Версiя для друку Обговорити в форумi

Анатолій Россіхін ще недавно був учнем 9-го "в" класу Молочненської ЗОШ Сакського району, а з 1 вересня навчається в кримсько-американському коледжі в м. Сімферополі. В цьогорічному літературному конкурсі школярів Криму "Ми діти твої, Україно!" в номінації "Публіцистика" Анатолію присуджено третє місце за нарис "Учімось, як бджола, дітей в сім'ї плекати".
Анатолій Россіхін свій нарис присвятив своїй сім'ї, яка взяла на виховання четверо безпритульних дітей, покинутих напризволяще недієздатними батьками. Про те, як ці діти знайшли в чужій сім'ї, котра нині стала їм рідною, своє щастя і радість, як ці діти живуть, навчаються і проводять своє дозвілля, й розповідає автор нарису.

Гей, розкривайте
 душу і серце,
Добро через край
 щоб лилося!
Щоб наша доля
 нас не цуралась,
Щоб дітям краще жилося!
"Гімн дітей України".

Червневий вечір. Над кримським степом розгулявся одчайдушний карпатський вітер, сперечаючись із зухвалою блискавкою, що слала на спраглу землю страшні вогняні стріли.
Саме такого вечора Господь під паркан небагатої хатини привів двох сиріт. Діти шукали затишку на ніч у ямі під парканом і, вмощуючись, затіяли суперечку, яку почула господарка хатини Лілея Анатоліївна Маляр, бо якраз ховала на подвір'ї нехитрий городній скарб від дощу. Вона закликала дітей у хату, а коли повернулася, закриваючи двері від негоди, то побачила перед собою два маленьких, з'їджених давніми болячками, брудних та худесеньких тільця. Але, найстрашніше, що побачила бабуся, - голодні, широко розкриті, багатостраждальні очі дітей. Братиків вигнала з дому їхня рідна бабуся-п'яничка.
Так почалась історія першої і, поки що, єдиної в Криму прийомної сім'ї, якій скоро виповниться три роки. Тоді ми ще не знали, що нас так називатимуть.
Довідатися, що таке прийомна сім'я, нам довелося на міжнародній конференції "Дитинство в Україні. Права, гарантії, захист", що в листопаді 2000 року проходила у Києві. Нас усіх запросили туди разом з нашою бусею (так ми називаємо нашу бабусю).
Коли на конференції нам розповіли, що нині в Україні понад 50 тисяч дітей-сиріт та дітей, покинутих батьками напризволяще, - перед моїми очима постала велика дитяча країна, сповнена холоду, голоду, горя і сліз. Це ті діти, що жебракують по вокзалах, електричках, базарах, в переходах. І всі вони схожі - брудна одежина, вітром підбита, замурзані, виснажені личка, голод і страх в очах...
Тільки половина з них потрапляє у притулки та інтернати, які не можуть всіх прийняти, бо й там нестатки.
І, раптом зринають такі слова:
З родини починається країна -
Як море із струмочків і річок.
Не може рідна матінка-Вкраїна
По інтернатах зрощувать синів своїх й дочок!
Через рік в нашій сім'ї з'явилося двоє сестричок: дворічна золотоволоса лялечка Даша і чорнява розумничка, чотирирічна Катя. Рідна матуся у лютому 2001 року просто залишила їх на вулиці. Діти потрапили в лікарню, а потім до нас.
Так нас стало шестеро у мами, бабусі і єдиного нашого годувальника - дядька Валентина: Рома, Денис, Даша, Катя, я і сестричка Оля.
По-всякому було у нас: переважно тяжко, але затишно і весело. Лише з книжок я знаю про голодомор 30-х років, а от про голод 1998-2001 рр. вже можу розповісти сам.
Саме тому, ті, кому не байдуже майбутнє України, хто знає, що майбутнє кожної країни - це її діти - і придумали таку нову форму виховання сиріт, як прийомна сім'я, щоб сиріт у нас не стало зовсім.
Знову на думку приходять рядки:
Вчімося ж у бджілок, де лад без "ізмів",
Одвіку не бува сиріт у них,
Будуймо нашу вільную Вітчизну,
Старанно і з любов'ю, як бджола щільник!
Діти, з якими ми познайомилися у Києві, сироти, що потрапили у сім'ї до сердечних, люблячих людей. Вони розповідали нам, як несолодко їм жилося в інтернатах і яким щастям стала для них сім'я. Бо тільки тут є свої великі і маленькі свята, тепло і любов, які відчули вони в обіймах і турботах батьків.
Вчімося, як бджола, дітей в сім'ї плекати!
Трутнів до влади не пускать!
Набуте берегти і нове здобувати,
Свободу - для народу захищать!
Так і в нашій сім'ї, хоч не завжди легко, хоч ще й досі ділимо скибочки хліба, що печуть мама й бабуся, та ми навчилися шанувати його, бо він чесно зароблений і випечений з любов'ю.
А, головне, ми вже рідні між собою, хоч, звичайно, без прикростей не бува. Старші допомагають дорослим і молодшим, молодші тягнуться за старшими. Найбільша наша розрада - це наша Даша. Коли її привезла бабуся Лілея, вона знала лише три слова: "да", "Катя", "мама". А зараз вона вже говорить реченнями, молиться. Кожен намагається навчити її говорити нові слова. І бачили б ви оту радість в очах у всіх, коли дівчинка спочатку по складах, а потім повністю вірно вимовляє якесь слово!
Довгими зимовими вечорами, особливо коли вимикали світло, ми навигадували багато різних ігор - в слова, рими, міста тощо. Нам весело разом, незважаючи на нестатки.
Четверо з нас школярі. Вчимося добре, хоч значна заслуга у цьому нашої бабусі - вона вчить нас вчитися. Нашого Рому, який пропустив багато років школи, бабуся підготувала одразу в другий клас. Зараз він уже в п'ятому.Щодо навчання - бабуся в нас строга і вимоглива. До ліні потурань нема. Саме тому, з цього приводу, у нас існує прислів'я: "Бабуся любить всіх, як душу, а трясе, як грушу". Бабуся навчила нас любити книгу, і всі у нас дуже люблять читати. Третьокласники Оля і Денис наввипередки виборюють право на читання нових книг, які можна читати тільки тоді, коли зроблені добре і швидко уроки. Денис в сім'ї - знавець дитячої Біблії. Оля дуже любить вірші, особливо Лесі Українки. А ще Оля і Денис - це наші майбутні художники. Малювати у нас люблять всі. Замальовуємо все так, що звичайних зошитів для малювання не вистачає.
Дуже любимо слухати казки з касет, які нам дарує Святий Миколай або наші рідні.
Біля своєї хати влітку для усіх дітей нашого Мурзачка (це так називається в народі наша вулиця) влаштовуємо знамениті дискотеки - тут усі танцюристи!
Дуже любимо готуватися до свят і своїми руками робити подарунки, сюрпризи. Дні народження для нас - це особливі свята, бо наші нові братчики і сестрички свої дні народження вперше святкували лише в нас, а як святкували раніше - не знають.
Та найбільше ми любимо усі разом мріяти. Цьому нас навчили дорослі - вони в нас великі мрійники, тому з ними завжди цікаво.
Ми мріємо (і це найбільша мрія нашої бабусі) про те, як ми усі разом відкриємо безкоштовну школу для дітей сиріт і дітей з села. В школі нашої мрії діти обиратимуть свою професію самі - пасічник, городник, садівник, столяр, швачка та ін. і, протягом навчання, самі собі зароблятимуть на здобуття вищої освіти в майбутньому. При випуску з нашої школи кожен вже матиме свою спеціальність і той запас коштів, який заробить протягом навчання.
Бо ж ми усі -
 один великий вулик!
І праця кожного на благо всіх!
Нехай же над квітучою
 Вкраїною
Бджолино, радісно
 бринить дитячий сміх!
Вірші, які я цитую, - це наша спільна творчість. 3 ними ми виступали у Києві, Сімферополі. Епіграфом до свого твору я взяв слова з  "Гімну дітей України", який ми усі разом придумали на мелодію дуже відомої української пісні довгими зимовими вечорами. Адже є національний гімн України, то чому ж не може бути його у більш як п'ятдесятитисячної дитячої країни?
Мила, рідненька
 Вкраїна-ненька
У мирі нехай розквітає!
Нехай маленькі,
 нехай старенькі
Горя і болю не знають!

Щоб в Україні,
 на Батьківщині
Хліба родило багато!
В кожній родині
щоб у дитини
Були і мама, і тато!
Можливо, саме ці слова стануть Гімном усіх прийомних сімей України.
Ми віримо у своє хороше, радісне майбутнє, а значить, і в майбутнє нашої України - без сиріт і покинутих батьками дітей.
Саме тому, свою, можливо не дуже складну, розповідь я закінчую нашими сімейними віршами, якими ми дякуємо всім, хто допомагає нам і в яких наша віра у майбутнє твоє, Україно:
Всім, хто сьогодні дбає про майбутнє,
Низький уклін і дяка щира!
Бажаємо усім козацького здоров'я,
А Україні - розквіту у мирі!

Господь нас всіх благословля,
І матір Божа не минає у турботах!
Хай знає кожне немовля,
Що Україна - то любов,
Тому немає сили, щоб її збороти!
Анатолій РОССІХІН,
колишній дев'ятикласник
Молочненської ЗОШ Сакського району, нині - учень кримсько-американського коледжу в м. Сімферополі.

На фото: прийомна сім'я Лілеї Анатоліївни Маляр (Лілея Анатоліївна - друга ліворуч в другому ряду). У першому ряду - діти (зліва направо): Денис, Оля, Роман, Катя, автор нарису Анатолій, який тримає на руках Дашу.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2002 > Тема "Ми єсть народ?"