Версiя для друку Обговорити в форумi

Гучна сцена спілкування севастопольського губернатора з промовистим прізвищем Меняйло зі співробітниками заповідника в Херсонесі дивним чином нагадала написану століття тому Грибоєдовим сцену одкровень персонажа «Горе від розуму» з промовистим прізвищем Скалозуб: «Я князь — Григорію і вам, Фельдфебеля в Вольтери дам». Причому це ж була не просто обіцянка, а абсолютно чітка політична програма: «Він у три шеренги вас поставить, а пискнете, так миттю заспокоїть».
Але Скалозуб – лише літературний персонаж, хоча і дуже точно відобразив тодішні російські навколополітичні звичаї. Меняйло, нехай і виглядає в репортажі про зустріч зі співробітниками Херсонеса, швидше, виконавцем ролі Скалозуба, ніж реальною людиною, все ж існує насправді. І він уже не просто загрожує «вольнодумцям» – він привів із собою фельдфебеля в рясі, готового виконати начальницьку волю. І готовий вишикувати співрозмовників у три шеренги і миттю заспокоїти їх: чого ви тримаєте руки в кишенях, коли я перед вами в костюмі і при краватці – кричить вченим озлоблений мордоворот. І це – зовсім не заклик до ввічливості. Це – заклик до підпорядкування. І страх перед неповагою: такі от меняйли, що приховують за роками злочинної, наскрізь корумпованої служби психологію банальних кримінальників у погонах, які найбільше на світі бояться, що їх не поважатимуть. І цим Меняйло саме і відрізняється від Скалозуба. Той був нехай і тупий, але – військовий. Цей – бандит.
Але портрет хороший! Портрет, який народжує масу літературних алюзій, дозволяє згадати не тільки Грибоєдова, а й Салтикова-Щедріна з його градоначальниками з «Історії одного міста», і Войновича з його отцем Звездонієм з «Москви 2042», – адже за спиною севастопольського Скалозуба саме і чатує такий ось начальницький панотець, здається, готовий у будь-яку хвилину визнати, що Бога немає, а Путін і Меняйло є, і в їхньому солдафонстві криється божественна природа, за якою стільки років ганявся переляканий настоятель. Російська література тим і чудова, що змогла живописати всю невідбутну гидоту російського життя так, що це хочеться читати і запам’ятовувати, так що, коли зустрічаєшся з цією гидотою наяву, вона здається тобі списаною зі сторінок класичних романів. Браво! Браво!
Це все, звичайно, тоді, коли ти сам опиняєшся читачем і глядачем, – але зовсім не учасником драми, яка норовить у будь-яку хвилину обернутися трагедією. Перебувати в одній вітальні зі Скалозубом, в одному кабінеті з глуповським градоначальником, в одному місті з Меняйлом дуже важко. Нестерпно важко. При цьому немає нікого, хто може вигнати Меняйла з Храму, – тому що навіть священики в цьому страшному перевернутому світі служать Меняйлу. Тому все, що залишається росіянам – і тим, кого обдарували ввічливі зелені меняйли в костюмах і краватках, – жити поруч з такими людьми, розуміючи, що таке життя – це щоденне приниження людської гідності. Це — випробування власної моральності. Це — необхідність щодня виявляти героїзм там, де в нормальному світі в ньому немає жодної необхідності, – тому що ти маєш справу з божевільними, впевненими, що їхнє неуцтво, дурість і арогантність і є якості, за допомогою яких можна досягти життєвого успіху.
«Рішення вже ухвалене»...

Віталій ПОРТНИКОВ,
журналіст, оглядач «Крим.Реалії»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 07.08.2015 > Тема "Резонанс"