Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога до Храму

ІНТЕРВ’Ю АРХІЄПИСКОПА СIМФЕРОПОЛЬСЬКОГО I КРИМСЬКОГО КЛИМЕНТА ДЛЯ ПЕРЕДАЧІ «ГОЛОС КРИМУ» НА ПЕРШОМУ КАНАЛІ «УКРАЇНСЬКОГО РАДІО»

— Владико, сьогодні єдине реальне місце в Криму, де українці можуть відчувати себе українцями, спілкуватися рідною мовою та відчувати себе більш-менш захищеними, — це територія Київського патріархату. Але нині, напевно, небезпечно бути парафіянином вашої церкви?
— Слава Богу, через півтора року нашого існування в Криму можна сказати, що УПЦ КП у Криму зберегла себе як церква, збережені парафії, збережені священики і, головне, що збережена паства. Богослужіння відбуваються за тим розкладом і тими правилами, які у нас були протягом 20-ти років. І тому я дуже дякую Богові, що в мене є можливість зараз продовжувати молитися у Сімферополі.
— За останні півтора року ви, напевно, отримали чимало погроз на свою адресу, чи, можливо, це були пропозиції щодо співпраці з російською ФСБ?
— Ці півтора року можна поділити на три періоди. Перший період — це коли ми нічого не знали, як воно буде розвиватися, куди піде, чим закінчиться. Тоді була загроза й арешту, і ліквідації церкви Київського патріархату. Потім — повне ігнорування з боку і місцевої влади, і всіх зацікавлених осіб. Був психологічний тиск — чи витримаю я, чи я сам покину територію Криму, бо все робилося для того, щоб Кримська єпархія УПЦ КП закінчила своє існування в Криму нібито самостійно, припинила свою діяльність нібито з власної ініціативи. Це був дуже складний психологічний період. Потім ситуація змінилася, в нас були зустрічі з Сергієм Аксьоновим, на яких ми порушили низку питань, які хотіли би вирішити. Одне з них вирішується й досі. Є інформація, що готується розпорядження про те, що приміщення, в якому ми перебуваємо, все ж таки залишиться за церквою Київського патріархату. Сьогодні, слава Богу, ситуація нормалізувалася, ми маємо спокій і впевненість у тому, що щосуботи та щонеділі богослужіння у храмі триватимуть.
— Чи довго ви добивалися цієї зустрічі з Сергієм Аксьоновим, які її результати?
— Майже рік. Але зустріч відбулася в робочому режимі, я просив, щоб були вирішені питання і з приміщеннями, і з землею, з гарантіями безпеки мені і моїм священикам. Питання вирішуються.
— Вам особисто російська служба безпеки пропонувала «співпрацю»?
— Мені особисто не пропонували, але я знаю, що деякі співробітники, які дуже віддано спочатку служили в СБУ, а потім хотіли залишитися в ФСБ, намагалися зламати моїх священиків, «обробляли» їх, примушували підписувати якісь папери до співпраці, але мені священики все розповіли. Я їх просив, щоб вони мені не просто розповіли, а написали в письмовому вигляді, як все відбувалося. Сьогодні можу сказати, що і священики, які мали такі співбесіди, і ці співробітники — їх у Криму вже немає. Одні не працюють, а мої священики просто покинули територію Криму і виїхали.
— Який відсоток священиків чи яка їхня кількість покинули Крим із сім’ями у зв’язку із загрозою для життя?
— Станом на 23 лютого 2014 року в мене було 18 священиків. Потім половина з них виїхала, частина повертається до Криму, але працюють у такому режимі: три тижні на материку разом з дітьми та родинами, а на один тиждень приїжджають до Криму, щоб звершити богослужіння на своїх парафіях. Разом зі мною сьогодні 8 священиків.
— В Інтернеті є красиве промовисте фото, де ви стоїте перед військовою частиною. Багато хто боявся виходити, але ви були там. Чому? Що вас кликало?
— Ця подія відбулася 2 березня 2014 року в селі Перевальному біля нашої, тоді ще української, військової частини, на території якої перебувала наша церква Святої Покрови. В цій частині служили наші українські солдати, жили наші українські родини. Ми не знали тоді, чим воно все закінчиться, що взагалі відбувається. Але ми відчували, що загроза їхньому життю могла бути серйозна. Я, як священик, як архіпастир, мусив бути зі своєю паствою. І в ті часи, і зараз я залишаюся зі своєю паствою.
— Владико, наскільки мені відомо, були закриті храми УПЦ КП у Севастополі, Перевальному, Красноперекопську та Керчі. А де лишилися, й у скількох храмах ведуться служби зараз?
— У Севастополі та Перевальному храми перебували на території військових частин. У Красноперекопську приміщення нам надавав український бізнесмен. Щоб не зашкодити його бізнесу і його безпеці, ми були змушені покинути Красноперекопськ. У Керчі була дуже складна ситуація, священик виїхав, є будівля, але служби там не відбуваються. На сьогодні богослужіння відбуваються у 8 храмах на території Криму.
— Раніше ви казали про проблему, пов’язану з перереєстрацією парафій згідно з російським законодавством. Чи пішли ви на цей крок?
— На перереєстрацію Кримська єпархія УПЦ КП не пішла. Тому що це буде порушення українського законодавства. І це може призвести до того, що сама єпархія може бути ліквідована вже в Україні. Але це дуже складна ситуація, вона стосується не тільки мене, а й УПЦ МП, управління мусульман Криму. Кожен обрав свій шлях. З цього питання я постійно проводжу консультації зі Святійшим Патріархом Філаретом, він в курсі цієї проблеми, він накреслює шляхи, якими я мушу йти, і що я мушу робити.
— Чи відчуваєте ви підтримку української влади або можновладців з України? Хто вас підтримує, і чи є такі люди?
— В Україні нас підтримує наша українська громада, ваша редакція, прокурор АРК і його перший заступник; дуже активну поміч у вирішенні юридичних питань нам надає Представництво Президента України, яке розташоване у Херсоні. Ось і всі, хто нам допомагає. На превеликий жаль, Міністерство культури і Департамент релігій, який є складовою частиною цього міністерства, зробили все, щоб наші питання не були вирішені. Тому ми ці всі питання і проблеми зараз намагаємося вирішувати самостійно, і це дуже прикро, що держава Україна, яка повинна була захищати своїх громадян на території Криму, досі не визначилася, що робити з цією територією й як діяти на цій території.
— Які настрої зараз панують серед кримських парафіян вашої церкви?
— Люди стурбовані, розчаровані, знаходять спокій тільки у церкві, бо сьогодні, по суті, вони позбавлені всього українського. Вони не можуть підійти до пам’ятника Шевченкові, вдягнути свої вишиванки, взяти в руки український прапор, читати книги, присвячені історії, бо цих книг нема, як і інформації, та й підпадає це під пропаганду екстремізму.
— Чи не планували ви особисто переїзд на материк?
— Я самостійно Крим ніколи не покину. Це — моя позиція з першого дня. Крим — це моя Батьківщина, це моя єпархія, моя паства, мої церкви. Тому я залишаюся зі своєю паствою і зі своєю церквою на території Криму.
— Які рішення, на вашу думку, мала чи могла б ухвалити українська влада, щоб полегшити, зокрема, існування УПЦ КП у Криму?
— Будь-яке рішення повинно збігатися з політикою, з планами дій, з розумінням ситуації. Але сьогодні нема політики щодо Криму. А якщо нема політики, нема визначення, в якому векторі ми мусимо рухатися, то нема постанов і законів, і тому є громадські організації, політичні партії, які декларують багато і не роблять нічого. Мене це дуже вражає: на крові невинних вояків і Героїв Небесної Сотні, наших українських героїв прийшли до влади, обіцяли змінити стан держави, обіцяли змінитися самі. До чого дійшли? Простий приклад: недоторканність. Всі кричали: «Як тільки сядемо у Верховну Раду, перша постанова буде про недоторканність». А сьогодні дійшло до того, що Євросоюз каже: якщо ви не приймете основні потрібні закони, то ви ніколи не одержите безвізового режиму. Це — малий приклад їхніх обіцянок. А у глобальному плані — я вже за це не хочу говорити, бо з цього малого формується велике. Якщо брешуть у малому, то й в іншому будуть брехати так само. І мені це дуже прикро, мені це дуже болить. Дуже швидко забули, якою ціною змінили владу.
— Владико, ви часто буваєте на материковій частині України. Кілька днів тому ви перетинали адміністративний кордон з Кримом. Яка там ситуація? Чи швидко вас пропустили? Адже правозахисники заявляли про різні порушення, які там є.
— Коли ми перетинаємо не кордон, а адміністративний контрольний пункт між АР Крим і Херсонською областю, порядку як не було, так і нема. На превеликий жаль, тих, хто вважає себе прикордонниками, я не можу вважати такими. Для мене прикордонники — це ті, хто був на Тузлі, для мене це голова ДПСУ Віктор Назаренко, який чотири тижні захищав державний кордон України, коли були події на Тузлі. Для мене герої-прикордонники — це ті, хто зараз захищає державу Україну на східних кордонах. А те, що на Чонгарі...
— А що вас обурює найбільше?
— Це дуже довга історія. Одне можу сказати: мені прикро, що людина, яка перетинає цей контрольний пункт як у бік України, так і в бік Криму, залишається з великим осадом на серці, і чим частіше вона його перетинає, тим менше бажання або в’їхати на територію Криму, або виїхати з Криму.
— Вас дивує їхній непрофесіоналізм?
— Мене обурює їхнє ставлення до людей, які в’їжджають до Криму і виїжджають з нього. Вони їх, на превеликий жаль, за людей не вважають. Вони не вважають нас громадянами України.
— Чого ви побажаєте кримчанам?
— Божого благословення, віри, любові, терпіння. І згадувати слова Ісуса Христа: «Якщо мене гнали, то й вас будуть гнати». Згадувати слова Івана Золотоустого: «Скільки б не здіймалися хвилі, корабля Церкви вони ніколи в житті не потоплять».

Розмовляла Олена ХАЛІМОН
http://voicecrimea.com.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2015 > Тема "З перших уст"