхається зарюмсаними очима мама.
- Ні, це моє святкове бажання у антисвятковій атмосфері.
- Ну що ж, свято так свято! - мама стає у ліжку на повен зріст і, артистично жестикулюючи, починає декламувати вірші своєї улюбленої поетеси. Оля, недовго думаючи, стає поряд і копіює маму, трохи передражнюючи, а потім вони, сміючись, падають на ліжко і дуріють, як малесенькі.
- Ма, я тебе обожнюю, таких, як ти, немає, - стомившись від борсання, каже принишкла Оля.
- Можливо, є кращі, та мені байдуже, бо мені добре з тобою. Я тебе люблю.
- Можна у ваше жіноче царство? - запитує батько, обережно визираючи з-за ледь прочинених дверей.
- Спробуй, але обережно, бо з нами жарти погані, - відповідає Оля.
- А я не жартувати прийшов, я сьогодні - ваш покірний слуга і приготував каву.
Він відчинив двері навстіж і, тримаючи на руці тацю, постав перед жіноцтвом. Мить панувало мовчання, яке тріснуло мильною бульбашкою, перетворившись на гучний регіт.
- Щось не так? Ви чого?
- Та, - спромоглась Оля. - Ти поглянь на себе у дзеркало: срібна таця, порцеляновий посуд, білосніжний рушник і ти у трусах...Потім пили каву з крихким печивом і розмовляли про різну всячину, навмисне обминаючи вчорашню пригоду.
- Як ваша нова "німкеня"? - запитала мама.
- Шикарна! Зовні - нічого особливого, а почала урок і вже - цариця. Цікаво, просто, але на оцінки не щедра.
Згодом Оля пішла перевдягатися до своєї кімнати. Зняла куцу льолю і раптом завмерла від думки, яка пронизала все єство: а якби Серж роздягнув її тоді, в підвалі? І вона несміливо поглянула на своє відображення в дзеркалі.
Рип-рип-рип, новенькі черевики чергового міліціонера вирипували дошкульно й набридливо.
- Скільки цей пришелепкуватий буде тинятися туди-сюди? Не дасть і прикимарити, - Шпак простягнувся на увесь свій міні-зріст вздовж вузенької лави і продовжував лаятись. - Уперше бачу такого телепня, всі нормальні сидять на дроті, а цей уже доконав.
- Чи він доконає, а ти своїм базіканням - на всі сто, - промовив Серж, який сидів поруч, зігнувши знаком запитання своє довге тіло.
- Сержику, любий, не пінься, не все життя будемо в цьому мавпятнику кукукати. Скоро ранок, і якщо те фуфло своєму предкові чого зайвого не напатякало...
- Слухай, Шпак, ще раз назвеш її так, я тебе уграю.
- Сержику, тебе щось понесло, я розумію, що воно вже не завадило б і розкумаритися, але це не означає, що на мене треба давити.
- Я не давлю, я попереджаю, - тремтячим голосом сказав Чорний Лелека, потім підвівся, підійшов до товстих залізних ґрат і вп'явся пальцями у холодний метал.
Черговий зупинився навпроти Сержа. Десь у кутку надривно закахикав сивий патлач, кашель душив кволі груди. Мешканці мавпятника зайорзали, хто на лаві, хто на підлозі.
- Заглохни, старий, - гарикнув заяложений фраєр, тіло якого було розмальоване всілякою гидотою з порно. - Глохни, бо придушу.
Важко дихаючи, чоловік намагався щось сказати, та новий напад кашлю дошкульно зсудомив і слова застряли в горлі. Врешті міліціонер простягнув старому кухоль з водою і, зробивши ковток-другий, той невдовзі принишк.
Серж залишився біля ґрат. У обважнілій голові пропливали чи то спогади, чи то фантазії... Мить йому здавалося, що він - той гривастий і гонористий кінь, якого вони зі Шпаком украли минулого літа. Помчати б галопом... Та тільки ноги не хочуть - важкі, наче сплутані налигачем. А за мить він був маленьким хлопчиком, який стоїть на величезному вікні дитячого будинку й дивиться на якусь жінку, а та махає йому рукою і дико регоче... "Мамо!" - хочеться закричати йому, та нараз він бачить бліде обличчя, великі темнющі очі й шепоче: "Мала, Оль..."
Холодна тверда підлога давила звідусіль, навіть зверху...
Дзвінок був коротким і несміливим. "Може, здалося, та піду гляну", - подумала Оля.
- Слухай, прийди, він тебе кличе, - сказав розгублено, стоячи біля порога в пошарпаній жилетці, одягненій на голе тіло, малий підвальний Шпак.
- Що з ним?
- Погані справи, може, й того... Прийди, не бійся. Тебе ніхто не чіпатиме.
- Оль, з ким ти розмовляєш? Запроси до кімнати і зачини, будь ласка, двері, а то протяг, - гукнула мама з кухні.
Шпака мов нечистий у пазуху сховав: був і нема. Оля стояла приголомшена. Вона не знала, коли, для чого, але твердо знала, що піде до Сержа.
- Ма, мені треба піти туди, у підвал, - мовила не своїм голосом і завмерла.
- Ти що, жартуєш?
- Мамочко, мені дуже треба...
Жінка зазирнула в очі доньці, й, опустивши розгублено руки, сіла біля столу, підперла враз обважнілу голову обома руками.
- Гаразд, пішли, я буду чекати тебе неподалік.
До підвалу Оля зайшла, не думаючи ні про що. Голова аж бриніла від відсутності думок. Прийшла і все, а там... А там дивовижно пахло бузком. Глянула довкола й погляд прикипів до пляшок з-під молока, в яких хизувався бузок.
Серж лежав на підлозі, якесь ганчір'я прикривало брудні бетонні плити. Оля сіла поруч і обережно поклала голову хлопця собі на коліна. Змарніле обличчя здавалося неживим, дівчина торкнулася худої неголеної щоки й раптом сльози покотилися з її очей. Вони туманили погляд.
- Мала, ти плачеш? Я вбитий: заради мене ніхто й ніколи не плакав, - ледь прошелестів губами Серж.
- Що з тобою? Тебе побили?
- Ні, мала, це не те. Мене б'є звідтіля, зсередини. Мене б'є не щось, а відсутність чогось. Розумієш?
- Розумію, - Оля погладила коротеньке їжакувате волосся, яке почало відростати на голові Сержа.
- Я думала, ти - Чорний Лелека, а ти кострубатий їжачок, який намагається сховати своє тепле серце під безліччю штучних голок.
- А ти... Ти - найбузковіша дівчина на світі. Бузок ріс під кожним вікном нашого дитбудинку.
Хвилинку помовчали. Він запитав:
- Знаєш, навіщо тебе покликав?
- Знаю.
- Пробачиш? Дуже прошу, пробач!
- Ні, не пробачу. Хочу, щоб ти був. Боюся, що коли пробачу, ти підеш...
- Хіба що полечу туди, - Серж підвів очі вгору й подивився на стелю так, ніби то було чисте небо. - Оль, скажи, ти злякалася мене тоді..?
- Мені було страшно спочатку. Коли були ті, решта... Коли був Шпак. А як ми залишились удвох, усе минулося, ніякісінького страху.
- Це добре. Бо страх завжди у парі, частіше - з ненавистю, рідше - з любов'ю, - хлопець міцно стиснув зуби, затамувавши стогін.
- Тобі погано? Дозволь я викличу швидку, будь ласка! Санітари лаялися, та Оля не звертала уваги, вона дивилась, як Сержа поклали на носилки й понесли. А він лежав у темному одязі нерухомо, випроставшись на увесь свій чималенький зріст.
- Ні, таки Чорний Лелека... Чорний лелека з раною в серці від народження, - подумала дівчина.
м. Лубни,
Полтавська область.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2002 > Тема "Душі криниця"