Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Запорізький письменник, член НСПУ, журналіст Пилип Юрик видав нову збірку поезій «Поклик Святослава». Вона складається з двох розділів. У першому під назвою «Доторкнулося серце до святості» автор показав себе тонким ліриком, який оригінально передає найрізноманітніші порухи душі — думок, настроїв, емоцій, відверто філософствує про сенс буття. Що не строфа, то свіжий поетичний образ, котрий, як кажуть, бере за живе, запам’ятовується, змушує розмірковувати. Кожен вірш — не просто знімок чи зліпок навколишньої дійсності, а своєрідний фрагмент вируючого життя. Таке притаманне майстру слова.

До речі, з-під пера Пилипа Юрика вийшло чимало гумористичних та сатиричних творів — поетичних і прозових. Зокрема, «Даремний переляк», «П’ятнадцята премія», «Тільки Сталін на стіні», «Сповідь вовкодава», «Де ти вештаєшся?», «Осляче тріо».
Та повернімося до «Поклику Святослава». Мене особливо схвилювали вірші, подані у розділі «Україна — віра наша і Бог». Поет у притаманній йому манері зображує далеку й сучасну історію України та її народу, здебільшого трагічну і звитяжну. У вірші «Кричать віки» Пилип Юрик ніби запитує кожного з нас, — що ми робимо та як живемо під вічними перлами великого Чумацького шляху.

«У Крим по сіль діди мої
 зібралися,
Запрігши клопіт
 в золоте ярмо.
Ми не такі? Що, браття,
 з нами сталося?
Та гей, воли!
Чого ж ми стоїмо?».

Ні, не стояли земляки справіку — з часів оріїв, кіммерійців, скіфів, русичів. Не стоять і понині. Вони бережуть мову і культуру своїх далеких предків, не шкодували і не шкодують навіть життя заради Вітчизни. І веде їх крізь віки богиня перемоги Слава. Як пише автор у вірші «Поклик Святослава», сива ковила пам’ятає ті звитяги. Багато наших пращурів полягло за волю. Загинув від підступного меча і великий руський князь Святослав. За однією з версій, він наклав головою у 972 році в битві з половцями на легендарному запорозькому острові Хортиця, столиці українського козацтва. От як про це розповідає поет:

«Русич тут не один
 свої кості поклав…
— Мертві сором
не ймуть! —
говорив Святослав.
Задзвеніли його
у століттях слова.
З попелища встає
 Україна нова:
На аркані вона, на руках —
 сотні пут,
Жде, що діти її,
безталанну, спасуть,
Що буятиме в них
 Святославова кров —
Затремтять вороги
 і тікатимуть знов».

Не менш динамічно зображено бій дружини Святослава у поезії «Смерть волхва». Печенізький ватажок Куря хизується перед пораненим волхвом, духівником русичів, своїм «трофеєм» — головою Святослава у мішку, і каже: «Привітай же мене, чарівнику. Я врятую тобі життя». Та, як мовиться, не на того натрапив.

«Волхв крізь біль
простогнав: — Негіднику,
Слово правди собі затям:
Внук помститься
 за князя нашого.
Я пророчу ганьбу тобі —
Ви подавитесь, гади,
 чашами
З позолочених черепів!
У полоні рабом — не хочу я!
Краще згину,
 як Святослав».

Звісно, загинув волхв від ворожої стріли, але не зрадив своїх побратимів. І подібних прикладів відданого служіння Батьківщині та своєму народові безліч у минувшині України, безліч їх і в творчості українських митців. Чимало звитяг і на рахунку нинішніх захисників.
Одначе, як констатує Пилип Юрик у своїх віршах, не перевелися ще ниці духом людці, усякого роду зрадники, до таких, зрозуміло, належать й корупціонери, хапуги, сепаратисти — внутрішні окупанти. Про це він говорить у вірші «Мазепа»:

«Важко те почуть,
 не те що бачити —
Душать серце
 камені-слова:
Вже тебе клянуть
 попи-безбатченки
В тих церквах,
 що ти побудував».

Як відомо, українського гетьмана Івана Мазепу піддали анафемі в 1708 році за наказом російського царя Петра І. Та й зараз у деяких церквах сусіднього патріархату священики благословляють бойовиків на вбивство українців на Донбасі. І так протягом віків. Те саме вони вчиняли, як пише автор, і з творами українського генія-бунтаря Тараса Шевченка, аби витруїти з людської пам’яті його ім’я, його думи і заклики до боротьби за волю. Ось лише окремі рядки з Юрикового вірша «Інквізиція»: «Кобзар» палили виродки-ченці», «Бісилися у мантіях людці», «З’явились інквізитори нові і повеліли: «Нє пущать Шевченка!». На жаль, ще й зараз немало чиновників якщо не палять книги Кобзаря, то замовчують, намагаючись применшити значення його творчості для України. І зрозуміло чому — бояться його закликів, як і князя Святослава та інших патріотів, володарів людського духу. Таким автор відповідає: «Тебе зариють, як чужого пса. А наш Шевченко й Україна будуть!».
Увесь цикл просякнутий вірою у тріумф світла над темрявою, правди над брехнею і кривдою. У вірші «Перемога!» автор пише:

«Нам падуть під ноги
 вражі лави,
Королі, султани і царі…
У віки нестимуть
 нашу славу
На священних струнах
 кобзарі».

Ті заклики до борні за волю підхопили митці «розстріляного покоління», пізніше «шістдесятники». До речі, від імені останніх автор пророкує:

«Ми будили народ.
Будем далі будити,
 допоки живі ще!
Не за блиск нагород
Проповідуєм правду
 та істини віщі».

Варто зазначити, почули їх і мешканці міста Запоріжжя, які у квітні 2014 року розігнали зборище сепаратистів, що планували утворити таку собі «Запорізьку народну республіку». Тими закликами переймаються майже всі вірші розділу, зокрема: «Справжні діти України Ще на ката встануть!» («Не журися, Богдане!»); «У душі зазирає совість і промовляє: «Волю не проспіть! Шануйте пісню прадідів і мову!» («Черкащино! Ясна моя зоря!»); «З Колими й Сибіру чорний вітер Мимохіть орду штовха чимдуж. Голови схиліть, народи світу! Пом’яніть мільйони світлих душ! («Хвилина мовчання»).
І насамкінець хочеться навести останній вірш цього високопатріотичного циклу, в якому Пилип Юрик, у своїх роздумах простуючи крізь віки, зове сучасників і нащадків:

«Я душу запалю,
 неначе свічку,
Поставлю у Святині
 на вівтар.
Дажбоже мій!
 На цій землі правічній
Хай буде віщим
 Орій-плугатар.
Від нього рід наш,
 український, звівся
Могутнім дубом
 серед сивих нив
Його коріння —
 мудрість прадідівська,
А крона —
 світла молодість синів.
Ми — правнуки Сварога,
 внуки Дани,
Наш чистий прапор —
 з Сонця і Води.
Хай аж за море
 світло Оріяни
Пелазги-журавлі
 несуть завжди!
Тисячоліття рід козачий
 лічить,
Пісенно в небі
 виграє наш стяг.
Цвіти, мій краю,
 древній і величний,
Колиско людства,
 світу майбуття!»

Що додати до такого глобального філософського висновку поета Пилипа Юрика. Тільки віру — так і буде.

Віктор СТУС,
член НСПУ, заслужений журналіст України і АРК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 09.10.2015 > Тема "Душі криниця"