Версiя для друку Обговорити в форумi

Кілька років тому у приміщенні Києво-Могилянської академії в Києві я мав нагоду запізнати вже тоді колишнього посла Канади в Києві Дерека Фрейзера.
Я саме розмовляв перед конференцією місій спостереження виборів Світового конгресу українців та Українського конгресового комітету Америки з моїми друзями з Росії, які репрезентували українські організації у РФ. До нашої розмови долучився посол Фрейзер. Я з місця відрекомендував йому людей з РФ українською мовою. Він зробив зауваження, що хоч трохи розуміє по-українськи, але не розмовляє. Одначе радо зголосився з ними розмовляти по-російськи. Я запитав: чому він не вивчив українську?! Він відповів, що, знаючи російську, вважав це непотрібним, бо в Україні всі розмовляють по-російськи. Вказавши, що це не добре, я запропонував йому бути для нього перекладачем з української на англійську. Він, не вислухавши мене до кінця, пірнув у розмову російською мовою. Не маючи ради, я йому зробив гостру заувагу, що такі люди, як він, навіть з Заходу, служать російським імперським інтересам.
До речі, пізніше я просив моїх друзів з Канади у СКУ і y Конгресі українців Канади, щоби вони йому звернули увагу. Не знаю, чи вони це зробили, але опісля він канадськими українцями був запрошений головним промовцем на один престижний український захід у Торонто.
Нещодавно одним з цікавих явищ новорічної прес-конференції президента Порошенка було, як ставили питання представники ЗМІ, тобто якою мовою. Напевно, найбільшою іронією було те, що три речники в основному англомовних ЗМІ: Радіо «Свобода», «Блумберг Нюз» і «Ройтерс» ставили свої запитання по-українськи. Натомість речник «Української правди», яка претендує на великий український патріотизм, поставив запитання російською.
Мій висновок з таких подій один — ми, українці, як народ маємо поважні проблеми з національною ідентичністю. Малоросійство просякло у нашому народі, а сьогоднішня держава після трьох революцій: гранітної, помаранчевої і гідності, не має чи не втілює конкретної політики робити Україну українською. До речі, сьогодні в Україні досі діє навіть мовний закон Ківалова-Колесніченка, а стаття 10 Конституції — це просто вивіска.
Пригадую, 20 серпня 2007 р. відбулась зустріч делегації СКУ з головою Донецької міської державної адміністрації Олександром Лук’янченком під час річних загальних зборів Ради директорів СКУ у Донецьку. Зустріч відбулася у будинку міської адміністрації. Коли делегація СКУ прийшла до приміщення, її зустріли урядові особи мера: жінка, яка мала завдання провести екскурсію по будинку для делегації, і друга особа, яка мала служити перекладачем з української на російську. Як президент СКУ, який очолював делегацію, я звернув увагу на непотрібність перекладача, оскільки зустріч з мером повинна відбутися українською мовою, бо Донецьк перебуває все ж таки в Україні. Відповідь була, що мер розмовлятиме по-російськи, а ми можемо по-українськи і тому є наявність перекладача. Я перепросив, що ми забрали так багато часу не тільки зараз, але, напевне, також у підготовці і сказав, що, мабуть, зустріч не відбудеться, бо ми не підемо на зустріч з мером українського міста, коли він розмовлятиме чужою недержавною мовою. Утворилося трохи замішання, одначе, воно тривало не дуже довго. Прийшов сам мер Лук’янченко, який привітав нас по-українськи та вибачився, що не розмовляє добре українською, але постарається. Зустріч з мером тривала годину і весь час українською мовою. Тільки два чи три рази мер звернувся до свого перекладача, шукаючи відповідного українського слова.
От і приклад. Якщо мер міста Донецька, який, до речі, відкрито говорив, що виступає російською мовою, бо його обирали російськомовні виборці, провів зустріч по-українськи, то чому представник, здавалося б, патріотичного ЗМІ не спроможний поставити запитання по-українськи?! Бо зухвалий. Чому посол Канади Фрейзер в Україні не розмовляв по-українськи? Може, тому, що був застарим, як дехто мені підказував, і не був у силі навчитися. Але де була українська громада Канади, щоби його примусити або вимагати іншого посла? Правда, ця проблема не є актуальною сьогодні серед українців Канади, але серед українських ЗМІ в Україні ця справа є не менш актуальною, навіть сьогодні, після трьох революцій, 25 літ і багато дечого. Чому президент це терпить? Зажорстко? Ні! Нормально, хіба не нормально для малоросів. Час стати дійсним народом.

Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ,
президент Світового конгресу українців (1998-2008 рр.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 19.02.2016 > Тема "Резонанс"