Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті


(Продовження. Поч. у № 34-37)

Враховуючи делікатність цієї зустрічі, мудрий командувач досить розумно побудував бесіду, залишивши ініціативу за собою. Він розпочав з розповіді про відповідальність людини перед виборцями і розповів дещо зі свого досвіду народного депутата, як він в одному селищі на Волині поставив військову польову пекарню і забезпечив мешканців хлібом.
Потім розповів декілька смішних історій та анекдотів. Проте з присутніх щиро сміялися тільки двоє – сам Віктор Васильович і я, добре розуміючи ситуацію.
Решта присутніх сиділи мовчки і сумно спостерігали за розмовою. Цією бесідою командувач, як досвідчена людина, давав своїм підлеглим урок толерантності.
Мудрий командувач ніби вчив своїх підлеглих, що у нових умовах політичного життя в країні треба терпимо ставитися до офіцера, політична думка якого відрізняється від твоєї, оскільки військо входить у нову суспільно-політичну ситуацію, де вже немає монополії однієї партії, а майже всі офіцери все ще залишаються членами КПРС.
Бесіда тривала години дві. Раптом задзвонив телефон, командувача викликала Москва. Він вибачився і всіх відпустив: «Ну, все. Ідіть працюйте!».
У коридорі до мене підійшов полковник Якубов і дружньо спитав: «Віталію, ти часом не знаєш, чого нас викликав генерал Скоков, бо я так нічого і не зрозумів?».
«Ні, ти добре все зрозумів, інакше не підійшов би до мене з таким наївним запитанням», — подумав я, посміхнувся і пішов до виходу.
Так, це була велика перемога усвідомлення нових реалій української дійсності над традиційним космополітичним мисленням, що панувало в Радянській армії.
Але ж як важко давалася ця перемога й яка важка робота була ще попереду для зміни цього консервативного мислення, що складало серйозну загрозу для мирного розвитку демократичних перетворень суспільства. Проте крига була зламана.
І вже під час наступної сесії, в урочистій обстановці голова Львівської обласної Ради народних депутатів В’ячеслав Чорновіл вручив мені посвідчення і нагрудний знак народного депутата.
Цим В’ячеслав Максимович у складних політичних умовах фактично захистив мене, чинного полковника Радянської армії, від розправи з боку реакційних сил в КПРС і КДБ, що склалися у 1990-1991 роках, і надав мені можливість використати мій досвід і теоретичний потенціал для успішної реалізації моєї Концепції створення Збройних Сил України.
Таке не забувається!

Глава 8. ПЕРШИЙ З’ЇЗД УКРАЇНСЬКИХ ОФІЦЕРІВ

Науково-практична конференція на тему про створення Українського національного війська, що відбулась за участі народних депутатів і активістів громадськості на початку лютого 1991 року в Києві, викликала певний резонанс у суспільстві. Реагуючи на запит суспільства, Народний Рух України «За Перебудову!» створив новий орган у керівництві організації – військову колегію НРУ із завданням практичного вирішення проблеми створення Української національної армії.
До роботи у військовій колегії НРУ були запрошені політики і фахівці, які вже публічно заявили про себе як прихильників Української національної армії: народні депутати України Ігор Деркач і Микола Поровський, полковники Віталій Лазоркін і Вілен Мартиросян, полковник запасу Анатолій Кошиль, підполковники запасу Володимир Зелінський і Валентин Пилипчук, майор запасу Петро Недзельський, капітан-лейтенант Ігор Тенюх, капітан запасу Віталій Чичило.
Військову колегію очолив капітан запасу Віталій Чичило, дуже енергійна і порядна людина.
Ставши народним депутатом, я отримав політичну недоторканність і тепер міг вільно пересуватися Україною, вивчати ситуацію, брати участь у роботі військової колегії НРУ та більш активно впливати на мирний розвиток політичних подій в Україні. А політична обстановка в Україні вимагала негайного переходу від розмов до конкретних дій і результатів, а на той час лише Народний Рух України, як організована громадсько-політична сила, був здатен залучити українську громадськість для досягнення конкретного результату. Тому військова колегія НРУ почала щільно співпрацювати з комісією з питань оборони і безпеки Верховної Ради України, узгоджувати з нею роботу щодо легалізації діяльності зі створення Збройних Сил України та розпочала проводити заходи із підготовки з’їзду офіцерів-громадян України.
Для забезпечення нових вимог громадськості щодо впорядкування служби в Збройних Силах СРСР призовників з України комісія з питань оборони і безпеки Верховної Ради України ініціювала створення Комісії при Президії Верховної Ради Української РСР щодо розгляду звернень громадян республіки з питань загибелі та каліцтва військовослужбовців під час проходження військової служби.
У липні 1991 року така Комісія була створена відповідною Постановою № 1332-XII і мене також було введено до її складу. Нижче наведено витяг з цієї Постанови зі списком членів комісії:
«Постанова Президії Верховної Ради Української РСР «Про хід виконання постанов і доручень Верховної Ради Української РСР з питань проходження громадянами республіки строкової військової служби» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 44, ст. 577).
Президія Верховної Ради Української РСР п о с т а н о в л я є:
1. Записку Комісій Верховної Ради Української РСР з питань оборони і державної безпеки, у справах молоді, з прав людини, з питань законодавства і законності, з питань здоров’я людини, з питань діяльності Рад народних депутатів, розвитку місцевого самоврядування, у справах жінок, охорони сім’ї, материнства і дитинства «Про хід виконання постанов і доручень Верховної Ради Української РСР з питань проходження громадянами республіки строкової військової служби» взяти до відома.
2. Утворити спеціальну Комісію при Президії Верховної Ради Української РСР щодо розгляду звернень громадян республіки з питань загибелі та каліцтва військовослужбовців під час проходження військової служби. Затвердити Положення про Комісію та її склад.
Голова Верховної Ради Української РСР Л. КРАВЧУК
м. Київ, 5 липня 1991 року. № 1332-XII
СКЛАД
спеціальної Комісії при Президії Верховної Ради Української РСР щодо розгляду звернень
громадян республіки з питань загибелі або каліцтва військовослужбовців під час проходження строкової військової служби
Голова Комісії – Сметанін Володимир Ілліч, народний депутат УРСР.
Заступники голови Комісії:
Кондрат Олег Омелянович — заступник голови Державного комітету УРСР з військових справ.
Санін Василь Никифорович — народний депутат УРСР, заступник голови підкомісії Комісії Верховної Ради УРСР з питань оборони і державної безпеки.
Члени Комісії:
Артамонова Валентина Андріївна — голова київського Комітету солдатських матерів України.
Барабаш Володимир Васильович — перший заступник міністра у справах молоді і спорту УРСР.
Деркач Ігор Степанович — народний депутат УРСР.
Збітнєв Юрій Іванович — народний депутат УРСР.
Кравченко Василь Іванович — заступник військового прокурора Київського військового округу.
Лазоркін Віталій Ілліч — депутат Львівської обласної Ради народних депутатів, полковник.
Мотюк Мирослав Павлович — народний депутат УРСР, член Комісії з питань здоров’я людини.
Передрій В’ячеслав Григорович — перший заступник міністра охорони здоров’я УРСР.
Стефанюк Володимир Сергійович — заступник міністра юстиції УРСР.
Топалов Валерій Андрійович — народний депутат УРСР.
Франдюк Іван Васильович — заступник міністра праці УРСР.
Шевченко Володимир Іванович — заступник Прокурора УРСР».
Члени цієї комісії почали активно проводити роботу з призовниками і військовослужбовцями.
Керівництво Народного Руху, зважуючи на всі обставини, що склалися в Україні, узгодило з керівництвом Верховної Ради України питання про вивчення і висвітлення громадської думки щодо створення Української національної армії, а члени військової колегії НРУ розпочали підготовку проведення установчого з’їзду офіцерів-громадян України.
Було утворено організаційний комітет з’їзду. Головою організаційного комітету став Володимир Мулява, сержант у відставці, голова Ради колегій НРУ, заступниками голови організаційного комітету стали Олександр Ємець, капітан запасу, народний депутат України, та Віталій Чичило, голова Військової колегії НРУ. Членами організаційного комітету стали:
полковник Вілен Мартиросян, народний депутат СРСР,
полковник Віталій Лазоркін, народний депутат Львівської обласної ради,
полковник у відставці Анатолій Кошіль, кандидат технічних наук,
полковник у відставці Олександр Нижник,
підполковник у запасі Валентин Пилипчук,
старший лейтенант запасу Сергій Рудюк,
капітан Сергій Колесник, народний депутат України,
капітан запасу Ігор Деркач, народний депутат України,
старший лейтенант запасу Анатолій Русначенко, історик, публіцист.
З’їзд відбувся 27-28 липня 1991 року в Будинку вчителя, колишньому будинку Центральної Ради на вулиці Володимирській у Києві.
Політична обстановка навколо з’їзду була напруженою, бо категорично проти його проведення була Москва. У Києві з’явилися посилені військові патрулі.
На з’їзд прибуло близько 360 делегатів і 665 гостей. Сесійна зала була переповнена.
За півгодини до початку з’їзду до мене підійшов Володимир Мулява і попросив вийти за куліси сцени. Там він повідомив, що оргкомітет пропонує мені очолити Спілку офіцерів України і винести це питання на рішення з’їзду. Я погодився і ми пройшли до зали.
На початку з’їзду надійшла інформація, що з Москви прилетів полковник Мартиросян для участі у з’їзді. А через деякий час до мене знову підійшов Мулява і пошепки повідомив: «Ми тут обговорили питання про голову СОУ і вирішили запропонувати цю посаду Вілену Мартиросяну».
Хоча мені і не сподобалися такі незрозумілі пасажі пана Муляви, я не висловив заперечень і дав згоду на кандидатуру полковника Мартиросяна.
Нарешті історичний 1-й з’їзд офіцерів-українців розпочав свою роботу.
На порядок денний були винесені питання:
1. Політична ситуація в Україні та проблеми відродження її Збройних Сил.
2. Державно-правові аспекти і засади створення Збройних Сил України.
3. Правовий і соціальний захист військовослужбовців.
4. Організаційні питання.

Володимир Мулява у своїй доповіді докладно виклав оцінку політичної ситуації Народного Руху України. Вілен Мартиросян у своїй доповіді піддав критиці недоліки в кадровій роботі ЗС СРСР, розповів про генералів, які своєю поведінкою паплюжать військову службу. Свою доповідь я присвятив питанню про соціально-правовий захист військовослужбовців.
Виступів було багато, але всі ми були одностайні у тому, що Збройним Силам України бути!
Тому в своїй резолюції 1-й з’їзд офіцерів-громадян України висунув перед Верховною Радою України вимогу про створення національних Збройних Сил виключно правовим парламентським шляхом.
1-й з’їзд проходив на високому патріотичному рівні і визначив шляхи подальшого розвитку національної свідомості військових.

З’їзд ухвалив низку документів, у тому числі:
— Постанову про створення Спілки офіцерів України;
— Заяву з’їзду офіцерів-громадян України;
— Звернення до офіцерів-громадян України, які проходять службу на чужині.
У преамбулі Заяви був наданий аналіз військово-політичного стану тоталітарної комуністичної системи, виходячи з чого З’їзд наголосив на такому:
1. Гарантом незалежності Української держави можуть бути тільки її власні Збройні Сили.
2. Перехід від Збройних Сил СРСР до Збройних Сил України має бути тільки поступовим, з урахуванням безпеки всіх союзних республік, а також інтересів європейських країн.

3. Надання права всім військовослужбовцям-громадянам України проходити службу в Україні.
4. Забезпечення військовослужбовцям рівних прав з іншими громадянами України.
5. Ухвалення законів України у військовій сфері.
6. Ухвалення Закону України про порядок проходження військової служби.
7. Проведення повної департизації Збройних Сил СРСР.
З’їзд сформував Виконавчий комітет Спілки офіцерів України. Головою Виконавчого комітету було обрано полковника Вілена Мартиросяна, народного депутата СРСР. Заступниками голови Виконавчого комітету було обрано полковника Віталія Лазоркіна, полковника Олександра Скіпальського, майора міліції Григорія Омельченка. Головою секретаріату було обрано Віталія Чичила.
Зважаючи на події, що відбулись після з’їзду, можна упевнено стверджувати, що 1-й з’їзд офіцерів-громадян України по праву став видатним актом політичного життя СРСР.
1-й з’їзд Спілки офіцерів України, який визначив конкретну мету організації – побудову національних Збройних Сил України, ламав плани консервативного крила владної верхівки СРСР на збереження Радянського Союзу та єдиних Збройних Сил СРСР і підсилював позиції нового керівництва Російської Федерації на чолі з Борисом Єльциним, який твердо тримав політичний курс на дезінтеграцію СРСР.
Спілка офіцерів України, як всеукраїнське громадське патріотичне об’єднання українських офіцерів, під час розпаду імперії відіграла свою визначну історичну роль стабілізуючої сили, беручи активну участь у перетворенні Збройних Сил колишнього СРСР на Збройні Сили України.

Глава 9. СЕРПНЕВІ ПОДІЇ 1991 РОКУ В УКРАЇНІ

1-й з’їзд офіцерів України неабияк налякав у владі противників курсу на перебудову в СРСР і спонукав їх до прискорення дій щодо усунення Горбачова від влади у силовий спосіб.
Заколотники розпочали державний переворот бойовою тривогою в Збройних Силах СРСР на усій території о 5-й годині ранку 19 серпня 1991 року, але брутальне нахабство заколотників і явна антинародна сутність заколоту призвели до зворотного ефекту – внутрішнього міжнаціонального вибуху, який прискорив розпад комуністичної імперії на нові незалежні держави.
На початок заколоту я перебував у місті Дубно на Рівненщині біля військового летовища, де було розташовано військовий табір навчального збору курсантів з числа студентів військової кафедри Львівського політехнічного інституту.
Пізно ввечері 18 серпня 1991 року черговий по штабу збору доповів, що центральне телебачення змінило програму і весь час показує балет Чайковського «Лебедине озеро», а десь після першої години ночі черговий тихенько зайшов до мене і повідомив, що кореспонденти Радіо «Свобода» розповіли про створення у Москві так званого Державного комітету з надзвичайного стану (широко відомого як «ГКЧП»), який на своєму засіданні вирішив здійснити державний переворот, взяти владу під себе й усунути Михайла Горбачова з посади Президента СРСР.
О п’ятій годині ранку всі прокинулися від гучного пронизливого звуку сирени. На бойових позиціях аеродромної служби розпочався рух з відпрацювання плану підйому військ по тривозі. Було включено радари розвідки та виявлення повітряних цілей.
Я віддав черговому команду «Підйом!», вийшов з казарми і попрямував до найближчого командного пункту, де зустрів офіцера, що керував налагодженням ліній зв’язку, і запитав, що сталося і чого це їх так зненацька всіх підняли по тривозі. У відповідь почув, що оголошено позапланові навчання і зараз почнуться польоти літаків. Тож я повернувся до казарми, біля якої вже вишикувались всі взводи, прийняв рапорт чергового офіцера, привітався, заспокоїв курсантів і доповів їм обстановку. Оскільки зв’язку з керівництвом не було, я наказав усім офіцерам діяти за розкладом дня і готуватися до планових занять, а сам вирішив негайно виїхати до міста Рівного – найближчого обласного центру, до якого було всього 40 кілометрів і з’ясувати обстановку.
Тим часом на всіх телеекранах продовжували показувати балет.
По дорозі до Рівного було спокійно. Ми швидко дісталися межі міста і під’їхали до штабу полку зв’язку 13 загальновійськової армії. Я, наблизившись до дверей кабінету командира полку, почув знайомий голос з властивим тільки для Мартиросяна кавказьким акцентом: «Падлєци, прєдателі! Халуі! Как ані маглі рєшиться на такоє?!» — когось сварив командир полку.
Увійшовши до кабінету, я побачив, що полковник Мартиросян, голова Спілки офіцерів України, був у кабінеті один і, сидячи, схрестивши руки на грудях, обличчям до дверей, дивився просто перед собою і чогось сильно лаявся. Не зрозумівши причини його гніву, я голосно привітався і спитав: «Вілене, що трапилось, хто так роздратував тебе?» — у відповідь почув: «А вот сам пасматрі, что витворяют еті мєрзавци!», і показав рукою на екран телевізора, що стояв у кутку, на якому я розгледів обличчя заколотників і почув знайомий голос телеведучого, який укотре перечитував заяву «Совєтского руководства» і біографії членів ГКЧП.
Не витримавши чергового зачитування цієї заяви і вимушено привітного погляду телеведучого, Вілен Арутюнович знову вибухнув: «Ти панімаєш, он на дачє в Криму, а етот падонок Янаєв рєшил забрать сєбє власть в странє! Да как так можно?! Ето же ізмєна! І как мог єво паддержать Язов?! Он же парядочний мужик».
— Вілене, ти ж депутат Союзу, зателефонуй у Москву чи до Києва, Кравчуку, — запропонував я.
— Званіл Котєнкову, молчит. Званіл Кобцу, но он тоже нє отвечаєт, может уже арєставали, — відповів він.
— Так давай підемо до Скіпальського, в його службі є урядовий зв’язок і зателефонуй Кравчуку, — запропонував я.
— Ми так і здєлаєм. Я жду Сансанича с мінути на мінуту, потом пайдьом к нєму. Ти Червонія знаєшь, нєт? Ето депутат Украіни, он тоже чуть позже должен падайти і ми паєдєм на мітінг в центрє города. Ми, честниє і парядочниє офіцєри, должни дєржаться вмєстє. Вмєстє – ми сіла! А поодіночкє нас побєдят еті мєрзавци. Ми на с’єздє офіцеров напугалі іх. Оні падумалі, что ми уже создали вооружонниє сіли в Украіне, і мєня назвали украінскім націоналістом, когда в газєтах прочіталі об ізбраніі Мартиросяна прєдсєдатєлєм Спілкі офіцеров Украіни! С пєрєпугу оні і ввєлі чрєзвичайноє положеніє. Только іх народ нє паддєржит, я увєрєн в етом! Єльцин чєго то молчит, может єго арєставали? Хотя нєт, нє думаю: оні же труси, побоятся, — емоційно промовив Вілен Арутюнович.
— Так, він все ж таки Президент Російської Федерації. Боятимуться, — погодився я.
— Еті труси могут пайті на всьо, даже на рєпрєсіі... Надо паднімать народ! — рішуче промовив Вілен Арутюнович.
Раптом ззовні почулися кроки, двері відчинилися й увійшов полковник Скіпальський. Він спокійно привітався і сказав, що не сподівався побачити мене тут, у Рівному, під час ГКЧП. Я пояснив причину свого приїзду, а Вілен Арутюнович емоційно поділився своїми враженнями з Олександром Олександровичем стосовно ГКЧП і сказав, що треба телефонувати до Москви.
Скіпальський підняв слухавку телефонного апарату штабної мережі зв’язку і зателефонував до свого начальника, полковника Чернія, повідомивши, що ми зараз підійдемо. Полковник Черній зустрів нас якось напружено, але дозволив скористатися урядовим зв’язком.
Вілен Мартиросян почав за списком набирати московські номери. Усі вони мовчали.
— Зателефонуй до Києва, Кравчуку Леоніду Макаровичу, — запропонував я.
Телефон Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука також не відповідав.
— Ані виключілі всю связь, чтоб ми нє маглі общаться, — підсумував Вілен Арутюнович...
З появою народного депутата Василя Червонія вони мали вирушити на мітинг і організувати людей на опір діям ГКЧП. Я, у свою чергу, мав їхати до Львова і приєднатися до заходів Львівської обласної Ради народних депутатів. Настав час нам розлучитися. Та доля знову зведе нас невдовзі у Києві, на початку вересня, у Верховній Раді вже суверенної України, але про це ми ще не здогадувалися й найближчими днями ми ще мали витримати іспит на мужність в умовах політичного протистояння, яке несподівано для нас виникло через злочинні дії ГКЧП.
Я мовчки їхав вулицями Рівного, цього старовинного волинського міста… І тут я згадав, що треба ж зателефонувати додому, щоб сповістити про останні події і про свої наміри.
Дорогою зайшов до головпоштамту. Слухавку взяла дружина, Євгенія Михайлівна. Вона була схвильована і розповіла, що мене розшукують: телефонували з обласної ради і ще хтось двічі. Усі мої рукописи і документи зібрала докупи та сховала їх на випадок обшуку. Розповіла, що діти щойно повернулися зі спортивних змагань, де донька Віта стала другою призеркою чемпіонату України з санного спорту, за що отримала медаль. Я привітав її і попросив привітати дітей з перемогою, пообіцявши бути вдома увечері.
Я пройшов трохи вулицею і прислухався, про що гомонять люди. Вони були стурбовані, чувся осуд дій ГКЧП, проте були і суперечки проміж деяких груп літніх громадян. Як з’ясувалося, мої колишні однопартійці, комуністи, не приховували своєї радості від утворення ГКЧП і введення надзвичайного стану, а тому майже відкрито говорили про реванш. Їм заперечували молодші люди. Проте гострого протистояння у центрі Рівного не було.
— Нам допоможе лише мудрість нашого народу, — подумав я і попростував до машини.
А в цей час Кравчук Л. М., як завжди, привітно зустрічав «гостей» з Москви – представників ГКЧП на чолі з Героєм Радянського Союзу, генералом армії В. Варєнниковим. Та на вимогу ввести надзвичайний стан в Україні Леонід Кравчук не погодився, оскільки це означало б повернення до минулого панування КПРС і надання комуністам усіх можливостей взяти реванш за поразку на виборах та помститися демократам. А це знову-таки ніщо інше, як громадянська війна!
Ми в’їхали у Дубно і водій повернув до табору навчального збору. Я зібрав на плацу увесь особовий склад, стисло розповів про події в країні, закликав курсантів у цей відповідальний для долі України історичний момент до сумлінного виконання покладених на них завдань, призначив підполковника Олександра Машкіна виконувачем обов’язків начальника збору і вирушив на Львів.
З цього моменту і до кінця збору не було жодного порушення військової дисципліни та навчального плану. В цей тривожний час офіцери і курсанти, усі як один, сумлінно і відповідально поставилися до наказу.
Годині о дев’ятій вечора я дістався до Львова. Дружина радо зустріла і сповістила, що мене чекають наступного дня о десятій годині у Львівській обласній Раді народних депутатів.
Сергій Рудюк на телефонні дзвінки не відповідав. Потім він пояснив, що виїхав з документами Комітету ближче до лісу, де можна було б їх сховати на випадок введення надзвичайного стану.
О десятій ранку наступного дня я прибув до голови облвиконкому Степана Давимуки. В приміщеннях облради людей було мало. Степан Антонович проводив нараду з питань організації протидії ГКЧП і місцевим гекачепістам та щодо підтримання порядку в області. Він висловив думку, що демократичні сили Львова мають бути пильними і підготуватися до збройного захисту своєї влади на випадок збройного повстання консервативних сил. Виникло і питання щодо організації оборони будинку облради. Я запропонував залучити для цієї мети курсантів Львівського пожежного училища, які були військовослужбовцями, менш заполітизованими і мали відповідну інфраструктуру для організації цілодобового несення караулу.
Як потім я дізнався під час особистої бесіди з командувачем військ ПрикВО генерал-полковником Скоковим В. В., потреби в обороні будинків державної влади не було, оскільки він, послідовно дотримуючись партійного нейтралітету, заборонив вводити на території військового округу надзвичайний стан на вимогу представника ГКЧП. Для введення надзвичайного стану на території ПрикВО В. Скоков запросив від представника ГКЧП письмового наказу. Той махнув рукою: «Ну і хітьор ти, Віктор Васільєвич. Дєлай, как знаєшь», — і терміново вилетів до Мінська…
В майбутньому витриманість Віктора Скокова буде високо оцінена Президентом Російської Федерації Б. Єльциним, який призначить Віктора Васильовича своїм радником з військових питань. На жаль, цьому мудрому і вольовому генералу, військовому фахівцю високого рівня, місця в Україні не знайдеться. Прикро, бо це був уже готовий фаховий міністр оборони України, оскільки у Львові та на усій Західній Україні Скоков пройшов жорстку школу співпраці з усіма політичними силами, ламаючи в своїй свідомості минулі життєві стереотипи та формуючи нові політичні погляди, чого так бракувало усім майбутнім українським міністрам і генералам.
Вийшовши з кабінету голови облвиконкому після наради, я потрапив в обійми журналістів, які негайно розпочали інтерв’ю. Я розповів їм про те, що вчора зустрічався з головою Спілки офіцерів України полковником Мартиросяном і з полковником Скіпальським, які організовують опір ГКЧП у Рівному, що офіцери – члени СОУ скрізь чинять опір заколотникам, які сховалися від народу за танки, що всі члени ГКЧП, на мою думку, недолугі і боягузи, тому приречені на поразку і політичну смерть. Щодо введення до Москви танків, я пояснив журналістам, що це — фарс і авантюра: введення танків на вулиці Москви в Росії викличе зворотну реакцію простих людей, опір намірам заколотників і поразку ГКЧП. «Армія не піде проти народу!» — запевнив я журналістів.
На чотирнадцяту годину обласною радою було призначено мітинг на площі біля пам’ятника Івану Франку, що стояв навпроти центрального входу до Львівського державного університету.
Пішки через центр міста все керівництво області разом з депутатами, які не покинули Львів під час ГКЧП, пройшли до пам’ятника Івану Франку, який став трибуною багатотисячного мітингу. Побаченим з трибуни я був вражений, бо такого наповнення людьми цієї площі ще не бачив: скрізь були хвилі людських голів.
Мітинг відкрив Микола Горинь, заступник голови Львівської обласної Ради народних депутатів. В. М. Чорновіл у цей час організовував опір ГКЧП у Києві. На мітингу виступили керівники облвиконкому С. Давимука, Л. Ляськовська, Ю. Зима та інші з осудом дій ГКЧП і підтримкою народної боротьби у Москві. Люди, усі як один, у єдиному пориві гукали: «Ганьба заколотникам!», «Фашизм не пройде!», «Слава Єльцину!», «Слава Україні!». Це вражало: я давно не бачив такого потужного народного гніву і такої єдності тисяч людей.
Нарешті Михайло Горинь надав слово мені. Вийшовши уперед і ступивши ближче до краю мармурової трибуни, я був приголомшений якоюсь надзвичайною енергетикою, що надихалась проявом надзвичайно емоційного піднесення багатотисячного натовпу людей, зумовленого органічною єдністю спільного усвідомлення загальної небезпеки.
Львів’яни ж, побачивши на трибуні офіцера, знайомого багатьом по телепередачах місцевого телебачення, сприйняли мене як символ справжнього захисника народу і проявили це у гучному скандуванні: «Слава полковнику Лазоркіну!».
Ці слова прокотилися площею і повторювалися, може, з хвилину, а для мене це була блаженна вічність. Я відчув прилив невідомих досі почуттів, які спазмою здушили моє горло, де застрягли слова вдячності простим львів’янам, що повірили в мене.
— Армія з народом! Ми переможемо! — виривалося зсередини моїх грудей поза моєю волею і я підняв руку з проханням тиші.
Я зачитав звернення до всіх військовослужбовців, закликав їх не виконувати злочинних наказів заколотників і завершив свій виступ словами про віру в перемогу демократії, а люди ще довго аплодували мені навздогін...
Після такого великого натхнення, отриманого від спілкування з багатотисячним людським морем, я отримав внутрішню впевненість у майбутньому і душевний спокій. «Небезпека для України минула», — з легкістю у серці подумав я, і, дійсно, наступного дня у Москві заколотники так і не змогли взяти під контроль ситуацію.
Вони втратили владу, яку негайно перехопили представники народу. На хвилі всенародного патріотичного піднесення Єльцин став символом демократії, героєм нації, і практично без надмірних зусиль він перебрав владу у Москві до своїх рук.
Спроба нічного штурму Білого дому провалилася.
Війська почали виводитися з Москви.
Настрої серед львів’ян помітно поліпшились…

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 18.09.2015 > Тема ""Білі плями" історії"