Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

РАЙСЬКІ ЯБЛУКА ІЗ САДУ НАЗАРІЯ

Коли випадає поїздка на Буковину, завжди згадується славетний краянин, «буковинський соловейко» Назарій Яремчук. Він народився 30 листопада 1951 року в селі Рівня (нині передмістя Вижниці) Вижницького району Чернівецької області в селянській родині. «Родина, родина — від батька до сина, від матері доні добро передам. Родина — це вся Україна з глибоким корінням, з високим гіллям», — жоден концерт Назарія Яремчука не обходився без цієї пісні. Бо родина завжди була для нього оберегом, надійним захистом від життєвих буревіїв.
Батьки Назарія — Марія Даріївна і Назарій Танасійович — були людьми, які тяжко працювали все життя, а потім ті кошти вкладали у духовність, у книги, в дітей. Тридцять три роки вікової різниці між батьками не стали на заваді того, щоб гідно виховати дітей, посіяти в їхні серця зерна любові і доброти. Зрештою, виховати патріотів України, безмежно закоханих у рідний край. У батька була гарна бібліотека, зокрема, «Богданова слава» (1907), «Українство в Росії» (1917), історичний нарис «Петро Конашевич-Сагайдачний», збірка поезій «Тернистий шлях» (1929). Батько мав сім класів, але знав кілька мов, добре співав. Дружина Марія — творча й обдарована особистість, навіть виконувала ролі у виставах. «Вона дуже цінувала талант і розум, уважно читала газети, — пише журналістка Ярослава Кибіч у спогадах про славетного земляка. — Раділа, що її син пішов «у люди», і що він не шукає великих грошей, а шукає самого себе. Вона теж була людиною від пісні…». У 1963 році не стало батька, а Назарій вступив на навчання до Вижницької школи-інтернату.

Брат Дмитро, сестра Катруся

Про життєвий шлях незабутнього Назарія можна дізнатися, відвідавши музей-садибу, яким нині опікується сестра співака Катерина Яремчук.

«Смерекова хата, батьківський поріг,
Смерекова хата — на крутій горі.
Як прийду до тебе, коліном припаду,
Грудочку землі своєї
 до вуст прикладу…»

Пані Катерина вмикає магнітофонний запис і над горами лине чистий голос славетного буковинського соловейка. А у кошику — червоні соковиті яблука і стиглий виноград. Кожного, хто приходить до оселі, сестра Назарія пригощає яблуками із саду, посадженого його руками. Із сестрою Катериною Назарій завжди мав довірливі й щирі стосунки. «Він був не просто моїм рідним братом, він був другом, помічником, порадником, — розповідає пані Катерина. — Так не часто трапляється. Його завжди цікавило, як живу, що турбує, що радує. Він жив нашим життям, його присутність відчувалася в домі постійно. Любив пройтися рідною Рівнею, завітати в гості, скупатися у Черемоші, подорожувати горами, впиватися народними звичаями, майже на всі свята був гостем і їхнім учасником, співав, колядував… Понад усе він не любив чвар, ворожнечі, якихось підозр і обмовлянь… «Усе це — великі нісенітниці життя, — як любив він говорити. — Отож не варто витрачати на них дорогоцінний час. І навіть якщо подія матиме сотню облич, ми повинні бачити найгарніше». Ця мудра істина повсякчас поруч зі мною в думках і справах».
Назарій залишив своїм слухачам найголовніший урок: понад все цінувати і любити свою родину, свою Україну. Гордився старшим братом Дмитром, який пішов в УПА. У селі запам’ятали Дмитра як доброго леґеня, той гарно вчився, був чемним і вихованим. Після успішного закінчення ліцею у Чернівцях студіював право в університеті, отримав звання магістра. «Був серед тих, хто палко любив Україну і жив думкою, що вона стане незалежною, — пише журналіст Володимир Михайлівський. — Дмитро вступає в ОУН. Ті, хто добре знав його, казали: «Дмитро постійно носив Україну у серці. Казав, що загине, але її не зрадить».
Як склалася його подальша доля? Зі спогадів побратима Василя Нагірняка відомо, що Дмитро, як один з активних буковинських членів ОУН, співпрацював з культурною референтурою і безпосередньо з О. Ольжичем. Після війни доля закинула його в Канаду. Студіював бібліотечні науки в університеті штату Альберта; здобув диплом магістра, працюючи для «Національної бібліотеки Канади». Його обирають членом Дирекції книгарні кооперативу «Калина», Українського народного союзу Канади, Наукового товариства імені Т. Шевченка. Дмитро надсилав матеріали для українських газет, став співавтором збірної книги «Буковина, її минуле і сучасність» (Детройт, 1956). Написав розділ «Культура і освіта», «Українці в Берліні». Завжди жив надією приїхати в незалежну Україну.
І така щаслива нагода трапилася у 1994 році. Коли йому пощастило переступити рідний поріг, побачити сестру Катерину, братів Назарія та Богдана. «Боже, — сказав тоді Дмитро, — ти зробив мені найбільшу ласку, що я ступив сюди...». Почувався щасливим, що роки боротьби виявилися недаремними, й Україна здобула незалежність.
Дмитро Яремчук залишився у пам’яті всіх, хто його знав, людиною високого духу. «Дорогий, Незабутній Друже, Дмитре! Ми разом покинули країну — зелену Буковину і зустрілися у Львові у вирі шаленої хуртовини Другої... Ти був провідником, а разом ми писали сторінку незалежної історії тих часів, — писав побратим Дмитра Василь Нагірняк. — Ти почав близько співпрацювати з О. Ольжичем — цим велетнем і поетом, пов’язаним із благородними ідеалами. Ми обидва переживали втрати. І, врешті, у березні 1949-го ти опинився у Канаді, а я — у США. І якраз тут, у Вінніпегу, Ти зумів розвинути культурне життя у різних прошарках української громади». І ще одне зізнання — на спомин світлої душі... «Світлої пам’яті бл. п. Дмитра Яремчука. Не можна погодитися, що телефон з Джеферсон-авеню... вже не відгукнеться...» — сумна звістка прилетіла в Україну, болем відлунюючись у серцях всіх, кого він знав і любив.
До останніх днів свого життя (доля вділила йому 96 років) Дмитро Яремчук читав, писав, телефонував в Україну. Хоча вже погано бачив, але потреба у читанні була настільки великою, що він підбирав пристрої для багатократного збільшення літер... Жодного дня не минало, аби Дмитро не згадав України, яку безмежно любив... Своїм життям засвідчив, що рідну землю не зраджують, не забувають навіть на чужині. Головне — розвіяні брехня і неправда про борців за волю України, які опинилися на чужині не з власної волі. Катерина Яремчук, згадуючи брата, пригадує поетичні рядки «Прокляті роки»:

«Помолимось за тих, що у розлуці
Помруть, відірвані від рідних хат...
Над ними, Господи, в небесній тверді
Простри свої долоні милосерді!»

А як хотів Дмитро допомогти своєму братові Назарію, який через хворобу змушений був лікуватися у Канаді! З інтерв’ю Назарія Богдані Башук (Вінніпег, Канада): «Я дуже завдячую братові Дмитру, який закликав мене, сказавши: «Негайно приїзди, я тобі допоможу»... Тут, у Вінніпегу, проживає більше 60-ти тисяч українців. Цілком північноамерикансько-українське місто з нашими добрими українськими серцями. І я хотів би подякувати декільком цим серцям за ту щиру ласку, з якою вони зустріли мене тут під час хвороби. І особливо дякую своєму братові Дмитрові, який пройшов дуже тяжке життя, служачи Україні».
З такою самою любов’ю Дмитро відгукувався про брата Назарія: «Він з’явився на естрадній сцені як метеор, співав чверть століття і згас на вершинах свого таланту, в цьому зловісному для нього 1995-му... Його цінили за пошану до всього рідного: від родини аж до Батьківщини, як дехто говорив. Він вибирав такі пісні, що мали виховне значення і промовляли до національної свідомості. Часто його пісні мали алегоричний характер. Ось Чумацький Шлях на небі, що правив за дорогу чумакам, які повертали з-над Чорного моря. А чи ми вдивляємось у наш шлях життя? Відпливають білі кораблі (з білими вітрилами), як відпливають наші роки. Відлітають журавлі у вирій, і колишній їхній проводир тепер позаду ключа, але все-таки летить, бо для птаха літати — це життя. А хто не пам’ятає хати, в якій народився? Своєї «смерекової хати»… Скільки тут чуття, спогадів та емоцій... А тому для майбутнього дослідника естрадної музики буде завданням простудіювати й оцінити текст — зміст, музику і мистецьке виконання пісень співака Назарія Яремчука...».
А це спогади Дмитра Яремчука через рік після смерті брата: «Хоча лікар радив ще прийти на перевірку, але він казав: «Я мушу їхати, бо приходить «свято казки» — Великдень. Я мушу дітям і знайомим подарунки принести. Мені вже краще. Я чуюся щасливим, що вертаюся до родини»... Ми довго прощалися, і я востаннє бачив його гарні, добрі й блискучі від сліз очі... Я повинен був також останній раз пригорнути Назарія, але не стало сили, наступила туга, і я розгубився. Опісля було мені жаль, що це не зробив. Я тільки провів його поглядом аж до коридору, що веде до літака, в якому він повільно віддалявся. Повільно... навіки!..».
Справді, 1995 рік став фатальним для Назарія, хоча він до останнього віддиху боровся за життя. Після лікування у канадській клініці з’явилася надія на одужання. У січні Назарій блискуче виступив на «Пісенному вернісажі» у Києві; 24 травня — на бенефісі Юрія Рибчинського; 28 травня — на Співочому полі з нагоди Дня Києва. 7 червня, долаючи недугу, співак вразив своїх шанувальників бездоганним співом у Національній опері ім. Т. Г. Шевченка. На жаль, це був останній виступ незабутнього життєлюба, «українського соловейка» Назарія Яремчука.

Незрівнянний світ краси

...У пам’яті шанувальників він таким і залишився — щирим, відкритим, завжди усміхненим. Назарій упевнено йшов до мети і завжди вірив, що співатиме на великій сцені. Бо ж якби не було в нього мрії стати співаком, то хіба привела життєва стежина випускника Вижницької школи–інтернату Назарія Яремчука до районного Будинку культури, де самобутній музикант і композитор Левко Дутковський організував групу «Смерічка»?
«До мене, ніяковіючи, підійшов юнак, який у цьому ж Будинку культури навчався на курсах водіїв, і попросив, щоб я його прослухав, бо мав велике бажання співати у «Смерічці», — згадував Левко Дутковський. Для співака-початківця композитор написав пісню на вірш А. Фартушного «Незрівнянний світ краси». Гарні слова лягали на душу, а кришталевий голос Назарія зачаровував слухачів:

«Юність смерек, мов незрівнянний світ краси,
Черемош хвилями пісню награє,
Ватри горять на полонині, ніби цвіт,
Мрія і радість, і щастя в них моє».

Перший запис пісні та виступ Назарія на Чернівецькому телебаченні був доволі успішним. Успіх додав йому впевненості, снаги і бажання працювати. «Потім Назарій вивчив мою пісню «У Карпатах ходить осінь» та пісні В. Івасюка «Мила моя» і «Червона рута», — згадував Левко Дутковський. — Ці твори виконував у дуеті з тоді ще співаком-початківцем ансамблю «Смерічка» Василем Зінкевичем, а пісню «Водограй» співав разом з солісткою цього ж ансамблю Марією Ісак. Мати Назарія, Марія Даріївна, завжди тішилася й гордилася успіхами сина. Ніби відчуваючи, що скоро її не стане, вітаючи мене з Новим 1971 роком, у поштовій листівці щиро дякувала за все, що зробив для її Назарка. На превеликий жаль, це було останнє привітання. Після смерті матері Назарія я, моя дружина Алла та донечка Віта стали його другою сім’єю».
Алла Дутковська — художник–модельєр, заслужений діяч мистецтв України, проектувала комплекти костюмів для ансамблю «Смерічка», зокрема, для її соліста Назарія Яремчука. У 1973 році за порадою керівника ансамблю «Пісняри» Володимира Мулявіна Левко Дутковський перейшов з ансамблем «Смерічка» на професійну сцену у Чернівецьку обласну філармонію. Назарій, перевівшись на заочну форму навчання в Чернівецькому університеті, теж перейшов разом із колективом. У 27-річному віці Назарій отримав звання заслуженого артиста України.
Про свого побратима згадує Левко Дутковський: «Він був щирим і безкорисливим, усім намагався допомогти... Завдяки величезному пісенному таланту Назарій міг успішно жити й працювати в Росії, Канаді, але нізащо не хотів залишати своє місто. Він був справжнім патріотом буковинського краю, своєї країни. Ніколи не боявся можновладців. Після загибелі Володимира Івасюка Назарій був серед нас чотирьох (крім мене, телережисер Василь Стріхович та письменник Анатолій Крим), які першими, незважаючи на заборони начальства, поїхали на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар’єри, спокою, репутації. Це було дуже небезпечно в той час, але Володимир був нашим великим другом, і наслідки нас не цікавили».

Пісня буде поміж нас

Світлою людиною залишився Назарій у спогадах поета-пісняра Вадима Крищенка: «За мною ходить, невідступно супроводжує його голос. То віддаляється кудись, то знову наближається майже впритул… Неповторний, проникливий, своєрідний, вишитий українською інтонацією голос Назарія Яремчука… Спільна пісня з Назарієм у мене народилася не так швидко. Ми зустрічалися, спілкувалися, відкривали одне одному душу, а пісні, яку б міг узяти Назарій, не було… І ось його погляд упав на нехитрий вірш «Полісяночка». «Може бути! — всміхнувся, примруживши око, Назарій. — Давайте спробуємо». А тут під рукою, як мовиться, ще зовсім молодий музикант Геннадій Татарченко. Якось враз сплелися слова і мелодія, а потім із голосу Назарія Яремчука пісня полетіла в світ… Однією з улюблених моїх пісень є «Одинокий вожак»… Якось її прослухав і подумав, що то Назарій співав про себе…
Назарій Яремчук — глибоко національний співак, ніколи не втрачав гідності українця, не міняв її ні за гроші, ні за будь-які привілеї… Любов до рідної землі, рідного народу була в нього якоюсь глибинною, всепоглинаючою. Я бачив, як він весь світився, коли наша Україна стала незалежною. «Заради цього я живу!» — сказав він мені ледь не крізь сльози…
Композитор Олександр Злотник згадує, як вперше побачив Назарія наприкінці 70-х у Ялті на фестивалі «Кримські зорі». Співак уже був відомий як соліст легендарної «Смерічки». Так започаткувалося їхнє співробітництво, яке переросло у дружні стосунки. Спочатку Назарій заспівав пісню «Гай, зелений гай»… А вже пізніше з’явилися пісні, які принесли співакові популярність: «Батько і мати», «Лише для тебе», «Чуєш, мамо?». А от пісню «Родина», згадував Олександр Злотник, Назарій чомусь не поспішав записувати, немов відчував, що це одна з останніх пісень, яку він заспіває у своєму житті… Вже будучи хворим, після операції у Канаді, на ювілеї «Укрзалізниці», що проходив у Національному театрі опери та балету, Назарій заспівав пісню «Родина»… Й хоча Назарію судилося рано піти за межу, пісня, полинувши в небо, назавжди залишилася поміж нас…
Зі щоденника Назарія Яремчука: «То тільки здається, що нічого не діється. Але навіть не діючись, — діється — інакше неможливо. Мені тільки здається, що минуле — одна невпинна кольорова стрічка. Але, якщо не згадувати, не робити крупного плану, — то, насправді, було! Була первинна єдність з природою, всесвітом, символом — Черемошем і тягою до річки, до живої, неповторної вічності, підкорення гір, пізнання величі творця…». Ще не забуваймо про те, що улюблений співак писав прекрасну поезію, яка народжувалася у глибинах його серця.

…Досить шукати «чужого Бога»,
Віками шукали, та не знайшли.
Але Бог є, він власного порога,
В твоїй Він Батьківщині і в тобі…

…Частіше згадуймо наших славних українців, які своїми справами примножували нашу славу. Їх немає серед нас, та пам’ять зберігає хвилюючі миті зустрічі та спілкування. Тому чистий голос Назарія Яремчука й досі лине над землею, над Україною, яку він так безмежно любив.

Наталя ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2015 > Тема "Українці мої..."