Версiя для друку Обговорити в форумi

Пробач, що так і не підійшла, що зробила вигляд, ніби знати тебе не знаю... Просто йду собі у справах. І дивилася на тебе лише краєм ока. Але в поле зору потрапила-таки арка, що веде до парку твого імені, а в ній — кілька поліцаїв, чи то поліцейських, які проводжали мене пильними поглядами. А трохи поодаль стояла і їхня «карета», в такій відвезли вранці нашого товариша, що насмілився сюди прийти у вишиванці і з квітами. Хоча вишиванка — то ж не есесівська форма, просто елемент національного одягу, як у росіянки сарафан чи кокошник. Але зась!
Я і квіти не принесла тобі з цієї ж причини, Тарасе, як це було раніше у всі важливі для нас з тобою дні. Хоча нинішній — найважливіший в історії Української держави — День її Незалежності. Але саме це і є найголовнішим подразником, від якого казяться недруги. Бо як же Україна може бути незалежною, якщо вона — лише російська провінція і її справжнє начальство возсідає у Кремлі?
Думаєш-таки, що я перестрахувалася? Бо не всіх же, хто поклав до твого погруддя квіти, потягли у кутузку. Будемо сподіватися... Суттєво, що ці букети дуже скромні, не троянди, не гвоздики, не жоржини. Але найменша квіточка чи травинка є незрівнянно дорожчою за ті кошики і вінки, що привозила сюди колись зрадницька кримська влада. Ставила їх рано-вранці, щоб не зустрічатися з людьми, і втікала, аби й далі служити Росії за українські гроші. Це вона винна у всьому, що трапилося, і що ми, українці, вже ніколи не зберемося тут разом. Але любов від того не стає меншою. Не сумуй, Тарасе, бо як би там не сталося, а ми тую червону калину підіймемо, і ми нашу славну Україну розвеселимо...

Тетяна ТИХА
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 28.08.2015 > Тема "Душі криниця"