Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела
КНИГИ НАШИХ ЗЕМЛЯКІВ

Степанов Ф. Карколомні мізансцени – Сімферополь. «Кримнавчпеддержвидав», 2015.

Ще свіжа, сьома за числом книжка відомого письменника Федора Степанова «Карколомні мізансцени» побачила світ у сімферопольському видавництві. До неї увійшли епічні твори (дві новели, повість і уривок з історичної повісті) та близько двохсот поезій. Трохи незвичний, несподіваний заголовок книжки. До лексеми «карколомний» словники фіксують аж десять синонімів, і серед них: запаморочливий, головокрутний, важкий, складний, каверзний, страшенний… Ну а «мізансцена» — з французької мови, що передається як розташування акторів на сцені в окремі моменти вистави.
Акцентуємо увагу на заголовкові, бо тут якраз і захована домінанта з філософським підтекстом того, що хотів сказати автор читачеві в прозовому і поетичному доробкові: життя – каверзна, головокрутна штука з усіма радощами і негараздами. Як не згадати знаного афоризму: «Життя – театр, а ми актори в ньому». Та й сам автор не раз наголошує на цій сентенції, приміром, у фіналі новели «Після «кінця світу»: «Отакі-то були карколомні віддарунки тоді мені від «світового потопу» і першої риболовлі. Духовно неперевершені і напрочуд живильні, як ковтки свіжої холодної води для мандруючого одинака в спекотній пустелі». У цьому контексті можна говорити про оті головокрутні примхи долі, що прочитуються в багатьох поезіях, як-от:
А може, буде все й не так,
І спалахне зірниця –
Життя на вибрики мастак,
То й щастям освятиться.
(«А може…»)
Спробуємо розгледіти в цій книжці художницькі риси Ф. Степанова як поета, оскільки думками про його епічний доробок ділиться в післямові, на високому професійному рівні, вчений-літературознавець Михайло Вишняк, відзначаючи часове, тематичне і жанрове різноманіття вміщених творів і те, як автор майстерно осмислює конкретно-буденне людське життя, не якесь далеке, абстрактне, а саме наше «повсякденне світобуття». Осмислює з притаманною йому філософічністю.
Перечитуючи поезію Ф. Степанова, я подумки намагався зарахувати його до якоїсь плеяди, до якогось гурту сучасних майстрів віршованого слова, скажімо, до шістдесятників чи новітніх модерністів, але це в мене не вийшло. І дійшов висновку: за філософським настроєм, за журливим ставленням до минущості дійсного та давнього людського життя, за способом лаконічного й чіткого вислову його поезія – це неповторний, самодостатній світ із своїм всеосяжним змістом.
Оригінальність поетики нашого автора, як на мене, в тому, що він уміє проникати в лексичні, інтонаційні глибини мови, навернути людську душу до свого прямого призначення – любити ближнього. Тому-то його слово самобутньо значеннєве, з нього не вивітрився зміст і принадність. Тільки людина з вродженим мистецьким чуттям може так образно і просто сказати:
Чомусь настали дні похмурі,
І в серці – лід, і в серці – бурі.
Ну як оце все зупинить,
Де відшукать ту мудру мить?
(«Чомусь настали…»)
Звичайно, як і у кожного справжнього поета, у Ф. Степанова є багато улюблених тем. Наприклад, тема його малої батьківщини із селом Казанкою на Миколаївщині, де зробив перші свої кроки, тема древньої землі Тавриди – другої малої батьківщини, де нині мешкає, пише і видає книги, тема стражденної матері, яка відвідувала сина і молилась у нагірнім Храмі Всіх Святих, тема України. Він не демонструє своїх патріотичних почувань і свого українства, бо вони для нього не одежина, а сама душа. Він ще за два місяці до проголошення нашої незалежності адресував Україні вірш-роздум «За істину»:
Скільки ворогів, уявних друзів
Лицемірно йшли на твій поріг,
Щоб у тому рабському Союзі
Ласувати твій смачний пиріг.
Сторінка за сторінкою, переходячи від філософської до громадянської лірики, від інтимної до пейзажної, автор з дивовижною чутливістю добирає яскраві, небуденні барви, щоб осмислити життєві реалії, не завжди оптимістичні. Що вже казати про людей, коли навіть у природі поет бачить ті самі трагедії і біди, які йому болять:
О, дощ благодатний!.. Під стінами он
Зрубали зелену травичку дощенту!
Сіріла земля, як мерців пантеон,
Та все ж дочекалася слушного менту.
(«Балада про зрубану траву»)
Які це напрочуд влучні і, я б сказав, точні поетичні вислови! Радієш за людину, котра все це не тільки побачила, а й закріпила в художньому слові. І прикладів такого точного і водночас глибокого поетичного світосприймання десятки. Але всі ці образи були б марні, якби не несли в собі певної думки, певного почуття. Адже влучні спостереження, як відомо, — це ще не все. Треба, щоб їх «експлуатувала» вагома, зрима думка, чітка ідея. Саме таке перелиття художніх образів у метал думки знаходимо в багатьох віршах рецензованої збірки. Для прикладу. В мініатюрі «Той ключик» всі образи змонтовано так, щоб показати споконвічну тугу за тим, чого не вернути: «І кров забунтує у жилах, хоч молодість вже не вернуть», і — як антитеза: «І я віднайду отой ключик до щастя, де знов повезе». Серцезворушні вірші «У колотнечі», «Огонь кохання», «Наснага», «Осанна доброті». Немало, мабуть, авторові треба було пережити, щоб побачити, як «краї-то наські дихають вже іншим дихом», чи як «…спокійний замріяний вуж змінив свій характер аж круто».
Справді, написане поетом і в попередніх збірках, і, зокрема, в цій, яка охоплює датовані вірші за неповних шість років, сприймається як хроніка закоханої душі. Любов, безсумнівно, є енергетичним джерелом його творчості, силою, що з’єднує численні різножанрові твори (і прозові теж) у те цілісне, що ми називаємо художнім світом Федора Степанова.
Йдеться не стільки про інтимні емоції, ліричного героя взагалі, скільки про любов у високому розумінні цього слова: до землі, на якій вперше глянув на цей чорно-білий світ, до матері, до людей, з якими живеш, зрештою, до всього того, що зветься Батьківщиною.
Окремо хотілося б відзначити власне інтимну лірику, представлену в рецензованому виданні якнайширше: чи не кожен третій вірш на цю тему. Апологія любові в Степанова, навіть культивування ним в собі цього почуття є, на його думку, також конструктивним, дійовим принципом художньої і життєвої позиції. Звідси – врочистість, піднесеність, натхнення й уявлення про життя як про свято. Ще Зігмунд Фрейд між творчим і статевим актом ставив знак рівності. Вже в першій своїй збірці «Нетрі» наш поет зізнається:
Мене немов би пробудили
Високість персів і чоло.
Дали мені натхнення й сили,
А смутку ніби й не було. («Суть»)
Його любов чиста, цнотлива, без гострих приправ. З одного боку, це щиросерда оповідь про недосяжність жіночого ідеалу, про кохання, яке вабить, стоїть на порозі твоїх сподівань і тут же тікає, як міраж, з іншого, – це поетична історія взаємин ліричного героя (читай – автора!) з жінками:
До тебе я у сутінках гряду,
У напівтемряві і навіть серед ночі.
І все іду, іду, іду, іду,
Щоб цілувать твої вогненні очі.
Коли ж нарешті стріну я тебе,
Яка б зняла у серці справжню драму,
Розкрила б в серці небо голубе
Над куполом гнітючого бедламу.
(«Торую шлях важкий»)
Сказати щось нове про священне почуття – кохання, не збившись на прикру банальщину, не так просто після любовних рефлексій в «Зів’ялому листі» І. Франка, в сонетах В. Шекспіра, в пушкінській, єсенінській ліриці, після сосюриного «Так ніхто не кохав», симоненкового «Чорні від страждання мої ночі…» — перелік можна продовжити, бо рідко хто з істинних поетів не осягав наймилішу мову душі – мову кохання. По-своєму осягає цю мову і наш поет. Він знайшов її, цю мову душі, бо писав і пише тільки про те, що пережив і переболів. Уміє дивуватися світом і дивувати нас тим, що бачить.
Ф. Степанов розвиває від книжки до книжки свій стиль, від нього не відійшов і в цій збірці. Вміє легко переходити в поезіях з одного настрою на інший, звертаючись при цьому, як правило, до традиційних форм віршування. Він має доволі сил, щоб успішно піднятися на поетичне верхів’я і не загубитися посеред найвищих вершин української поезії.

Василь ГРИЦЬКІВ,
член Національної спілки письменників України
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 18.03.2016 > Тема "Душі криниця"