Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога до Храму

Спостерігаючи за перипетіями, пов’язаними з процесом об’єднання двох православних церков — Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви, я згадувала фільм, історичну драму «Мій герой». Фільм про те, як чотири воїни хотіли вбити жорстокого імператора. Вони склали ідеальний план, але головний з них відмовився від убивства останньої миті. Вивчаючи майстерність бою, вони опановували каліграфію. І правильно прочитаний ними останній ієрогліф змінив ідеальний план убивства. Вони прочитали його, як «Піднебесна» або «Все під небесами». Холоднокровні вбивці правильно зрозуміли ієрогліф, імператор має жити, щоб об’єднати шість провінцій і перетворити Китай на велику державу. Так і сталося. Один єдиний ієрогліф допоміг об’єднати розрізнені провінції Китаю. Воїни зрозуміли і прийняли мрії єдності держави.
На жаль, єпископи Української автокефальної православної церкви, які щодня здійснюють молитви, служать літургії і читають Євангеліє, не зуміли побачити цю мету — єдину православну церкву України, під небесами, визнану Константинополем, яка набула своєї легітимності. Безліч людей УАПЦ чекали цього об’єднання, прагнули до цього. Єпископ і митрополит, які поставили підпис під рішенням собору УАПЦ, що блокувало діалог, позбавили свою паству, наших братів і сестер, можливості разом причащатися в одних храмах, разом долучатися до таїнств у всіх православних церквах світу, позбавили їх визнання, до якого прагнули в минулому кращі отці цієї церкви. Маленька, але горда церква, якщо мати на увазі під «церквою» спільноту вірян, стала заручницею амбіцій своїх ієрархів. Відмовившись від діалогу, ієрархи (хоч як боляче про це говорити) зрадили свою паству УАПЦ, паству тих, хто ризикував життям на Майдані, капеланів УАПЦ, які ризикують життям в АТО, бабусь у капелюшках, жінок у хусточках, хлопців у камуфляжі. Їх не так вже й багато порівняно з іншими православними юрисдикціями, але вони хотіли і єдності, і хотіли легітимності.
Ієрархи, які зупинили діалог, зрадили паству і простих священиків через образи, комплекси і, кажуть, через компромат і матеріальні стимули Російської Федерації. 9 липня, відхиливши всі пропозиції Київського патріархату, вони фактично вийшли з переговорів. Останній пункт собору УАПЦ все-таки залишав шанс на «продовження діалогу», але він уже не мав значення і звучав як насмішка. «Вони навіть не захотіли послужити разом на 1000-річчі упокоєння рівноапостольного князя Володимира, вони відкинули все», — констатував член переговорної групи з Київського патріархату. Люди, які мали стосунок до переговорів, стверджують, що весь цей час єпископи УАПЦ просто уникали неформального спілкування, того, що супроводжує бажання дорослих людей будувати спільний проект. «Ми хотіли б прийти до них ненадовго на єпархіальні збори, нам здавалося це логічним, зверталися з відповідним проханням, у відповідь — ні, і все», — ділиться з нами один з ієрархів КП. «На засіданні погоджувальної комісії (а вона саме проходила в день собору УАПЦ. — авт.) ми в основному вислуховували їхні проповіді про славну історію УАПЦ. Звичайно, історія славна, але ж треба жити і робити щось, — розповідає ще один учасник переговорів, — а ми отримуємо відмови за всіма пунктами».
Кажуть, що присутні як спостерігачі ієрархи Константинопольського патріархату, шоковані «відмовним» документом, запитали у представників УАПЦ, чи розуміють вони відповідальність такої відмови перед Вселенським патріархом і всю беззмістовність подальших переговорів. Відповіді не було.
Відтепер уся історична відповідальність за зрив переговорів лежить на УАПЦ.
Я не належу до жодної з двох вищезазначених церков, які могли дати старт легітимній у церковному світі єдиній православній церкві України, але я (вірна УПЦ МП) займала позицію третього, що щиро чекає і заздалегідь радіє такій єдності. Цей проект міг би бути продовжений переговорами з УПЦ МП, коли єпископат останньої остаточно зрозуміє, що «визволителя» з РФ не буде, гроші з патріархії для прокремлівських ієрархів можуть скінчитися, і треба домовлятися з власною паствою і державою.
Церковна єдність — мета не лише глибоко євангельська, а й питання безпеки, питання творення ідентичності, питання суспільної єдності. Як політичний журналіст, точно знаю: проти об’єднання церков виступали тільки ті політики, чиї зв’язки з КДБ підтверджені журналістськими розслідуваннями, і ті «експерти», хто перебуває в розшуку за сепаратизм. Розкол і поглиблення — це найважливіші зі справ російської влади і Моспатріархії, що зрослася з нею. Мені не здалося дивним, що глава відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ (ну ви ж розумієте, що «великий» відділ великий завдяки щільній взаємодії з ФСБ), заборонений до в’їзду в Україну, митрополит Іларіон Алфєєв після старту переговорів УАПЦ і УПЦ КП вирішив поспілкуватися із Константинопольським патріархом. (Адже наступним кроком після об’єднання було б визнання церков Вселенським патріархом). Ви думаєте, не з українського питання?
Ідемо далі. УПЦ МП, що іменує УПЦ КП не інакше як «розкольниками» і назву юрисдикції КП бере в лапки, раптом на Синоді вирішила відновити діалог з УАПЦ. Цьому процесу вже двадцять років. Чому Москва виявила нове бажання тільки під час діалогу з КП? Чому б не домовлятися з двома юрисдикціями відразу? Москва сказала?
І, нарешті, третій «емпіричний» аргумент. Після масової розсилки листів спільноти, що займається церковною єдністю, членом якої є ваша покірна слуга, мені на мобільний зателефонували одразу два єпископи, два члени Синоду УПЦ МП. Один з них тоном, неналежним високому церковному сану, в дещо істеричній манері доводив, що «яценюківська об’єднана церква» не має шансів на успіх. Другий таким самим тоном запитував: чому ви не критикуєте Філарета, а лише нас. І в цьому крику чувся аж ніяк не голос наступників апостола, а голос людей, які бояться нового потужного конфесійного конкурента. Святитель Лука Кримський казав, що ревнощі живлять самі себе. Але в цьому випадку, думаю, вони живляться і Москвою.
Деякі церковні аналітики намагаються погрозити пальчиком Київському патріархату за недостатню шанобливість до нібито маленьких володарів «золотої акції» УАПЦ, при цьому користуючись термінами бізнесу, що, мовляв, замість об’єднання церкву УАПЦ у Київському патріархаті збиралися поглинути. Люди, про що ви? Навіщо ця бездумна гра словами? Що поглинати? Який такий «актив» або «цінність» здатна розчинити одна православна церква в іншій? А якщо вже говорити про «бізнес», то в пропонованих умовах кожен залишався при своєму. Ніхто ні в кого нічого не відбирав. Для Київського патріархату, якщо говорити в цих політтехнологічних висловах, проект — іміджевий, показник, що вони зібрали під одним куполом своїх, які змогли пройти цей етап і, нарешті, отримати заслужене й вистраждане визнання. Зрештою, два представники Константинопольського патріарха за цим наглядали. «Ви все зробили, щоб єпископат УАПЦ погодився на ваші умови?» — запитала я одразу після собору одного з його учасників із КП.
«Звичайно, адже прес-релізи — одне, це були два місяці дуже копіткої роботи, щоб усе було і вивірено, і делікатно стосовно кліру УАПЦ. Чи зробив я все, запитайте у представників Константинополя», — почула у відповідь.
Пояснити фактичну відмову УАПЦ від діалогу і від усіх пропозицій раціональними причинами неможливо.
Я намагалася зібрати за різними джерелами всі мотиви єпископату УАПЦ (ними оперували журналісти з посиланням на джерела в УАПЦ) про те, чому вони фактично вийшли з переговорів. Уважно прочитала і знайшла їх непереконливими.
Отже, перше. Нібито об’єднання проводилося під тиском держави. Чому я в це не вірю? Тому що в нинішній урядовій команді немає людей, здатних тиснути на ієрархів. Наперед скажу, що займатися єдністю, вести переговори з єпископами, «возитися з попами» (так це називається на політичному сленгу всіх еліт) ніхто не любить. Але ідея єдності церкви, так само, як і набуття помісної церкви, так відчайдушно стукає в двері, а проблема її відсутності така показова на драмі Донбасу, що цього разу чиновники вирішили-таки спробувати. Я можу лише припускати, хто з Кабміну та депутатського корпусу реалізовував цю ідею. Нескладно здогадатися, перебравши в голові чиновників, хто знає напам’ять абревіатури трьох церковних юрисдикцій, відрізняє священика від єпископа і хоч іноді буває на службах. Повірте, ці люди не здатні ні на тиск, ні на погрози. Якби таке було, то об’єднання відбулося б. Але вони хоча б спробували зініціювати це. Хоча б спробували. На жаль, вищі чини УАПЦ рухалися в руслі риторики митрополії УПЦ МП.
Друге. Єпископи УАПЦ наполягали на представництві для об’єднавчого собору делегатів 50 на 50 від обох юрисдикцій, а Київський патріархат був згоден віддати лише третину місць делегатам УАПЦ. Ви знаєте, про руку Москви в цьому процесі я подумала вперше тільки тоді, коли прочитала про цю сміливу умову. Ну, тільки Чисті пруди (там офіс Російської патріархії) могли продавлювати таке несиметричне представництво, половину людей від церкви, яка, за різними оцінками, в 4-8 разів менша від Київського патріархату.
Ну чому церква, в якій без малого п’ять тисяч парафій, повинна мати таке представництво, як і та, у якої тисяча? При всьому смиренні: чому ми прирівнюємо голоси три до одного? І чому ієрархи церкви, в якій тисяча парафій (а за передсоборною статистикою, «живих» парафій — 551), на цьому наполягають? Провела для себе маленьке опитування. Різним людям, католикам, невіруючим, православним різних юрисдикцій, я ставила запитання: «Як вам здається, представництво на соборі: одна людина від кожних п’ятнадцяти парафій — правильний принцип?». Усі опитані сказали: цілком. Але квоту УАПЦ було збільшено, вони отримали третину — однак і це не допомогло.
Справа в тім, що 20 років тому дві ці національні церкви починали в рівних умовах, без держпідтримки, без визнання, без богословських шкіл, а сьогодні в одної — парафій у чотири рази більше. В одної — вимірювана рейтингами більше, ніж у сорок відсотків (та й не неміряна, але очевидна), симпатія всього суспільства, парафіяни з числа національної інтелігенції, богословська школа, мережа своїх електронних видань і комунікація з Константинополем. І, врешті-решт, ну от саме Київському патріархату «пощастило» мати неслухняного послушника, який відчинив ворота побитим студентам Майдану. Тим, хто свого часу пішов з єпископату Київського патріархату і хто волею долі опинився в УАПЦ, будь вони людьми глибокими, саме час зізнатися самим собі: «Патріарх Філарет (до якого у нас багато претензій і образ) виграв. Він побудував церкву в п’ять тисяч парафій, з ним розмовляють у Царгороді. І якщо так, нехай буде під небесами Єдина українська помісна церква». Їм нічим не загрожувала ця єдність, усе, що їм треба було принести Богу, — своє розбите серце і згоду патріарху Філарету. Все. А славна історія Української автокефальної церкви, так само, як і церковного національного руху, нікуди б не поділася, вона — частина української історії і церковної, і нецерковної. Але зараз шансів говорити про неї після 2015 року майже не залишилося.
З озвучених претензій автокефалів до КП. УАПЦ хотіла зберегти назву і мати об’єднану церкву з назвою УАПЦ КП. А це спричиняло певні труднощі, перереєструвати назву п’яти тисяч парафій з купою додаткових документів — величезний шмат роботи. КП пропонувала отримати нову назву об’єднаної церкви (її пропонував Константинопольський патріархат і поки її не оприлюднюють), а парафії поки зберігають старі назви. Тому сварка через назву здається явно надуманою.
Чи є шанси на продовження діалогу? Вчора я запитала про це одного народного депутата з фракції «Народний фронт», тонкого знавця історії церкви. «Не переймайтеся, гроші на підкуп колись закінчуються. А реально бажанням пастви знехтувати неможливо, єдність відбудеться рано чи пізно, але думаю, що не пізно і в тому форматі, в якому завгодно Богу».
Амінь.

Лана САМОХВАЛОВА

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ: БУЛА Б ЄДИНА ЦЕРКВА — НЕ БУЛО Б ВІЙНИ

Новозбудований храм святих апостолів Петра і Павла у місті Южноукраїнську отримав освячення від Патріарха Київського і всієї Руси-України Святійшого Філарета, який перебував з робочим візитом на Миколаївщині. Про це кореспонденту «Укрінформу» повідомили у прес-службі Миколаївської ОДА.
Парафію апостолів Петра і Павла у місті Южноукраїнську зареєстровано в 1996 році, але приміщення для богослужінь не було, священики постійно змінювалися. У жовтні 2006 року почалися перші роботи. Будівництво здійснювалося за рахунок вірних, благодійників, меценатів, мешканців міста та працівників Южноукраїнської АЕС. Із заробітних плат атомників на будівництво храму за останні два роки було перераховано майже 500 тис. гривень.
У розмові з журналістами Святійший Філарет акцентував увагу на важливості Єдиної помісної української церкви. «Якби у нас була єдина православна церква, незалежність від Московського патріархату, то не було б і анексії Криму, і на Донбасі не було б війни. Церква виховувала б своїх громадян у вірності своєму народові і своїй країні. Агресії не було б!» — сказав Філарет.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 24.07.2015 > Тема "Ми єсть народ?"