Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

Сьогоднішня поетична сторінка «Кримської світлиці» представляє поезію нашої землячки Галини Литовченко. Пані Галина народилася на Київщині в Рудому Селі. За освітою — радіотехнік-конструктор та бухгалтер. Член Національної спілки письменників України. Тривалий час мешкала у військових гарнізонах Росії, Азербайджану, Литви. З 1998 року — жителька Криму, працювала у військовій частині с. Перевальне, нині — адміністратор в пансіонаті с. Піщане. Мешкає в с. Віліне Бахчисарайського району.
Автор книг поезій «Не займай мене, осене...» (2008), «Лаванда на спомин» (2010), «Шовком вишиті мережки» (2011), «Схід сонця» (2013) та книг прози «Далеке літо» (2012), «Міражі» (2014), «Криниця пам’яті» (2015). Її твори друкувалися в книзі українських поетів про Крим «Люблю тебе, мій Криме», альманахах «Ліра», «Скіфія», «Антології сучасної новелістики та лірики України», «Чатує в століттях Чернеча гора», журналах «Дніпро», «Склянка часу», «Крим», «Доля», «Литературный Азербайджан», газетах «Кримська світлиця», «Народна Армія», «Літературний Крим».
Поезія Галини Литовченко неповторно-колоритна. Її слово будить нашу уяву не згірш за пензель вправного художника. Тонка спостережливість, за якою впізнавані пейзажі, образи, яскрава емоційність, ніжність, тремтливе відчуття дотичності до простору й часу, – все це вірші майстрині слова Галини Литовченко.

Галина ЛИТОВЧЕНКО
«У ВИРІЙ ОСІНЬ ВІДЛІТА...»

В ОСВІТЛЕНІ ДИВЛЮСЯ ВІКНА

І знов мені у ніч глуху не спиться.
Пізнавши перевагу трав
над БАДом,
Смакую чай із м’яти і кориці
Вприкуску з білосніжним
рафінадом.
Малює ніч сюжети безпросвітні,
Не ваблять сквери темні неласкаві.
Люблю в освітлені дивитись вікна,
Ті, що заснули, – зовсім нецікаві.
У когось люстра хвастає вогнями,
А там – рухомі тіні, мов на сцені:
Чи возяться із пізніми гостями,
Чи з приступом настирної мігрені?
Чи грішник чує неминучу кару
Й свою свідомість заливає трунком?
А в тім вікні ще зовсім юна пара
Злилась, мені на заздрість,
 в поцілунку.
Якийсь дивак, десь загубивши
 спокій,
Крізь непомітне в жалюзі забрало
В моє вікно налаштував бінокль.
Іще цього мені не вистачало…

СТЕП НА ДВОХ

Над морем сміялися зорі серпневі,
А місячна стежка за обрій вела.
Під подихом ніжним м’яка ковила
Ховала стежки,
як морська хвиля невід.
Над морем сміялися зорі серпневі.
Духмяніла ніч степова полинами,
Зітхала пташина якась уві сні.
Співали цикади щасливій мені,
Слухняно стелилися трави під нами.
І моря прибій розливався піснями.

Я СТУПАЮ У ОСІНЬ ЛЕГКОЮ ХОДОЮ
«Не займай мене, осене, марно,
Бо близькою тобі я не стану»
 Г. Литовченко

Я ступаю у осінь легкою ходою,
Ставлю в глеки букети
червоних жоржин.
Я до клена біжу,
як колись молодою,
Він дарує мені листопаду бурштин.
Його листя плету у каштанові коси,
Жінка-осінь до мене
 сміється з дзеркал.
Щось лишилося в ній від весни.
 Чи здалося?
Чи під сумнів взяла
хризантемовий бал?
До вподоби мені ця пора золотиста,
А недавно ж благала:
 – Мене не займай…
І шепочеться клен
 про любов падолистом,
І нагадує серцю минулий розмай.

КЛАСИКА ОСЕНІ

Навислих хмар класичний
 перманент
Змінив нюанс осіннього муару.
Під застарілий акомпанемент
Читають реп каштани
 на бульварах.
Виводить ринва, мов старий орган,
Гримлять дахів натруджені
 тамтами.
Дрімає дуб – столітній дідуган
Під затяжними зливами й вітрами.
Засумував ліхтар в самотині,
Пірнув під зонт прохожий
 пересічний,
Розвів вологість вечір у вікні…
І так щороку, й буде так довічно.

ОСІННІЙ ДЕКАДАНС

Поіржавів на листі шафран,
Назріває пора декадансу.
Розкладає байдуже платан
Від нудьги на балконі пасьянси.
Розійшовсь дебошир-вітерець,
Завива щось своє на фальцеті,
Через площу міську навпростець
Носить сум в паперовім пакеті.
Туркотять голуби до ладу —
Привертають увагу до себе.
Без надії — крізь хмар череду
Пробивається клаптичок неба.

ПІЗНЬО-ОСІННЯ ЗАМАЛЬОВКА

Помолотилися жита,
Поскиртувалася солома.
Набивши яблуком оскому,
У вирій осінь відліта.
Струсила листя із гілля,
Внесла в розмови смутну тему
З опалим цвітом хризантеми,
З прощальним криком журавля.
Насторожилася стерня,
На землю дрібно сіє мжичка.
В чоботях з гуми молодичка
Качок в повітку заганя.

В ТУМАНІ

Накрив туман село й долину,
Розлився сивим молоком.
Висока вежа тополина
У морок врізалась клинком.
На цілий світ сердиті кури,
Дзьобають помацки зерно,
Села просту архітектуру
Сховало димчасте рядно.
Отямились від летаргії
Штахетини-поводирі.
Ліхтар ще з ночі без надії
Над тином блимає вгорі.
Десь голоси, неначе з ями,
Несамовито рветься пес...
КурИть димок над димарями,
Злетіти мріє до небес.

НЕДІЛЬНА ДРІМОТА

На моє підвіконня
примостилась голубка.
Нахиляла голівку,
заглядала в вікно.
А в кімнаті дрівцята
їла поїдом грубка,
ткав розважливий ранок
сновидінь полотно.
Випливали строкаті,
як життя, гобелени:
то грайливі левади,
то пожухла стерня.
То дизайнерка осінь
крила золотом клени,
то сідлало вже літо
вороного коня.
Від вогню червоніли
чавунові дверцята,
а майоліка грубки
розливала тепло.
Вже стояли на старті
за дверми ґринджолята,
неприкаяним в сінях
виглядало весло.
Запітніли у вікнах
загартовані шибки,
відлетіла голубка,
розчарована вщент.
Зачерствілого снігу
відірвалася скибка,
поторочила стріхи
золотий позумент.
Обіймала привабно
тепла ковдра із вовни.
Шкряботів з нетерплячки
розважатися пес.
І недільного свята
чисті дзвони церковні
Над селом підіймались
до прозорих небес.

КРАЮ МІЙ

Краю мій, вербова сторона,
З клекотом лелек понад дахами,
З вихором, що носиться шляхами,
Щебетом ріки біля млина.
Найрідніший, з далеку близький,
Ти у згадках серце ніжно грієш,
Літеплом у сновидінні млієш,
Мамині нашіптуєш казки.
Ти — в прозорій крапельці роси
І в могуті вікового дуба.
Ти — у серці, бАтьківщино люба,
І в моїм, і матінки Руси.
Вітерцем колишуться гаї,
В душу рястом заглядають щиро.
Хто тобі, мій краю, зичить миру,
То — жадані гості і мої.
Сяйвом сонце тішиться навкіл —
Вже весна кохається в розмаї.
Дістаю із печі короваї,
Скатертину вже стелю на стіл.

НАВІЯНЕ

Роздолля солов’ям!
 Ще людство спить.
Весняним цвітом
свіжий ранок дише.
Скотився Віз* із неба, не скрипить,
Лиш солов’ї піснями будять тишу.
А я стою край берега сама.
І хоч сьогодні прикро так від того,
Та в заметілі сад, і не зима,
А травень біло вистелив дорогу.
* — сузір’я

ВРАНІШНІЙ СОН

Росою грає вранішній спориш,
Плече проймає чиста прохолода.
А ти на сіні запашному спиш,
І сон твій назирати — насолода.
Ще наяву потоки сновидінь —
Їх ледве-ледве стримують повіки.
Чолом пробігла випадкова тінь
Та від усмішки кинулась навтіки.
Надокучають промені рясні —
Вже сонце небом тихо покотилось.
Спитаю, чом сміявся уві сні?
Хоч знаю певно —
 я тобі приснилась.

ТІЄЇ ОСЕНІ

В під’їздах гулко стукалися двері,
Балкони гріли в променях лоби,
Біля фонтана у міському сквері
Точили ляси мирно голуби.
Ще тільки зрілість набирала осінь
І по кутках тинялися вітри;
Лиш мідним блиском
 листя налилося —
Вогнем шугало в затишні двори.
Зривався дзвін від спалахів на вежі,
Трусив плоди підсмажені каштан —
Рудий-рудий, мов клоун
 на манежі,
Дрібні гостинці сипав на майдан.
Була в той день пожежа не остання,
Ще дзвін не раз на сполохи
 скликав.
А я з-за вежі в трепетнім ваганні
Дивилась, як на мене ти чекав.

БАРВІНОК

Шепіт хвилі доносить луна,
Птахи в гаю виспівують дзвінко.
Розлилась біля хати весна
Синьо-синім хрещатим барвінком.
Серце в грудях болить від жалю:
Знаю – знов відцвіте в самотИні.
Я його ще з дитинства люблю,
Його очі замріяно-сині.
Розстелився рясним килимком
Від черешні і аж до порога.
Хрестить (наче матуся) тайком,
Як рушаю в далеку дорогу.
Від подвір’я давно відпливли
В тиху вічність і мама, і тато.
А услід їм цвіли і цвіли
Сині квіти. Багато-багато…

ВЕСНА МОГО ДИТИНСТВА

Відголосять дощі з громами,
Затанцюють дощі щасливі…
Як раділа весною мама
Цвіту яблуні, вишні, сливи!
З серцем ніжним, ясним до щему,
Із любов’ю до болю в скронях
Кожну грудочку чорнозему
Розтирала на пух в долонях.
І цікаві матусі дочки,
Заглядали в город щоднини,
Роздивлялись, як у рядочках
Пробивались на світ рослини.
Де горох – з бур’яном у герці,
Де цибуля пишалась чубом.
Ще з землею несли відерця
У квітник з-під старого дуба.
Яскравіли у червні сальви,
Чорнобривець горів бурштином,
Підіймались до неба мальви
У густім квітнику під тином.
…На гостину весна до мене
Завітала із рястом нині.
Вітерцем сколихнула гени,
Наче цвіт на рясній калині.

НАСНИЛОСЯ

Смачні суниці із твоїх долонь,
Мого кохання й щастя охоронцю.
Пахтить із рук липнева оболонь,
В зеніт злітає полуденне сонце.
Впилася соком ягід, як вином.
В твоїх долонях
 серце б’ється гулко.
Сховався день під сивим полином
І ми в палкім сп’яніли поцілунку.
А скільки ще не визрілих суниць
Приберегли в траві для мене луки!
Лечу в вечірнє небо горілиць…
У нас, мій милий, виросла онука.
* * *
Зажеврів у дворі світанок —
Вікно розкраяв на шибки.
І сон, неначе птах-підранок,
Під стелю скочив навзнаки.
Терпких видінь забрав оскому,
Якими пестив уночі.
Лишив візиткою на спомин
Гарячий подих на плечі.
* * *
В моєму домі оселилась тиша,
Коли весна пишалася розливом.
Пішов коханий у цвітіння вишень
І на прощання кинув:
 — Будь щаслива…
Те, що хотів, неначебто отримав,
Успішним став,
 живе не в самотині.
Та хто ж мені сьогодні за дверима
Лишив букет із незабудок синіх?

НІЧ І Я

Ніч і я. Місто зморене спить.
Грають марно у келиху чари.
Стелять постіль для місяця
 хмари –
Незабутня, зворушлива мить.
Підбивають перини пухкі,
Потакають його забаганкам.
Звабно сяє зірниця-коханка –
Мерехтлива, в сорочці легкій.
Із задуми не виберусь я,
В ніч дивлюсь зі свого підвіконня.
Не беруть мої чари безсоння,
Б’ється пульс: ні-чи-я – ні-чи-я…

В НІЧ НЕГОДИ

За вікном холодний вітер свище,
У потоці крутить чорторий,
На забутім темному горищі
Підвиває вітру домовий.
Прагне гілка витягнути шибку,
Хижо протяг в комині гуде,
У кутках повстали тіні дибки.
(Ніч до ранку з розуму зведе…)
В двері сунуть привиди незвані,
Світлий сон не йде до голови.
Лиш муркоче мирно на дивані
Сірий кіт. А мо’… то домовий?

РОЗЛИВСЯ ВЕЧІР ПОМІЖ ГІР

Сховався хутко в ялівець
Ярило-зрадник.
Я бігла з моря навпростець
Крізь виноградник.
Світились гронами ряди
В вечірню пору.
Якісь спішили до води,
Якісь – на гору.
Перед селом сріблястий лох
Тримав облогу,
Сухий, як дріт, чортополох
Поранив ногу.
Пекла нестерпно у нозі
Суха колючка.
Сповзала тихо по лозі
В траву гадючка.
Тлів день у попелі олив,
Як в горні печі.
Чадрою темною накрив
Міжгір’я вечір.

У БУХТІ БАРАХТІ

Вдалині від гостинних
 приморських осель,
Де в граніті – химерні тварини,
Грає сонце із хвилями
 в затишку скель,
Ніжно гріє курортникам спини.
На човнах постачається
 в бухту фуршет,
Бастардо, кока-кола, мартіні.
Ловлять ультра-
(вродливі дівки) фіолет
В кольорових відвертих бікіні.
Розвіває грайливих поривів каскад
На красунях парео та плахти,
Крутять сальто в польоті
 під зойки дівчат
Мужні хлопці із бухти Барахти*.
Хто – даремно шукає
 підйом на плато,
Хто – смакує в тіні виноградом,
Хто – ліниво дрімає на скелях,
 а хто –
Витанцьовує хвацько ламбаду.
З ранку – гомін і сміх
 у затоці морській,
Бризки сонця й води в атмосфері.
Сниться довгих зимових
 ночей супокій
Кам’яній вулканічній химері.
*Невелика затишна бухта в Криму (Карадаг)

ДЕЛЬФІНИ В ЗАТОЦІ

Морський краєвид ліг на карту –
Відкинув ранкову вуаль.
В затоці з грайливим азартом
Дельфіни ганяють кефаль.
У сім кольорів грає спектр,
Виблискує бризок фонтан,
І їм «до хвоста» рибінспектор,
Не вартий уваги й баклан.
Працюють завзято без зміни,
Забувши привабливу даль.
Молотять хвостами дельфіни,
Полюють в затоці кефаль.

ДОЩ У МІСТІ

Підставив міст під зливу
 хвору спину,
Блищать перила рідкісним кольє.
В вікні міського фотоательє
Сумує в дощ красуня із світлини.
Їй до людей кортить під парасолі,
Набрид ліхтар – щоденний візаві.
Гілля полощуть липи вікові,
В калюжах краплі скачуть,
 мов квасоля.
Маніжить дощ із неба по вітрині,
Потік змиває з тротуарів пил.
Та змити сум не вистачає сил
Дощу з очей красуні на світлині.

ЖИТТЄРАДІСНЕ

Мене збудили солов’ї –
О, мить щаслива!
В розмаї ніжаться гаї –
Чекаю дива!
Пливуть у синяві хмарки –
І я – на небо!
(Не зазіхаю на зірки –
Нема потреби).
З хмарками лину понад сад –
Квітують сливи.
Смакую запахом левад
І знов – щаслива!
Серпанка міряю фасон
Собі на втіху.
Крикливим чайкам в унісон
Сприяю сміхом.
Пірнаю жайвором у діл,
На житнє поле.
Доземно кланяюсь навкіл:
Спасибі, доле!

СПОКУСА

За порогом крутить сніговій,
Завірюха розпустила поли.
А мені сьогодні, милий мій,
Із тобою тепло, як ніколи.
Горобину завидки беруть —
Заглядає до моєї шибки.
Тільки їй крізь снігу каламуть
Нас з тобою, милий мій, не видко.
Не угледять і зірки гріха,
Бо не буде їх до ранку в небі.
Чом же свічка полум’ям зітха?
Мов за мене журиться…
Не треба.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2015 > Тема "Душі криниця"