Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

Поміж численних імен українських літераторів, що повертаються із небуття, яскравою зіркою є постать Богдана-Ігоря Антонича. Нині його поезію вивчають у школі, а не так давно його ім’я було вилучено із усіх підручників, бо надто «не зручним» він був для літератури соцреалізму. У статті «Національне мистецтво» Антонич задекларував своє ставлення до творчості: «Треба сказати різко: отже, ні! Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність».

«Вірю в землю батьківську і в її поезію»

Народився Богдан-Ігор Антонич 5 жовтня 1909 року у селі Новиця Горлицького повіту, що на Лемківщині, у родині сільського священика. Любов до віршів прищепила Богданові вихователька, яка знала безліч казок, пісень, читала поезії. «Проти розуму вірю, — писав поет, — що місяць, який світить над моїм рідним селом у Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її поезію». Навчався у польській гімназії в містечку Сяноку, де дві години на тиждень відводилося українській мові. Ще гімназистом Антонич перечитав усіх лауреатів Нобелівської премії у польському перекладі, багато творів української та польської класики, зібрав власну бібліотеку. Мрійливий хлопець, закоханий у світ і поезію, сприймав дійсність крізь романтичний флер:
«Хлопець, похилений
в захваті, німо
над книжкою Мая
Мріяв про безкрай землі,
про невідкриті світи».
У 1928 році Богдан-Ігор Антонич став студентом Львівського університету. Вивчає славістику під опікою професора Г. Гертнера, стає його улюбленим учнем. Поет мав їхати за державний кошт у Болгарію для поглибленого вивчення слов’янських мов, але, як часто буває, поїхав хтось інший… Та й тогочасна політична ситуація була доволі несприятливою для вивчення української мови. Адже і Львівський університет був на той час польським навчальним закладом. Після поразки ЗУНР польська окупаційна влада жорстко переслідувала усе українське. Зокрема, було розгромлено український підпільний університет, який діяв кілька років на початку 1920-х. Тож не дивно, що в час навчання Антонича в університеті не було відділення україністики. Втім, студенти, які навчалися на факультеті слов’янської філології, створили поза університетом гурток україністів, де читали реферати, обговорювали не лише новинки художньої літератури, а й свої власні твори. У спогадах сучасників Антонич залишився як скромний, замріяний, малоговіркий поет. Він так опанував українську літературну мову, що оточуючі із здивуванням запитували його: «Як, ви – лемко?!». Приймали швидше за наддніпрянця, настільки добре він опанував українську літературну мову. Але за блискучими результатами була прихована копітка праця. У травні 1934 року поет одержав диплом магістра філософії. Утім, на відміну від багатьох випускників, які мали змогу зайнятися подальшою науковою роботою та обійняти державні посади, у Антонича такої змоги не було. Його справжнім покликанням була література, і на хліб він заробляв пером. Друкується у газетах і журналах, пише статті про літературу і мистецтво, деякий час редагує молодіжний журнал «Дажбог». Вже у першій поетичній збірці «Привітання життя» (1931) поет заявив про себе як про активну творчу особистість. У ній знайшла відображення вітчизняна й європейська класика, авангардистські течії, – починаючи від «Молодої музи» початку XX століття до української радянської поезії 20-х років.

«Зелена євангелія»

Ширше визнання принесла йому збірка «Три перстені» (1934), в якій світ фольклорних уявлень і символів стає джерелом натхнення поета. Критики зазначають, що у «Трьох перстенях» світ поета існує ніби у двох вимірах, кожен з них має певну самостійність і водночас вони взаємопов’язані. Світобачення Антонича нерозривно пов’язане із природою, яка наснажує і надихає його на творчі пошуки. Поступово у концепції світу поета відбуваються певні зміни: від лемківського язичництва він намагається осягнути прапервісність природи. У поетичних збірках «Книги Лева» і «Зелена євангелія» намагається охопити весь цикл космічної світобудови від початку «прапервісного мороку природи» до загибелі, апокаліпсису. Ліричне «я» поета цілком розчиняється, «зростається» зі світом рослин, тварин, зірок (критики означили поетичну концепцію Антонича як біологізм).
«Нас двоє – два кошлаті
 й сплетені кущі,
І усміх наш – метелик
 ніжний і крилатий.
Проколені думки,
 мов бджоли на дощі,
Тріпочуться, на гостре
 терпня міцно вп’яті».
Зрозуміло, що з позицій літератури соціалістичного реалізму, яка заперечувала божественне начало, «Зелена євангелія» Антонича сприймалася як щось вороже і неприйнятне. Нині ж, коли ідея взаємодії природи і суспільства, енергії людського розуму й етики набувають все більшого поширення, зовсім по-іншому сприймається поезія Антонича. Адже вона проголошує єдність людини з природою, з біосом, вписує людину у вічний колообіг (перстень) усього живого, утверджує «розумне в природі», а в людині – «природне» як одну з умов їхнього обопільного виживання.

«Моя країно зоряна, біблійна й пишна…»

Тема людини й одухотвореної природи лишалася центральною у творчості Богдана-Ігоря Антонича. Деякі його поезії не сприймалися сучасниками, викликали критику.
«Антонич був хрущем
і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх
 оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна,
 біблійна й пишна,
Квітчаста батьківщино
 вишні й соловейка!»
Образ поета-хруща на шевченківській вишні, який сьогодні став візитною карткою Антонича, свого часу викликав чимало запитань. Аби покласти край обвинуваченням, поет сам дав відповідь на докори критиків: «Антонич така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо, частина, органічно зв’язана з загальним біологічним ростом… Образ з славним уже хрущем до деякої міри має джерело в подібному ставленні до природи. Але його зміст таки інший. Вірш «Вишні», що в ньому виступає цей образ, висловлює зв’язок з традицією нашої національної поезії, а, зокрема, з шевченківською традицією. У цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче сягав коріння ще шевченківських часів».
Аби глибше зрозуміти поезію поета, треба зазначити, що для нього Шевченко – національна гордість, святе ім’я. Поет бачить у Шевченкові втілення народного гніву і надії, він – «вогонь, людина, буря», а печать його слів «пропекла до дна нам душі». Світ поезії Богдана-Ігоря Антонича різнобарвний і повнозвучний, особливо в його пейзажах. У вірші «Концерт» читачі ніби потрапляють у концертну залу природи. Твір побудований за принципом розгортання жанру симфонії, де в увертюрі «горлянки соловейків плещуть, мов гобої», далі «у зозуль прамові прадавній корінь «ку» у горде соло лине», згодом у гру вступають усе нові й нові «інструменти», які, переплітаючись, досягають під кінець справжнього апогею:
«Тоді найвищий тон
бере в оркестрі ранок,
Коли в таріль землі
тарелем сонця гримне».
Критики небезпідставно стверджували, що Богдан-Ігор Антонич розвивав сольні партії тополиних арф і флейтових мелодій, започаткованих раннім Павлом Тичиною, що проспівав «зелений гімн природі».

«Хто ж потребує слів твоїх?»

Остання збірка Антонича «Ротації» — книга про місто. Щодо тематики, її можна вважати продовженням «Привітання життя». А щодо розвитку філософських мотивів – «Книги Лева». У збірці виразно прозвучали соціальні мотиви поезії Антонича. Потворам рукотворного міста автор пророкує загибель. Осуд поета в сучасному місті викликав, передусім, дух гендлярства й продажності. Усю збірку пронизує образ грошей, який переростає в суцільну розгорнуту метафору. Всесилля купівлі-продажу веде до розтління душ, морального переродження особистості, до втрати людської подоби. «За двадцять сотиків купити можна щастя» — така солодка омана чатує на кожному кроці. І чого вартує людська доля, яка «в дзьобику кривім папуги колишеться шматком дешевого паперу»? На відміну від попередніх поезій, де все було насичено гармонією і любов’ю, в урбаністичному циклі панує суцільна дисгармонія, наближена до хаосу. Поету ввижається, що світ «котиться в провалля під лопіт крил і мегафонів». Ліричний сюжет будується за іншим принципом, ніж у попередніх збірках, де переважає поступовий розвиток теми на основі одного образу чи метафори. Суперечності, що роздирають місто, передані через нагромадження, зіткнення віддалених асоціацій. Тут «в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну», а «у скорчах болю і багатства людський вир заснув».
Поет прагне віднайти гармонію у світі за допомогою поетичних образів, але внутрішні суперечності ставлять більше запитань, аніж дають відповіді. Остання книга Богдана-Ігоря Антонича завершується запитанням до самого себе: «Хто ж потребує слів твоїх?». Як кожен справжній поет, він прагне, аби його слово відлунювало у наших серцях… І хоча смерть поета постигла його в пору злету його таланту (6 липня 1937 року), посіяні ним зерна дали добрі сходи. Антонич повертається до нас – поет, для якого людина і природа – єдине ціле.
З ініціативи видавця Ігоря Трача та поета Ігоря Калинця започатковано поетичний конкурс ім. Б.-І. Антонича «Привітання життя», який відкрив десятки нових імен, залюблених в українське слово.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця,
член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2015 > Тема "Українці мої..."